Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик
Над цим лісом блищали різнобарвні тригліфи[88], з тимпанів[89] випиналися скульптурні постаті богів, крилаті позолочені квадриги, здавалося, от-от злетять із високих дахів у повітря, у блакитне небо, що мирно огортало це місто незліченних храмів. Посеред Форуму та по його окружності рухався людський потік: натовпи людей проходили під арками храму Юлія Цезаря, інші сиділи на сходах храму Кастора та Поллукса[90] або снували навколо невеликого святилища Вести[91], нагадуючи на тлі всього цього нагромадження мармуру рої різнобарвних метеликів або жуків. Гігантськими сходами, що вели від храму, присвяченого "Jovi Optimo Maximo"[92], спускалися згори все нові людські хвилі: біля ростральної трибуни слухали випадкових ораторів, голосно кричали торговці фруктами, вином або водою, змішаною із соком смокв; тут були й дурисвіти, що вихваляли чудодійне зілля, і провісники майбутнього, й угадувальники закопаних скарбів, і відгадувачі снів. Подекуди серед гамору й вигуків чулися звуки систра[93], єгипетської самбуки[94] або грецьких флейт. Люди хворі, благочестиві або чимось заклопотані несли до храмів свої жертви. На кам'яних плитах збиралися, жадібно дзьобаючи жертовне зерно, зграйки голубів, які нагадували рухливі строкаті й темні плями; вони то раптом із гучним шумом крил здіймалися в повітря, то знов опускалися на не зайняті людьми місця. Час від часу натовп розступався, даючи дорогу ношам, із яких виглядали пещені жіночі обличчя або обличчя сенаторів і вершників із застиглим на них виразом байдужості й пересиченості. Різномовний натовп голосно повторював їхні імена, додаючи уїдливі або хвалебні прізвиська. Між безладними гуртами подекуди проходили карбованим військовим кроком загони солдатів або стражників, які спостерігали за порядком на вулицях. Грецьку мову було чути довкола так само часто, як і латинську.
Вініцій, що давно не бував у місті, дивився з деякою цікавістю на це скупчення людей і на Римський Форум, який панував над світом і разом з тим був настільки затоплений його хвилями, що Петроній, угадавши думку свого супутника, назвав Форум "гніздом квіритів — без квіритів[95]". І дійсно, місцеве населення тонуло в натовпі, що складався з представників усіх рас і народів. Тут можна було побачити ефіопів і рослих, світловолосих людей з далекої півночі, бриттів, галлів і германців, косооких серів[96], людей з берегів Євфрату й людей з берегів Інду, чиї бороди пофарбовані в цеглястий колір, сирійців із берегів Оронту[97] з чорними, млосними очима, юдеїв із впалими грудьми, єгиптян з незмінною байдужою посмішкою на обличчі, нумідійців і африканців, греків з Еллади, котрі нарівні з римлянами хазяйнували в місті, але хазяйнували завдяки знанням, мистецтву, розуму та шахрайству, греків із островів і з Малої Азії, з Єгипту, з Італії, з Нарбоннської Галлії[98]. В натовпі рабів із продірявленими вухами чимало було й вільних гулящих городян, котрих імператор розважав, годував і навіть одягав; були тут і прийшлі вільні люди, знаджені у величезне місто легким життям і можливістю розбагатіти; раз у раз потрапляли на очі рознощики дрібного товару, жерці Серапіса[99] з пальмовими гілками в руках, і жерці Ісіди[100], на вівтар якої приносилося більше жертв, ніж у храм Юпітера Капітолійського, і жерці Кбели[101] із золотавим колоссям рису в руках, і мандрівні жерці, і східні танцівниці в яскравих митрах, і продавці амулетів, і заклинателі змій, і халдейські маги, і, насамкінець, сила-силенна людей без будь-якого заняття, котрі щотижня приходили до зерносховищ на березі Тибру по свою частку зерна, билися за лотерейні таблички в цирках, проводили ночі за Тибром у будинках, які часто розвалювались, а теплі, сонячні дні — у критих портиках, у брудних харчевнях Субури[102], на Мульвійовому мосту або біля особняків багачів, де час від часу їм викидали недоїдки зі столу рабів.
Петронія натовп добре знав. До слуху Вініція раз у раз долітало: "Ніс est!" — "Це він!" Петронія любили за щедрість, але популярність його особливо зросла відтоді, як дізналися, що він висловився перед імператором проти смертного вироку всій фамілії, тобто всім, незважаючи на стать і вік, рабам префекта Педанія Секунда, за те, що один із них у пориві відчаю вбив цього недолюдка. Петроній, щоправда, запевняв, що його ця справа мало хвилює і що говорив він з імператором лише як приватна особа, як "арбітр елегантності", чиє естетичне почуття ображала така варварська бойня, що личила хіба що яким-небудь скіфам, але не римлянам. І все-таки народ, обурений цією різаниною, ставився відтоді до Петронія з любов'ю.
Та йому це було байдуже. Він пам'ятав, що той же народ любив і Британніка, котрого Нерон отруїв, і Агриппіну, котру Нерон наказав убити, і Октавію, котру задушили на Пандатерії[103], попередньо розрізавши їй вени у гаряче натопленій лазні, і Рубеллія Плавта[104], котрого прогнали, і Тразею, котрому щоранку можна було очікувати смертного вироку. Любов народу можна було скоріше вважати зловісною ознакою, а скептик Петроній був забобонним. Натовп він зневажав подвійно: як аристократ і як естет. Люди, від яких смерділо смаженими бобами, закладеними за пазуху, завжди охриплі та спітнілі від гри в мору[105] на вуличних перехрестях і в перистилях, недостойні були в його очах називатися людьми.
Отже, не відповідаючи ні на оплески, ні на поцілунки рукою, що посилалися зусібіч, він розповідав Марку про справу Педанія, насміхаючись над мінливістю вуличного наброду, котрий наступного дня після бурхливого обурення аплодував Нерону, що їхав до храму Юпітера Статора[106]. Перед книгарнею Авіруна Петроній звелів зупинитися — вийшовши з нош, він купив красивий рукопис і вручив його Вініцію.
— Це тобі подарунок, — сказав він.
— Дякую, — відповів Вініцій. І, поглянувши на назву, запитав: — "Сатирикон"? Щось нове. Чий твір?
— Мій. Але я не бажаю зазнати ні долі Руфина[107], чию історію я збирався тобі розповісти, ні долі Веєнтона, — тому ніхто про це не знає, а ти нікому не обмовся.
— Ти сказав, що не пишеш віршів, — зазначив Вініцій, зазираючи до рукопису, — а тут, як я бачу, проза густо ними всіяна.
— Коли читатимеш, зверни увагу на бенкет Тримальхіона[108]. Що ж до віршів, то вони мені спротивилися відтоді, як Нерон почав писати епічну поему. Ти знаєш, Вітеллій, аби облегшити собі шлунок, користується паличками зі слонової кістки, засуваючи їх собі в глотку, інші застосовують пір'я фламінго, змочене в маслиновій олії або у відварі чебрецю, — я ж читаю вірші Нерона, і дія їх миттєва. Потім я можу хвалити їх — якщо не з чистою совістю, то з чистим шлунком.
Сказавши це, він знову зупинив ноші біля крамниці ювеліра Ідомена і, домовившись стосовно гем, звелів нести себе просто до Авла.
— Дорогою розповім тобі історію Руфина як приклад того, до чого призводить авторське марнославство, — сказав він.
Але Петроній не встиг розпочати розповідь, як вони звернули на вулицю Патриціїв і невдовзі опинилися біля будинку Авла. Молодий мускулястий брамник відчинив їм двері до остію — першого передпокою, — над дверима висіла клітка з сорокою, котра верещала гостям вітання: "Salve!".[109]
Проходячи з цього першого передпокою до атрію, Вініцій сказав:
— Ти помітив, що брамник тут без ланцюга?
— Дивний дім, — півголосом відповів Петроній. — Напевно, тобі відомо, що Помпонію Грецину запідозрювали в схильності до східного марновірства, що полягало в шануванні якогось Хрестоса. Удружила їй, кажуть, Кріспінілла, котра не може вибачити Помпонії, що тій вистачило одного чоловіка на все життя. Univira!.. Та в Римі легше знайти миску рижиків із Норікума! Її судили домашнім судом.
— Твоя правда, дім дивний. Трохи згодом розповім тобі, що я тут чув і бачив.
Тим часом вони прийшли до атрію. Раба, що тут порядкував, називали атрієнсіс[110], він послав номенклатора, аби той сповістив про прихід гостей, а інші раби подали їм крісла і ослінчики для ніг. Петроній, який передовсім думав, що в цьому суворому домі панує вічна нудьга, й тому ніколи тут не бував, роззирався з деяким здивуванням і навіть зачудуванням — атрій справляв враження скоріше радісне. Крізь великий отвір у стелі падав сніп яскравого світла, розсипаючись у фонтані тисячами іскор. Квадратний басейн із фонтаном у центрі, себто імплувій, було призначено для дощової води, що лилася в негоду крізь отвір у даху, та обсаджено анемонами й ліліями. В цьому домі, очевидно, особливо любили лілії, їх була сила-силенна — і білих, і червоних; рясно росли також сапфірові іриси, чиї ніжні пелюстки сріблились од водяного пилу.
Серед пишного листя й моху, що приховував горщики з ліліями, виднілися бронзові статуетки дітей і водяних птахів. На одному розі басейну відлита також із бронзи лань схиляла позеленілу від вологи голову до води, мов бажаючи напитися. Підлога в атрії була мозаїчна, стіни, частково облицьовані червоним мармуром, частково розписані зображеннями дерев, риб, птахів і грифів, тішили око гармонійною грою барв.
Одвірки були прикрашені черепахою й навіть слоновою кісткою, у простінках стояли статуї пращурів Авла. Скрізь відчувався мирний достаток, який чужався розкоші, сповнений благородством і впевненістю в собі.
Петроній, чиє житло було прикрашене значно пишніше та вишуканіше, не міг, одначе, знайти тут жодного предмета, котрий ображав би його смак; цією думкою він тут же поділився з Вініцієм, але вже раб-веларій[111] відхилив завісу, що відділяла атрій од таблінію[112], і в глибині будинку показався Авл, який поспішав до гостей.
Це був чоловік, який досяг вечірньої пори життя, але ще міцний, з укритою сріблом головою та енергійним, можливо, дещо короткуватим обличчям, у котрому зате було щось, що нагадувало орла. Зараз воно відбивало здивування, навіть стурбованість, викликану несподіваним приходом Неронового друга, співтрапезника та повірника.
Петроній був людиною достатньо світською та спостережливою, щоб одразу це помітити, й по перших привітаннях він із властивим йому красномовством і невимушеністю пояснив, що прибув подякувати за турботу, котрою оточили в цьому домі сина його сестри, і що вдячність — єдиний привід його приходу, на котрий він одважився, пам'ятаючи про давнє знайомство з Авлом.
Авл зі свого боку запевнив, що радий бачити такого гостя, а щодо вдячності, то, мовляв, сам він переповнений таким почуттям, хоча про причину Петроній, напевно, й не здогадується.
Петроній і справді не здогадувався.
