Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Про твої задуми, а так само й про ті горезвісні житейські стосунки, що буцімто дали тобі спокій, а насправді штовхнули тебе на ганебні злочини, я знаю більше, ніж ти гадаєш.
Глухий, невиразний зойк, що вихопився в Бенцон від цих майстрових слів, зрадив, як боляче вони її вразили. Майстер замовк, та оскільки радниця теж не озивалася й не рухалася з місця, він незворушно повів далі:
— Я не маю ніякого бажання встрявати в якусь боротьбу з вами, шановна пані. А що стосується мого так званого штукарства, то ви, дорога пані раднице, й самі добре знаєте, що відколи мене залишила моя Невидима дівчина... — Тієї миті згадка про втрачену К'яру стиснула серце майстра з такою силою, як давно вже не бувало. Йому здалося, що він бачить її постать у темній далині, чує її солодкий голос. — О К'яро! Моя К'яро! — вигукнув він, охоплений болісною тугою.
— Що з вами? — спитала Бенцон, швидко обернувшись до нього. — Що з вами, майстре Абрагаме? Чиє ім'я ви назвали? Але ще раз кажу вам: не чіпайте того, що минуло, і оцінюйте мої вчинки не на підставі тих дивних поглядів на життя, які ви поділяєте з Крейслером. Обіцяйте мені не зловживати довірою, якою вас ушанував князь Іреней, обіцяйте не ставати мені впоперек дороги!
Та майстер Абрагам був такий заглиблений у сумні думки про свою К'яру, що майже не почув слів радниці й відповів їй щось невиразно й невлад.
— Не відштовхуйте мене, — повела далі вона, — не відштовхуйте мене, майстре Абрагаме, ви, здається, й справді багато про що знаєте краще, ніж я думала, але, може, і в мене є деякі таємниці, про які вам було б дуже корисно довідатись, і я, певне, могла б вам зробити послугу, про яку ви навіть не здогадуєтесь. Володарюймо разом у цьому невеличкому дворі, якому дійсно треба налигача. "К'яро!" — вигукнули ви з таким жалем, що...
Раптовий гомін у замку перебив мову радниці. Майстер Абрагам отямився від своєї задуми, гомін (М п. д.) перерахувати їх вам. Кіт-філістер, хоч би який був спраглий, починає хлебтати молоко біля вінців мисочки, [492] щоб не намочити вусів і бороди й не втратити гідності, бо гідність для нього важливіша за спрагу. Якщо ти прийдеш у гості до кота-філістера, він запропонує тобі все, що завгодно, але пригостить тебе на прощання лише запевненнями в своїй щирій дружбі, а потім сам умне всі ті ласощі, які тобі пропонував. Кіт-філістер, завдяки гострому, непомильному чуттю, вміє скрізь — на горищі, в льоху і т. д. — знайти найкраще місце і зручно, з приємністю там розлягтися. Він любить говорити про свої добрі якості й про те, що, дякувати богу, не може нарікати на неуважність долі до тих його добрих якостей. Він дуже велемовно пояснює тобі, як йому дісталося тепле місце, яке в нього тепер є, і що він ще думає зробити, щоб покращити своє становище. А коли ти захочеш нарешті розповісти йому щось про себе і про свою долю, не таку ласкаву, як у нього, він відразу заплющить очі, прищулить вуха і вдасть, ніби спить, або почне муркотати. Кіт-філістер дбайливо вилизує своє хутро, щоб воно аж блищало, і навіть полюючи на мишу, струшує лапи на кожному кроці, коли ступить на мокре місце; хай він і проґавить здобич, зате за всіх життєвих обставин буде охайний і добре вдягнений. Кіт-філістер боїться і уникає кожної, бодай найменшої небезпеки, а коли ти в якійсь скруті попросиш у нього допомоги, він, палко запевняючи тебе в своєму дружньому співчутті, почне бідкатися, що саме тепер його становище й певні міркування, з якими він мусить рахуватися, не дозволяють йому підтримати тебе. Взагалі всі дії і вчинки кота-філістера в кожному випадку залежать від тисячі різних міркувань. Він, наприклад, до маленького мопса, який боляче вкусив його за хвіст, ставиться шанобливо й чемно, щоб не зіпсувати стосунків з дворовим псом, у якого спритно домігся протекції, і аж уночі, скориставшись пітьмою, видере тому мопсові око. Другого дня він від щирого серця поспівчуває любому приятелеві мопсу й полає злісні витівки підступних ворогів. Зрештою, всі його міркування схожі на добре влаштовану лисячу нору, яка дає котові-філістерові змогу ушитися саме тієї миті, коли тобі здається, що ти вже його спіймав. Кіт-філістер найдужче любить сидіти під рідною грубою, де він відчуває себе в безпеці, а на даху в нього зразу паморочиться в голові. Тепер ви бачите, друже мій Муре, що це стосується й вас. А коли я скажу вам, що кіт-бурш відвертий, чесний, безкорисливий, щирий, завжди готовий допомогти приятелеві, Що він не знає ніяких інших міркувань, крім тих, які йому [493]диктують честь і сумління, одне слово, що кіт-бурш — цілковита протилежність котові-філістеру, то вам не важко буде піднятися над болотом філістерства і стати справжнім порядним котом-буршем.
Я серцем відчув, що Муцій каже правду. Я зрозумів, що досі тільки не знав самого слова "філістер", але така вдача була мені добре відома, бо я зустрічав уже багатьох філістерів, тобто поганих котів, яких я щиро зневажав. Тим болючіше переживав я свою помилку, через яку міг опинитися в категорії тих нікчем, і поклав собі в усьому дотримуватись Му-цієвих порад — ану ж і з мене ще вийде порядний кіт-бурш. Якось один молодик розповідав моєму господареві про свого зрадливого приятеля і змалював його незвичайним, незрозумілим мені висловом: назвав його "прилизаним типом". Тепер мені здалося, що означення "прилизаний" дуже пасує до слова "філістер", і я запитав свого приятеля Муція, що він про це думає. Тільки-но я вимовив слово "прилизаний", як Муцій підстрибнув з радощів і, міцно обнявши мене, вигукнув:
— Милий друже, тепер я переконався, що ти цілком зрозумів мене! Так, "прилизаний філістер" саме й є те мерзенне створіння, яке гострить зуби на шляхетних буршів і яке ми повинні зацьковувати до смерті, хоч би де воно нам трапилось. Так, друже мій Муре, тепер ти довів, що маєш глибоке, непомильне чуття до всього шляхетного й великого, дай-но я ще раз пригорну тебе до своїх грудей, у яких б'ється вірне німецьке серце.
Муцій знов обняв мене і сказав, що цієї ж таки ночі думає ввести мене в товариство буршів; опівночі я повинен чекати на даху, а звідти він поведе мене на вечірку до старости буршів, кота Пуфа.
До кімнати зайшов господар. Як завжди, я кинувся йому назустріч, потерся об його ноги й покачався на підлозі, щоб виявити свою радість. Муцій також задоволено дивився на нього блискучими очима. Господар трохи почухав мені голову й шию, оглянув кімнату і, побачивши, що там усе стоїть на своєму місці, сказав:
— Отак і треба! Ви поводилися тихо й мирно, як і належить статечним, вихованим людям. Отже, й заслужили винагороду.
Господар рушив до дверей, що вели до кухні, а ми з Муцієм, угадавши його добрий намір, подалися за ним, весело нявкаючи. І справді, господар відчинив кухонну шафу [494] й дістав звідти кісточки двох курчат, м'ясо з яких він учора з'їв. Усі знають, що ми, коти, вважаємо курячі кісточки найкращими в світі ласощами, тому очі в Муція засвітились яскравим світлом, він граційно замахав хвостом і голосно замурчав, коли господар поставив перед ним мисочку. Пам'ятаючи "прилизаного філістера", я підсовував Муцієві найкращі шматочки — шиї, груди, гузки, а сам вдовольнявся твердішими кістками стегон і крилець. Коли ми схрумали кісточки, я хотів запитати Муція, чи не вип'є він мисочку солодкого молока. Проте перед очима в мене стояв "прилизаний філістер", тому я, нічого не питаючи, витяг мисочку, що, як я знав, стояла під шафою, приязно запросив Муція випити зі мною і навіть цокнувся з ним. Муцій вихлебтав усе молоко й вилизав мисочку, тоді потиснув мені лапу і сказав розчулено, зі сльозами на очах:
— Справді, друже мій Муре, ви живете, мов Лукулл. Але ви довели, що маєте віддане, чесне, шляхетне серце, що суєтні світові втіхи не спокусять вас на шлях мерзенного філістерства. Дякую, красно дякую!
За давнім німецьким звичаєм ми щиро потиснули на прощання один одному лапу. Муцій, певне, бажаючи приховати, що він глибоко, до сліз зворушений, карколомним стрибком вискочив крізь відчинене вікно на найближчий дах. Навіть мене, якого природа щедро обдарувала і силою, і пружністю, вразив цей сміливий стрибок, і я знов похвалив свій рід, що складається з природжених гімнастів, яким не треба ні жердин, ні стовпів.
До того ж на прикладі свого приятеля Муція я ще раз переконався, що часто під грубою відразливою зовнішністю схована ніжна, чутлива душа.
Я повернувся до господаревої кімнати й ліг під грубу. Там, на самоті, розмірковуючи про дотеперішнє своє існування, про недавній свій настрій, про те, як я жив і живу, я вжахнувся на думку, що стояв так близько від безодні, і приятель Муцій, хоч який він був скудовчений, видався мені прекрасним ангелом-охоронцем. Я повинен увійти в новий світ, повинен заповнити порожнечу в грудях, повинен стати іншим котом! Як калатало моє серце від боязкого, радісного очікування!
Було ще далеко до півночі, коли я своїм звичайним "няв" попросив господаря випустити мене надвір.
— Залюбки випущу тебе, — відповів господар, відчиняючи двері, — залюбки випущу тебе, Муре. З цілоденного [495] лежання під грубою і спання нічого путнього не вийде. Іди, іди, подивися, що робиться в світі, побудь серед котів. Може, знайдеш якусь рідну душу серед юнаків котячого роду, з якою тобі буде цікаво і половити мишей, і розважитись.
Ох, господар не помилився, мене справді чекало нове життя! Нарешті, коли вибило північ, з'явився приятель Муцій і повів мене різними дахами на італійський, майже плаский дах, на якому десятеро показних, але так само недбало й чудернацько одягнених, як Муцій, котів зустріли нас радісним галасом. Муцій відрекомендував мене своїм приятелям, сказав багато гарних слів про мою чесність і вірність, особливо наголошуючи на тому, що я пригостив його печеною рибиною, курячими кісточками й молоком, а наостанці сказав, що я хотів би ввійти в їхнє товариство як порядний кіт-бурш. Усі на це погодились.
Потім відбулася врочиста церемонія, про яку я змовчу, а то прихильні читачі котячого роду ще, бува, подумають, що я вступив у заборонений орден, і вимагатимуть від мене пояснень. Але я від щирого серця запевняю, що там не було й мови про якийсь орден з усім тим, що до нього належить, як, наприклад, статутами, таємними знаками тощо: наше товариство грунтувалося тільки на однакових переконаннях.
