Емма - Остін Джейн

Їй краще знати їхні звички, але я не думаю, що їхнє мовчання означає, наче це не вони зробили подарунок. Може, хотіли приємно здивувати її?

Багато хто погодився з місіс Коул; всі, хто обговорював це, були однаковою мірою переконані, що фортепіано надійшло від полковника Кемпбелл а, і такою ж однаковою мірою бурхливо раділи такому подарунку; охочих поговорити не бракувало, тож Емма могла сформувати власну думку, продовжуючи при цьому слухати місіс Коул.

— Кажу вам, ще ніколи ніяка звістка не приносила мені такого задоволення! Мене завжди неприємно дивувало, що Джейн Ферфакс, яка грає так чудово, не має інструмента. Це виглядало просто ганебно, особливо коли взяти до уваги, що в багатьох домівках ці прекрасні інструменти буквально пропадають надаремно! І нам ганьба, ніде правди діти! Ось учора я й казала містеру Коулу, що мені дійсно соромно дивитися на наш рояль у вітальні, бо я не відрізню одну ноту від іншої, а нашим дівчаткам, які тільки-тільки починають вчитися, він може ніколи і не знадобитися. А міс Джейн Ферфакс, просто цариця в музиці, не має нічого подібного — не має для втіхи навіть найжалюгіднішого старого спінета! Не пізніше ніж учора я казала про це містеру Коулу, і він цілком зі мною погодився; містер Коул дуже любить музику і не міг відмовити собі в задоволенні придбати інструмент, сподіваючись, що хтось із наших добрих сусідів люб'язно погодиться час від часу використовувати його в кращий спосіб, ніж ми. Саме з цієї причини ми й придбали цей рояль — інакше нам було б просто соромно. Ми дуже сподіваємося, що нам вдасться умовити міс Вудхаус і вона нам сьогодні пограє.

Міс Вудхаус, як і належить, дала згоду; а потім, пересвідчившись, що нічого цікавого місіс Коул уже не скаже, перемістила свою увагу на Френка Черчілля.

— Чому ви посміхаєтеся? — спитала вона.

— А ви чому посміхаєтеся?

— Я? Мабуть, радіючи з того, що полковник Кемпбелл такий багатий та щедрий. Він зробив дуже гарний подарунок.

— Дуже гарний.

— Мені дивно, що цього не сталося раніше.

— Мабуть тому, що міс Ферфакс тут ніколи не була так довго раніше.

— А може, полковник не давав їй грати на їхньому інструменті — і тепер він, напевне, стоїть собі зачинений і всіма забутий у Лондоні.

— Кемпбелли мають рояль, і полковник міг подумати, що для будинку місіс Бейтс він буде завеликим.

— Що б ви не казали, але у вас на обличчі написано, що ваші думки з цього приводу дуже схожі на мої.

— Не знаю, не знаю. Вам не здається, що ви робите мені завелику честь, вважаючи мене проникливішим і хитрішим, ніж я насправді є? Я посміхаюся тому, що посміхаєтеся ви; можливо, ми здогадуємося про одне і те ж, але наразі я не бачу підстав для сумнівів. Якщо не полковник Кемпбелл, то хто ж тоді?

— А що ви думаєте з приводу місіс Діксон?

— Місіс Діксон? А що — цілком вірогідно. Чомусь місіс Діксон не спала мені на думку. Вона не гірше за свого батька усвідомлює бажаність для міс Ферфакс такого інструмента. Спосіб, у який було зроблено подарунок, таємничість, бажання здивувати — все це свідчить скоріше про те, що це був задум дівчини, а не літнього чоловіка. Що ж, тоді це місіс Діксон. Я ж казав, що наші здогадки можуть збігатися.

— Коли так, то поширте ваші здогадки, щоб до них потрапив і містер Діксон.

— Містер Діксон? Чудово. А чому б відразу ж не припустити, що це був спільний подарунок від містера і місіс Діксон? Ми ж якось говорили про те, що він — палкий шанувальник її манери гри.

— Так; і те, що ви сказали з цього приводу, підтвердило здогадку, котра спала мені на думку вже давно. Я не збираюся розводитися про добрі наміри містера Діксона чи міс Ферфакс, але я також не можу не підозрювати, що, освідчившись її подрузі, він або мав нещастя закохатись у неї, або дізнався про симпатію до нього з її боку. Можна висловлювати багато припущень, не висловивши при цьому жодного вірного, але я впевнена, що міс Ферфакс мала вагомі підстави обрати поїздку до Гайбері замість того, щоб поїхати з Кемпбеллами до Ірландії. Тут вона приречена на нужденне, сповнене розкаяння життя, там — це було б суцільне задоволення. Що ж до розповідей про необхідність пожити у звичному для неї кліматі, то я розцінюю їх як звичайнісіньке виправдання, не більше. Рідний клімат здатен допомогти влітку, але чим він може зарадити в січні, лютому та березні? Коли здоров'я слабке, то в більшості випадків — і в її випадку, смію твердити, також — набагато кориснішими були б добре протоплені кімнати і ретельно утеплені карети. Я не закликаю вас розділити всі мої підозри та здогадки, хоча саме в цьому ви мене так ввічливо запевняєте, але я щиро кажу вам те, що думаю.

— Що ж, як на мене, то вашим здогадкам не відмовиш у значній правдоподібності. Моя відповідь така: містер Діксон дійсно воліє краще слухати, як грає міс Ферфакс, аніж дивитися на її подругу, це однозначно.

— До того ж, він врятував її життя. Ви коли-небудь чули про це? Під час морського пікніку через якусь несподіванку вона ледь не випала за борт, але він ухопив її.

— Він дійсно врятував її. Я був там — на тому пікніку.

— Он воно як! Та ну? Але ви, звичайно ж, нічого не помітили, бо, здається, чуєте про це вперше. Якби я там була, то неодмінно зробила б для себе певні відкриття.

— Гадаю, що зробили б; але я — особисто я — не помітив нічого, крім того факту, що міс Ферфакс ледь не скинуло у воду і що містер Діксон вчасно схопив її. Це сталося за якусь мить. І хоча подальше потрясіння і збентеження були дуже сильними і такими ж тривалими — здається, минуло не менше півгодини, доки ми всі оговталися, — неможливо було помітити, щоб хтось хвилювався більше за інших, бо збентежені були всі. Однак я не хочу сказати, що ви не зробили б ніяких відкриттів.

Наразі вони змушені були припинити розмову і поводитися так само статечно і добропристойно, як і інші гості, та розділити з ними ніяковість досить-таки тривалої перерви між стравами; але коли стіл благополучно накрили знову, коли кожна тарілка та горнятко зайняли на ньому належне місце, коли присутні знову заходилися коло їжі і до них повернулася невимушеність, Емма сказала:

— Особисто мені доставка цього фортепіано багато про що говорить. Я хотіла дізнатися хоч трохи більше, а дізналася достатньо багато. Повірте моєму слову, незабаром ми довідаємося, що це подарунок від містера і місіс Діксон.

– І якщо Діксони скажуть, що їм про це нічого не відомо, то нам слід вважати, що фортепіано — подарунок Кемпбеллів.

— Та ні, я певна, що це не Кемпбелли. Міс Ферфакс знає, що це не Кемпбелли, інакше їх назвали б першими серед здогадних дарувальників. Знай вона напевне, що це вони, вона б не була такою спантеличеною. Може, мені не вдалося вас переконати, але особисто я цілком впевнена, що головну роль у цій справі відіграв містер Діксон.

— Якщо вам здається, що ви мене не переконали, то ви мене просто ображаєте. Мої міркування йшли тим самим шляхом, що і ваші. Спочатку, коли я вважав, що вас задовольняє те пояснення, що дарувальником був містер Кемпбелл, я розглядав це як вияв батьківської любові з його боку і найприроднішу на світі річ. Але коли ви згадали про місіс Діксон, то мені стало зрозуміло, що це, вірогідніше, данина щирій жіночій дружбі. А зараз це видається мені нічим іншим, як підношенням закоханого.

Наполягати на подальшому обговоренні цієї теми сенсу не було. Переконаність Френка здавалася справжньою; він виглядав так, наче дійсно її відчував. Емма більше нічого не сказала, і настала черга обговорювати інші теми; так і минула решта обіду; згодом подали десерт, потім прийшли діти — з ними говорили і ними захоплювалися мимохідь, одірвавшись од загальної розмови; було мовлено декілька розумних висловлювань, декілька відвертих дурниць, але в основному не говорилося ні те, ні інше — просто тривіальні зауваження, нудні повтори, застарілі новини і незграбні жарти. Довго у вітальні жінки не засиділися, бо незабаром — окремими групами — прибули інші представниці прекрасної статі. Емма, спостерігаючи за появою своєї юної подруги, була засмучена браком самоповаги та грації в ній, але втішена квітучою красою та невимушеними манерами, а той легкий, жвавий та позбавлений сентиментальності настрій, що дав їй змогу пізнати стільки радості після болю нерозділеного кохання, викликав щирий захват. Сидить собі дівчина — і ніхто не знає, скільки сліз виплакала вона останнім часом! Бути в компанії, бути гарно вдягненою самій, бачити інших ошатно вдягнених людей і виглядати гарною — цього цілком вистачило для скороминущого щастя. І своєю зовнішністю, і своєю поведінкою Джейн Ферфакс видавалася-таки кращою за її подругу, але Емма підозрювала, що вона охоче помінялася б своїми почуттями з Гаррієт, радо б віддала болісне задоволення знати, що вона є коханою чоловіка своєї подруги, в обмін на приниження нерозділеної любові — уявіть собі! — до містера Елтона.

На такому багатолюдному прийомі Еммі не обов'язково було підходити до неї. Про фортепіано говорити вона не бажала, бо, почуваючись надто глибоко посвяченою у таємницю сама, вважала недоречним вияв якоїсь допитливості чи інтересу, і тому навмисне трималася на відстані. Але інші повели мову про це майже відразу, і Емма побачила той рум'янець ніяковості, з яким приймалися поздоровлення, і рум'янець винуватості, що супроводжував слова "мій пречудовий друг містер Кемпбелл".

Місіс Вестон, натура добросерда і схильна до музики, зацікавилася цією обставиною надзвичайно, і Емма не без деякого зловтішного задоволення спостерігала ту наполегливість, з якою вона вперто цікавилася фортепіано, ставила численні запитання і давала численні відповіді про тон, клавіатуру та педалі, зовсім при цьому не підозрюючи про бажання якомога менше про все це розповідати, яке виразно читалося на обличчі прекрасної героїні цього майже казкового випадку.

Незабаром до них приєдналися декотрі з джентльменів; а найпершим серед них був Френк Черчілль. Ось він зайшов — найперший і найгарніший; і, побіжно засвідчивши свою повагу до місіс Бейтс та її племінниці, відразу ж попрямував до протилежного боку, де сиділа міс Вудхаус, і не сів доти, доки не знайшов вільного місця біля неї. Емма здогадувалася, що в цей момент мали думати всі присутні.