Балаган, або Кінець самотності! - Воннегут Курт

Її складали: кухар, дві прибиральниці й один прибиральник, дві доглядальниці, які годували, купали, одягали та роздягали нас. Найбільше у моїй пам'яті закарбувався Візерс Візерспун – водночас сторож, шофер і на всі руки майстер.

Так от, усі вони були прості селяни, які, за винятком Візерса Візерспуна, що колись служив у армії, ніколи не виїздили за межі штату Вермонт. Взагалі вони дуже рідко віддалялися від Галена навіть на десять миль. Тому вся наша прислуга перебувала у родинних взаєминах, як ото, скажімо, плем'я ескімосів.

Крім того, вони були далекою ріднею мені й Елізі, бо наші вермонтські предки колись хлюпалися, так би мовити, в одній генетичній калюжі.

Проте, згідно з американськими уявленнями, на той час прислуга дому доводилася нам такими ж родичами, як, скажімо, коропи – орлам. Адже наша родина тоді вже перетворилася на транснаціональний осередок мультимільйонерів.

Отак воно.

Батькам було не важко купити відданість цих ходячих викопних істот із минулого нашої родини. Обслузі призначили скромну платню, яка недавнім селянам здавалася величезною. Адже ділянки їхнього мозку, що мали б керувати в них жадобою грошей, були недорозвинені.

Вони оселилися в зручних апартаментах дому, отримали навіть по кольоровому телевізору. Вони могли харчуватися по-царському, замовляючи для себе все, що їм заманеться. Роботи в них було небагато.

Більше того, їм і думати не доводилось. Думав за них їхній шеф – молодий лікар доктор Стюарт Ролінгс Мотт, який жив у сусідньому селищі і щодня приїздив навідати нас.

Доктор Мотт був сумовитим і стриманим молодим чоловіком родом з Техасу. Я досі не збагну, що спонукало його забратися так далеко від батьківщини і розпочати медичну практику в мало не ескімоському поселенні у штаті Вермонт.

Сам не знаю навіщо, наведу одну досить кумедну історичну довідку: онук доктора Мотта стане королем Мічігану, коли я тягтиму свій другий термін президента Сполучених Штатів.

Мені знову захотілося гикнути: "Отак воно".

Присягаюся: якщо я коли-небудь закінчу цю автобіографію, я неодмінно прогуляюся по тексту ще раз, від початку в кінець, і повикреслюю всі ці "Отак воно".

Отак воно.

Будинок не забули оснастити стаціонарною протипожежною системою, а також сигналізацією проти нічних злодіїв і грабіжників, встановленою у віконних отворах, на дверях і на даху, в слухових віконцях.

Коли ми трохи підросли і стали ще потворніші, а також здатні ламати руки або трощити черепи, в кухні поставили потужну сирену. Вмикалася вона, коли натиснути червону кнопку,– такі були в кожній кімнаті, а також уздовж коридора. Вночі кнопки світилися.

Кнопку належало натиснути тільки тоді, коли ми з Елізою раптом спробуємо гратися зі смертю.

Отак воно.

Розділ З

Батько приїхав до Галена разом з адвокатом, лікарем та архітектором, щоб доглянути за перебудовою дому, в якому мали оселитися ми з Елізою, а також найняти прислугу на чолі з доктором Моттом. Мати ж залишилася вдома, на Манхеттені – у їхньому будинку на березі Черепахової затоки.

До речі, в Черепаховій затоці знову з'явилася сила-силенна морських черепах.

Раби Війри Бурундук-П'ятої Заппи люблять ловити їх на суп.

Отак воно.

То був один з небагатьох випадків, коли за свого життя мати й батько розлучилися більш як на день-два. З Вермонту батько надіслав матусі пишномовного листа, на який після її смерті я натрапив у шухляді тумбочки.

Той лист, певно, складав усю їхню епістолярну спадщину.

"Моя люба Тіс,– починався лист,– наші дітки житимуть тут щасливо. Ми можемо пишатися. Наш архітектор може пишатися. Та й робітники можуть пишатися.

Хай яким коротким буде життя наших крихіток, вони дістануть змогу прожити його в радості й з почуттям власної гідності. Для близнюків тут створено затишний астероїд – маленький світ з єдиним домом посеред яблуневого саду".

Потім тато повернувся на свій власний астероїд, до Черепахової затоки. Згодом, знову-таки за порадою лікарів, батько й мати відвідуватимуть нас лише раз на рік – в день нашого народження.

Їхній фешенебельний особняк і досі стоїть собі, цілий і неушкоджений. Усередині він затишний і надійно захищає від негоди. Тепер там тримає своїх рабів наша найближча сусідка Війра Бурундук-П'ята Заппа.

"І коли нарешті Вілбер та Еліза віддадуть богові душі й побачать царство небесне,– писав у своєму листі батько,– ми поховаємо діток на нашому родинному кладовищі, де вони знайдуть вічний споминок серед суейнівських предків, під яблунями..."

Отак воно.

На тому родинному кладовищі, відгородженому від будинку парканом, були поховані переважно вермонтські фермери-садівники, їхні дружини та нащадки – тобто досить пересічний простолюд. Більшість із них, безперечно, так і лишилися темними й неписьменними неуками, подібними до Мелоді та Айседора.

Тобто всі вони були наївними нешкідливими мавпами з обмеженим арсеналом засобів завдавати шкоду іншим істотам. Саме такими, як, на мій погляд, і було задумано людей.

Із часом багато надгробків на кладовищі повростали в землю і стали майже непомітні. Сонце, вітер, сніг і дощ позатирали епітафії на тих, які ще стоять.

Проте серед інших пам'ятників помітно вирізняється велична споруда з товстими гранітними стінами, шиферним дахом та величезними дверима. Цьому монументові, очевидно, судилося пережити і день Страшного суду. То мавзолей фундатора нашого родинного статку, того, хто збудував цей дім – професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Поза всяким сумнівом, професор Суейн був найосвіченішим з-поміж усіх наших родичів. Таких, як Рокфеллери, Дюпони, Меллони, Вандербілти, Доджі та інші. Вісімнадцятирічним він закінчив Массачусетський технологічний інститут, а в двадцять два роки вже заснував факультет цивільного будівництва в Корнелському університеті. На той час він уже зробив і запатентував кілька важливих винаходів у галузі будівництва залізничних мостів та запобіжних механізмів, що вже само по собі мало перетворити його на мільйонера.

Та Ілайю Рузвельт Суейн не вдовольнився цим і заснував компанію, яка розробляла проекти і здійснювала будівництво доброї половини всіх залізничних мостів на планеті.

Отже, наш родич був справжнім громадянином світу. Він вільно володів багатьма іноземними мовами, приятелював із державними діячами, главами урядів. Однак коли настав час спорудити палац для самого себе, то Ілайю Рузвельт Суейн обрав місце під яблунями своїх неосвічених предків.

І він був єдиною людиною, якій подобалася та позбавлена будь-якого архітектурного смаку споруда, поки не народилися ми з Елізою. Бо в тому домі ми почували себе дуже щасливими!

Лише Еліза, я та професор Суейн – хоч на той час він уже років п'ятдесят як був мертвим – знали одну таємницю. Прислуга про неї і сном-духом не відала. Наші батьки про неї теж не знали. І робітники, які впорядковували будинок, ні про що не здогадувалися, хоч їм і доводилося чистити й прибирати засмічені труби водогону, опалення та каналізації.

Ось у чому полягала наша таємниця. Всередині палацу був схований ще один будинок. Потрапити в нього можна було лише крізь потаємні двері – люки в підлозі та розсувні стіни. Там була ціла система потайних сходів, комірчин зі шпарками для підслуховування й підглядання, таємних проходів і навіть тунелів.

Тому нам з Елізою неважко було, наче привидам, зникнути у великих дідівських дзигарях, що цокали в танцювальній залі нагорі північної вежі будинку, і з'явитися майже за кілометр звідти, у мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна. Звісно, скориставшись люком у підлозі.

Невдовзі нам стала відома ще одна таємниця професора, про яку ми дізналися, переглянувши деякі папери, що зберігалися в домі. Як з'ясувалося, він ніколи не звався Рузвельт. Наш предок умисне взяв собі таке друге ім'я – бо воно звучало більш аристократично,– коли його зарахували студентом Массачусетського технологічного інституту.

У його свідоцтві про хрещення значився інший запис – Ілайю Візерспун Суейн.

Здається, саме це відкриття згодом і наштовхнуло нас із Елізою на думку дати всім людям нові другі імена.

Розділ 4

Незадовго до своєї смерті професор Суейн так потовстішав, що я дивом дивуюсь, як така огрядна людина могла пропихатися крізь таємні проходи. Проте нам з Елізою теж удавалося ними продиратися, хоч ми й вимахали під два метри зростом,– завдяки дуже високій стелі.

Так от, Ілайю Рузвельт Суейн сконав від ожиріння у своєму домі. Це сталося під час званого обіду, який господар давав на честь своїх гостей Марка Твена та Томаса Алви Едісона.

Ото були часи!

Нам з Елізою потрапило на очі меню. Звісно, воно починалося із черепахового супу.

Іноді наші слуги розповідали одне одному про те, що в будинку безліч привидів. Адже іноді з-за стін чулося чхання і пирхання, рипіли сходинки, де східців не було й сліду, або грюкали невидимі двері.

Отак воно.

Ох, і кортить мені зараз – схибленому столітньому дідові, який копирсається на руїнах Манхеттена,– нагородити купу небилиць про те, як ми з Елізою мучилися в тому населеному привидами домі!

Але насправді ми були чи не найщасливішими дітьми, яких тільки знала історія людства.

Те раювання тривало, аж поки нам пішов п'ятнадцятий рік.

Поміркуйте над цим як слід.

І коли я вже вивчився на педіатра і розпочав медичну практику в провінції – у тому самому особняку, де минуло наше дитинство,– я часто казав собі подумки про того чи того малого пацієнта: "Ця людина щойно прибула на нашу планету. Вона анічогісінько про неї не знає, не має жодних критеріїв для її оцінки. Малому зараз байдуже, хто з нього вийде, але його вже спалює нетерплячка стати абсолютно всім, ким йому написано на роду бути".

В цьому міркуванні відбито психічний стан Елізи і мій, поки ще тривало наше дитинство. Бо всі відомості про планету, на якій ми опинилися, зводилися до того, що жити ідіотами – то справжнє щастя.

Тому ми постійно вдосконалювали себе в ідіотизмі.

На людях ми ніколи не вживали нормальної мови. "Бу-бу-бу" і "Ду-ду-ду" – оце тільки й чули від нас. Мені та Елізі подобалося верзти дурниці, закочувати очі, битись у істериці, гучно псувати повітря, качатися з реготом по підлозі...

Отак воно.

Зрозумійте: ми опинилися у центрі уваги людей, які про нас турбувалися.