Карло Сміливий - Скотт Вальтер

Нарешті, він, очевидячки, зважився і подзвонив срібним дзвіночком, що стояв на столі.

— Конте! — сказав до вельможі, який увійшов до намету, — чи повісили гірських волоцюг?

— Ще ні, ваша високість, але кат чекає.

— Хай вони живуть, — сказав герцог, — ми послухаєм завтра, що можуть сказати на виправдання свойого злочину,

Конте вклонившись пішов. Тоді, повернувшись до англійця герцог сказав — величі ласка бреніли в тоні — прибравши веселого спокійного вигляду:

— Тепер я тобі віддарував, мій лорде, життя за життя, а щоб вирівняти неоднакову вартість, маєш шестеро за одного. Тепер не звертатиму жодної уваги, коли тобі заманеться вихвалятись своїми подвигами. Багато державців ненавидять людей, що зробили їм важливу послугу, але я не такий, лише не люблю, коли мені нагадують. Фу! Я майже задихаюсь від зусилля над самим собою, касуючи те, що вже ухвалив. Гей, хто там є, дайте пити!

Увійшов військовий і приніс велику срібну пляшку з пахучим напоєм якихось трав.

— Я такий гарячий, — весело промовив герцог, — що лікарі заборонили мені пити вино, але ти, Оксфорде, це можеш зробити, іди до свойого земляка Колвена, генерала нашої артилерії, він подбає, прийме гостинно, а завтра матимемо багато діла, бо я чекаю на відповідь од моїх діжонських ослів: опріч того, що мушу послухати твоїх швайцарських післанців. Та годі за це! А з Колвеном можеш говорити вільно, він, як і ти, прихильник лянкастрів. Але затям, жодного слова… Прованс — ніколи, й уві сні. Конте, відведи цього англійського вельможу до намета нашого Колвена.

— Ваша високосте! — відповів Конте, — я вже лишив сина цього вельможі в генерала Колвена.

— Що таке? Твій син, лорде Оксфорде? Він тут із тобою? Чого ж мовчав! Він гідний нащадок старовинного роду.

— Я пишаюся з того, що можу так думати. Я мав вірного товариша всіх подорожів та небезпек.

— Ото щасливий! — зідхнув герцог. — Маєш сина, Оксфорде, що поділяє з тобою злигодні та радощі. А я не маю людини, нема з ким пити насолоду моєї величі, не маю собі спадкоємця.

— А дочка, великий державцю, — відказав Джон де-Вер, — сподіваємося, вона одружиться з яким могутнім принцем, і він буде підпора вашій високості.

— Ніколи, ніколи, заприсягаюсь ніколи! — рішуче відрубав Карло. — Щоб мій зять почав домагатися корони жінчиного батька. Оксфорде, я розмовляв з тобою відвертіше, ніж до того звик… Але є люди варті довіри, і серед них ти, сер Джон де-Вер!

Англієць вклонився і хотів іти. Герцог знов на його гукнув:

— Ще слово, Оксфорде! З Провансом справа не гаразд. Рене та Маргарет мусять зректися запального гульвіси Ферранда де-Воде-мона, він бунтує проти мене в Льотарінґії, виголошуючи на неї своє право, ніби від матері його Іолянди.

— Державцю! Ферранд унук короля Рене, небіж королеви Маргарети, але…

— Але заприсягаюсь, треба цей замах підтяти! А от кажеш мені про зв'язок між кревними, проте сам підбурюєш на війну з моїм шваґером.

— Найкращий привід Рене відсахнутись свойого внука, — відказав Оксфорд, — ось який: він зовсім не може підтримувати його та допомагати. Я його сповіщу про вашу умову, дарма що вона жорстока.

І вклонившися ще раз, вийшов від герцога.

XXV

Покірно я складаю вам подяку.

Я вдячний несподіваній пригоді —

Від наклепу вона мене боронить…

(King Henry VIII).

Англієць Колвен, що йому герцог бургундський платив великі гроші й доручив свою артилерію, був господар намету, де розташувались англійці. Він прийняв Оксфорда з великою пошаною, додержуючись у всьому герцогових наказів. Був прихильник лянкастрів і виявляв приязнь до небагатьох вельмож, вірних цьому родові. Підчас вечері Колвен, частуючи Оксфорда добрим бургундським вином, сказав:

— Його високість дуже добре робить, що п'є самі холодні напої.

— Цілком згоджуюсь з вами. Я знав герцога Карла, коли він був ще граф Шароле. Що й казати, гарячий на вдачу він був, але який тихий проти теперішнього — запального, шаленого. Це — від успіху. Його хоробрість і успіх в боях спричинились до того, що з дрібного принца, який платив податки, він знісся на наймогутнішого державцю в Европі; великий тепер та незалежний. Але сподіваюся він лишився великодушний, як і колись.

— Сміливо можу засвідчити! — вояка зрозумів слово "великодушність" в обмеженому значенні щодо грошей. — Герцог благородний державець, і рука його завсіди щедра.

— Було б добре, одначе, щоб його ласка припадала самим вірним та благородним людям, як от ти, Колвене. Треба надійних йому людей. Я знаю більшість найстаровинніших бургундських родин. Де вони? Чом так мало їх у герцогському таборі? Я бачу прапори, штандарти, позначки; але навіть мені, що стільки років знав французьку та фляндрійську шляхту, герби їхні цілком невідомі.

— Оксфорде, — відповів генерал: — не гаразд, що ви гудите вчинки герцога Карла мені, людині, що працює у нього. Але воно таки правда; останніми часами герцог надто довіряє чужим воякам і надто мало своїм. Воліє утримувати численне військо німецьких та італійських салдатів, замість виявляти ласку лицарям. Німці досить чесні люди, як їм вчасно платять; але борони нас доле від герцогських найманих сил, від начальника італійського війська Капмо-Басса — той тільки й чекає слушної нагоди продати Карла.

— Невже так зле?

— Я такої думки за нього. І боляче чесному англійцеві служити в армії, де верховодять такі зрадники. Але що робити, як немає нагоди воювати в моїй власній батьківщині! О, я так мрію за це — може ж знову розпаляться в нашій дорогій Англії благородні громадянські війни, де чесно бились, не знали зради.

Оксфорд натякнув, що він не втратив надії жити та померти в батьківщині в бою за правду. Потім він попросив Колвена дати вранці його синові Артурові провідників та перепуску, бо той мусить їхати до Нансі, де живе король Рене.

— Як? може молодий лорд їде туди записатися в трубадури? В столиці бо короля інших справ не знають — кохання та поезія.

— Ні, — відповів Оксфорд, — там живе королева Маргарета і для годиться треба, щоб Артур засвідчив їй своє шанування.

— Розумію, — сказав лянкастерський ветеран: — хоч надходить зима, але сподіваюся, на весні розквітне Червона Троянда.

Він провів Оксфорда до призначеної йому частини в наметі: там була постіль і Артурові. Колвен сказав, що на світанкові коні та провідники чекатимуть.

Батько та син залишилися вдвох.

— Нині, Артуре, ми знову з тобою розлучаємось! — промовив Оксфорд. — Місця тут небезпечні, листа до королеви я не дам. Перекажи їй, що бургундський герцог дуже думає за свої вигоди, а проте не від того, щоб сполучити їх з її справою. Скажи, на мою думку ми допомогу одержимо, але з умовою, що зречеться король Рене. І скажи, не забудь, що я ніколи не порадив би їй дати таку жертву ради самої невеличкої надії на скасування йоркського престолу. Але Франція та Бургундія, мов гайвороння, носяться над Провансом; той або інший державець, а може й обидва… накинуться по смерті її батька на ці володіння. Отож, поперше, умова з Бургундією може дати нам велику допомогу в поході на Англію; подруге, коли наша королева не пристане на умову герцога Карла, — справедливість її справи ані трохи не забезпечить їй права на батьківські землі. Отже проси королеву виклопотати від короля Рене акта про передачу його володінь бургундському герцогу, а вона хай на письмі ствердить свою згоду. Утримання Рене та їй призначать таке, як вони схочуть. Карло щедрий… Ото лише я побоююсь, чи Карло не встряне…

— В якийсь дурний замах, потрібний для його чести та безпеки його земель? — почули обидва голос за наметом: — і не віддасть більше уваги власним справам, ніж вашим? Чи не так, Оксфорде?

До намету увійшов чоловік в убранні та шапці звичайного салдата валонської ґвардії. Оксфорд пізнав бургундського герцога.

Артур принца в обличчя не знав. Він здригнувся, коли той увіходив і схопився був за кинджал; батько зробив йому знак, Артурова рука спустилась. Він здивовано дивився. Батько з такою пошаною приймає салдата. Але перші слова з'ясували йому таємницю.

— Коли ви перебралися, щоб випробувати мою честь, ваша високість, дозвольте вам сказати — даремно.

— Але згодься, Оксфорде, — відповів герцог, — з мене благородний шпигун: перестав тебе слухати в ту мить, коли міг сподіватися на трехи небезпечні снова.

— Заприсягаюся лицарською честю, державцю, лишившись за наметом ви почули б істину, що її можу сказати вам увічі.

— Кажи! То нахабна брехня, ніби Карло Бургундський іноді гнівається на поради від доброзличливих друзів.

— Отже, я б іще був сказав, — провадив далі Оксфорд, — що герцог Бургундський, маючи намір придбати Прованс та допомогти Маргареті в Англії видновити престола, може бути, не зуміє цього зробити. І саме тому, що від таких поважних справ йому увагу, можливо, відверне легковажне бажання помститись ніби то за якусь зневагу від союзних альпійських горян. З ними війна не дасть ні вигоди, ні слави, а позбутися цього надзвичайно легко. Швайцарці живуть серед проваллів та самотніх скель, сливе неприступних; з їхньої їжі найостанніший злидар ваш підданець помер би від голоду. Але їх сотворила природа на оборону гірських фортець. Благаю, державцю, не сваріться з ними, ідіть до мети благородної, поважної, не дратуйте вулика з бджолами: своїми жалами вони доведуть вас до сказу.

Герцог обіцяв набратися терпцю і тепер намагався додержати слова; та блиск в очах показував, як важко подолав він гнів.

— Ви помиляєтеся, — сказав, — і ті люди не мирні чабани, не селюки. Горді на кілька давніх перемог, вони забули повагу до влади, набули незалежности, почали наскоки, беруть міста та свавільно судять людей. Ти маєш не бистрий розум, Оксфорде, бо ж інакше це мусів збагнути. Щоб твоя англійська кров могла відчути мій гнів на гірських волоцюг, скажу: швайцарці є ніби шотляндці суміжним з

ними моїм краям. Вони злиденні, горді, люті, мстливі і завжди напоготові використать сприятливі обставини, напасти на сусіду. Отже, Бургундії швайцарці запеклі вороги, як шотляндці Англії. Що скажеш? Можу я починати будь-яку важливу справу раніш, аж приборкаю гірський нарід? Проте, не турбуйся, мені досить кілька днів.

— Виходить, ви скінчите з ними багато швидче, ніж наші англійські королі з шотляндцями.