Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Ось і Аніта. Тридцятирічна тілиста жінка з волоссям кольору червоного дерева, зеленими очима й "тонко відточеним" носом. Принаймні так вона описує його сама в хвилини, коли на неї находить марнолюбство.

Аніта влітає вихором і, дуже збуджена, накидається на мене. Їй страшенно хочеться вислухати мене.

Моя розповідь приголомшує її. .Вона ще ладна змиритися з моєю відставкою. Але передавати доповідну записку пресі... Ні, я не повинен цього робити! Це було б жахливо! За кілька тижнів до президентських виборів!.. Навіть і з морального погляду я не маю на це права! Доповідна записка не належить мені.

Я даю їй виговоритися, хоча й дивуюсь, що Аніта залучає мораль на службу адміністрації, яка й пальцем не ворухне, щоб захистити здоров'я народу. Коли дружина вичерпує свої аргументи, я зауважую їй, що в даному разі йдеться не про один, а про два обов'язки: формальний, який вона так добре визначила, — той самий, до речі, що його я відкинув, коли на нього натякнув мені Кресбі, — і реальний обов'язок щодо населення країни — будь-що попередити людей про небезпеку, яка їм загрожує.

Сказавши це, я заспокоююсь. Я надрукував тільки один примірник доповідної записки, яка належить комісії, але зберігається в моєму сейфі у банку. Я в жодному разі її не опублікую, бо дуже боюся, що людей охопить паніка. Однак якщо ХЕВ і далі не вживатиме ніяких заходів, то я звернуся до преси як лікар і приватна особа, а не як колишній голова комісії.

Аніта дивиться на мене. Мої слова її заспокоюють. Вона сідає на канапу поряд зі мною, її зелені очі добрішають. Треба віддати Аніті належне: найбільші прикрощі, політичні чи особисті, ніколи надовго не відбивають у неї бажання кохатися чи добре попоїсти. Як тільки напруження в неї спадає, кожна з цих двох її жадоб посилює одна одну, і тоді Аніта спустошує мій холодильник і радо лягає в моє ліжко.

Я анітрохи не дивуюсь, коли через кілька хвилин застаю Аніту в своїй кухоньці. Вона жадібно їсть яєчню з шинкою, яку щойно підсмажила. Користуючись із того, що в неї повний рот і вона змушена мене слухати, я знову серйозно й гаряче наполягаю на потребі вжити невідкладних заходів, яких я домагався. Коли Аніта доїдає вечерю, я, не замовкаючи, йду разом з нею до спальні.

— Любий Ральфе, — каже Аніта, лежачи долілиць з наповненим шлунком упоперек мого ліжка, — ти ж знаєш останні новини з Таїланду: ми стоїмо на порозі другої війни в Південно-Східній Азії. Висновок: за кілька тижнів до президентських виборів шанси в батька (так вона, боячись, що її підслухають, називає навіть у мене вдома президента) дуже впали. Звісно, я батькові доповім. Хай знає, яку роль у всьому цьому відіграє Кресбі. Але, на мою думку, батько не повинен позбуватися Кресбі до виборів. Цей плазун надто багато знає. Ральфе, прошу тебе, не гнівайся! Ти повинен зрозуміти! У політиці доводиться робити вибір. Бувають невідкладні справи. Передусім треба рятувати Таїланд, а щоб урятувати Таїланд, треба виграти вибори. На жаль, тепер не можна заводити розмову про твій енцефаліт, надто довго з ним зволікали, і це стало б жахливим звинуваченням. Нам би сказали: "І оце аж тепер ви б'єте на сполох?!" Усі накинуться на нас, і Шерман здобуде на виборах перемогу.

Я й далі наполягаю на своєму, але даремно. Аніта чемно, — мабуть, для того, щоб змінити тему, — починає розпитувати мене про Дейва. Тут теж нічого втішного нема. У хлопця виявлено ознаки анемії. І тепер, коли я подам у відставку й стану безробітним, то, либонь, повезу його на тиждень десь на свіже повітря. Аніта всміхається, але її усмішка мене дратує (я чудово знаю, що вона думає про мої взаємини з Дейвом), і я зухвало питаю в неї, чи нормально для жінки, на її думку, не мати дітей.

— Чи нормально? — перепитує Аніта зневажливо. — А я не знаю, що таке нормально. І не розумію, чому мої яєчники повинні диктувати мені, як жити. В мене всім розпоряджається голова.

На цих словах Аніта засинає. Вона засинає враз, так само, як ото перекривається кран. Аніта не тільки талановита людина, а й непохитна натура. Щоправда, може, позбавлена гострої чутливості. Коли я розповів їй, як швидко поширюється енцефаліт-16, і сказав, що помер доктор Морлі (він керував центром реанімації в лікарні, де колись працював і я), вона не дуже засмутилася. Хоч і знала його й іноді разом зі мною обідала в нього.

Цілком ясно, що з цього погляду ми з нею люди різні. Смерть Морлі схвилювала мене до глибини душі, до того ж я — чому не сказати й про це? — міг би поділити його долю, якби залишився в тій лікарні, а не очолив комісію.

Я Дивлюсь на Аніту. Її гарне волосся кольору червоного дерева розсипалось ореолом; вона заснула так, як лягла, — впоперек ліжка. Я не хочу її будити, отож піду ляжу на канапі у вітальні. Аніта спить спокійно, вираз обличчя в неї рішучий навіть уві сні. Вона не помре від енцефаліту-16. Ця думка не хвилює її ні наяву, ні вві сні. З цього погляду Аніта тривоги не відчуває. Ні за себе, ні, боюся, за мене.

Наступного дня я надсилаю листа із заявою про відставку, а ополудні мені телефонує Аніта. Вона не хоче говорити відверто (знову боїться, щоб її не підслухали).

— Ральфе, я все розповіла батькові. Про опублікування доповідної записки не може бути й мови, але Метьюз міг би виступити по телебаченню, попередити людей і дати їм деякі рекомендації.

Я кладу трубку. Це напівобіцянка вжити напівзаходів. Гаразд. Я, як і збирався, на тиждень кудись подамсь, а потім, якщо до мого повернення вони нічого не зроблять, почну діяти.

Я наймаю в глухому куточку у горах Блу-Маунтін на Ямайці селянський будиночок. Тут немає ні вигод, ні радіоприймача, ні телевізора, ні навіть електрики. Зате звідси відкривається чудовий краєвид на південно-східну частину острова.

Після цього "дикого" відпочинку я з Дейвом, трохи підкріпивши здоров'я, прилітаю літаком у Вашингтон, отримую в аеропорту багаж і, пройшовши через митницю, купую газету "Вашингтон пост". І заціпеніло читаю на другій сторінці великі витяги з моєї доповідної записки.

Тоді гарячково скуповую всі свіжі газети й швидко переглядаю їх. Як дивно все змінилося! Ще тиждень тому в них ішлося лише про Таїланд та президентські вибори. А сьогодні на їх сторінках запанувала одна тема, одна-єдина — енцефаліт-16. Усі газети подають довгі цитати з моєї конфіденційної доповідної записки й звинувачують, відверто або приховано, Білий дім у замовчуванні фактів, бездіяльності й неспроможності.

Отже, інформація все ж таки "просочилась", і преса, яка не могла зі мною зв'язатися, не має в цьому сумніву: я, мовляв, інформацію розголосив, а сам утік. Звичайно, ніхто з журналістів саме таких слів не вживає. Їм досить написати, що я подав у відставку, а сам "зник".

Повернувшись о дев'ятій вечора додому, я телефоную своєму адвокатові Луїджі Фабрелло. В трубці лунає пронизливий крик:

— Де ж ти був?!

Не встигаю я навіть рота розтулити, а Луїджі вже знову викрикує:

— Мовчи! Я зараз приїду.

Через годину адвокат переступає мій поріг, брови в нього насуплені, чуб розкуйовджений, а на щоках — та цупка чорна щетина, яка справляє враження, ніби він ніколи по-справжньому не голиться.

— Тебе з хвилини на хвилину мають заарештувати, — каже Луїджі.

Розігравши цю сцену, він замовкає, вислуховує мене, а тоді разом зі мною пише, виважуючи кожне слово, заяву до газети "Нью-Йорк таймс". Потім він радить мені не телефонувати до завтра, поки з'явиться в газеті моя виправдувальна заява, Аніті і з серйозним виглядом виходить, прихопивши з собою текст заяви.

Але наступного дня, в суботу, я не встигаю повідомити Аніту про своє повернення. О восьмій ранку до мене приходять двоє полісменів, — добре, хоч Дейв іще спить, — і старший з них (він більше скидається на університетського професора, ніж на фараона) чемно запитує:

— Докторе Мартінеллі, я маю до вас тільки одне запитання. Чи правда, що ви, подаючи у відставку, зробили фотокопію своєї доповідної записки?

— Правда.

— Ви б не показали мені цю фотокопію?

— Сьогодні зробити цього не можна. Вона лежить у моєму сейфі в банку. А банк зачинений.

— Коли ви поклали фотокопію в сейф?

— Того дня, коли подав у відставку, — двадцять восьмого вересня.

— Відтоді ви хоч раз заходили до свого банку?

— Ні. Двадцять дев'ятого вересня я поїхав на Ямайку й повернувся звідти вчора ввечері.

Він поштиво хитає головою. Дивний фараон. Йому років п'ятдесят, очі за великими окулярами задумливі, чоло високе, обличчя добродушне, а манери просто-таки галантні.

— Гаразд, — каже він, — якщо ваша ласка, то в понеділок уранці ми приїдемо по вас і разом вирушимо до банку, щоб відімкнути ваш сейф. А поки що, докторе Мартінеллі, прошу вас залишатися до понеділка у Вашингтоні й не пускати до себе журналістів.

Вони виходять. Моєму обуренню немає меж. Цілком очевидно, що вони хочуть звинуватити мене в тому, нібито я, подаючи у відставку, зробив фотокопію своєї доповідної записки. Я розмовляв про це тільки з Анітою. Тепер стає ясно, що то вона зрадила мене.

Я знімаю трубку й набираю її номер.

— Аніта?

— Це ти, Ральфе?

Її радісний голос викликає в моєму серці щем. Та я похоплююсь і сухо, не підвищуючи голосу, заявляю:

— Я хочу сказати тобі тільки одне. Після доносу, який ти зробила на мене, я більше не бажаю ні бачити тебе, ні чути, ні розмовляти з тобою.

І кладу трубку. Ноги в мене тремтять, по щоках котиться піт.

Я проводжу суботу й неділю дуже погано. Прихід до мого дому того галантного фараона нічого доброго мені не обіцяє. Я майже певен, що в понеділок мене заарештують, і якби не порада Луїджі, то, мабуть, спробував би втекти з Дейвом із міста й десь сховатися. Я бачу жахливу несправедливість у тому, що сам-один намагався виконати свій обов'язок перед народом, і тепер жорстока рука закону загрожує мені розправою.

Не менш ошелешила мене й поведінка Аніти, а також те, як швидко й грубо я порвав з нею, не давши їй змоги щось пояснити. Ніяк не можу повірити, що вона зрадила мене, і дуже боляче переконувати себе в цьому.

Крім того, проїжджаючи на таксі в суботу пополудні центром міста, я побачив, як один чоловік раптом упав на тротуар. Цілком імовірно, що він був хворий на щось зовсім інше, а не на енцефаліт-16. Але я не попросив таксиста зупинитись.