Балаган, або Кінець самотності! - Воннегут Курт
Книга зображуватиме мене і мою чудову сестру справжніми монстрами і таке інше.
Це не дивно – адже я вигадав свою історію по дорозі на похорон.
Я розповім про дуже старого чоловіка, який живе на руїнах Манхеттена, де решта населення загинула від загадкової хвороби, названої "зелена смерть".
Старий живе там разом зі своєю неписьменною, хирлявою вагітною онукою Мелоді. Хто ж він насправді? Гадаю, то я сам – проваджу експеримент із своєю старістю.
Хто така Мелоді? Спочатку я вважав її тим, що залишилося від моїх спогадів про сестру. Але тепер я думаю трохи інакше: вона – частка мого експерименту із своєю старістю. Вона – те, що лишилося від моєї оптимістичної уяви, від моєї творчої снаги.
Отак воно.
Старий пише автобіографію. І починає її словами, що їх, як зауважив одного разу мій покійний дядько Алекс, треба повторювати всім, хто скептично ставиться до релігії, як вступ до своєї нічної молитви.
Ось вони ті слова: "Всім, кого це може зацікавити" [2].
Розділ 1
Всім, кого це може зацікавити.
Надворі весна. День хилиться до вечора.
Дим від багаття, розкладеного просто на мозаїчній мармуровій підлозі у вестибюлі Емпайр-стейт-білдінга[3], що стоїть на Острові Смерті, стелиться над хащами китайського ясена, на які перетворилася Тридцять четверта вулиця.
Асфальт і бруківка в цих джунглях поздиблювались і потріскались під натиском покрученого коріння.
Є серед тих хащів невеличка галявина. Посеред галявини, на подертому задньому сидінні колишнього таксі, сидить синьоокий, із запалими щоками столітній дід двометрового зросту.
Це – я.
Звуть мене доктор Вілбер Нарцис-Одинадцятий Суейн.
Сиджу босоніж, одягнений у пурпурову тогу, пошиту із штор, відкопаних на руїнах готелю "Амерікана".
Я – колишній президент Сполучених Штатів Америки. Останній президент, найбільш довготелесий із них і єдиний, хто за всю історію країни розлучився з дружиною, ще перебуваючи в стінах Білого дому.
Разом зі своєю онукою, шістнадцятирічною Мелоді Іволгою-Другою фон Петерсвальд та її коханцем Айседором Малинником-Дев'ятнадцятим Коеном я мешкаю на першому поверсі Емпайр-стейт-білдінга. Між іншим, весь хмарочос у нашому цілковитому розпорядженні.
Найближчий сусід – власне, сусідка – живе за півтора кілометра.
Щойно я почув, як закукурікав один з її півнів.
Нашу найближчу сусідку звати Війра Бурундук-П'ята Заппа. Вона любить життя і вміє жити як ніхто інший з моїх знайомих. У свої шістдесят років це ще дужа, добросерда, заповзята у роботі жінка-фермер. Правда, зовні вона трохи схожа на пожежний гідрант. Війра тримає рабів, про яких піклується із щирою любов'ю. Разом вони відгодовують велику рогату худобу, свиней, курей, овець, а також вирощують пшеницю, городину, фрукти і виноград понад берегами Іст-Рівер.
Щоб молоти зерно, вони спорудили собі млин, для виготовлення вина – гуральню, а ще коптильню та безліч інших господарчих будівель.
– Війро,– сказав я їй днями,– якби ви склали для нас Декларацію незалежності, то стали б, мабуть, Томасом Джефферсоном сучасності.
Цю книжку я пишу на папері фірми "Контінентал драйвінг скул", три стоси якого Мелоді з Айседором знайшли в одній комірчині на шістдесят четвертому поверсі нашого будинку. Крім того, вони виявили ще й понад сотню кулькових самописок.
Гості з материка навідують нас дуже рідко. Немає жодного непошкодженого мосту – всі зруйновані. Завалені й усі тунелі. Побоюючись хвороби, яка поширилася на острові і дістала назву "зелена смерть", човни не наважуються до нас наближатися.
Через ту пошесть Манхеттен тепер називають не інакше як Острів Смерті.
Отак воно.
Чогось останнім часом я дуже часто повторюю своє "Отак воно". Це щось наче гикавка старих людей. Надто я забарився на цьому світі.
Отак воно.
Сьогодні сила гравітації ніби зменшилась. Як наслідок, у мене з самого ранку прокинулося моє чоловіче єство. У такі дні це трапляється з усіма чоловіками. Подібна реакція організму є наслідком стану, близького до невагомості. У більшості випадків цей приплив чоловічої снаги не має нічого спільного з еротикою – а надто в чоловіків мого віку. В таких випадках ми маємо справу зі звичайними порушеннями діяльності деяких гідравлічних систем людського організму.
Отак воно.
Сьогодні сила гравітації така слабка, що, гадаю, я зміг би без особливих труднощів вибігти на дах Емпайр-стейт-білдінга з кришкою від каналізаційного люка в руці й метнути її у штат Нью-Джерсі.
Це, поза всяким сумнівом, поліпшило б славетний рекорд Джорджа Вашінгтона, який перекинув срібний долар через річку Раппаханок[4]. І є ще люди, які твердять, нібито не існує такої штуки, як прогрес!
Іноді мене величають королем Канделябрійським. Адже в моїй приватній колекції більш як тисяча свічників.
Проте мені більше до вподоби моє друге ім'я – Нарцис-Одинадцятий. Я навіть склав віршика про нього, ну, й про сенс життя взагалі:
Колись я був насінням,
Тепер став творчим м'ясом,
Яке не терпить болю
Й завжди до їжі ласе.
Це м'ясо має спати.
Йому щось має снитись,
Йому кортить сміятись,
І хочеться журитись.
Та коли цеє м'ясо
Запахне знову дохлим,
Воно у землю ляже
Й зійде Нарцисом Жовтим.
Для кого я все це пишу? Хтозна. Звісно, не для Мелоді з Айседором. Подібно до інших молодих людей, які живуть на острові, вони не вміють ні читати, ні писати.
Вони цілком байдужі до історії людства, так само як і до життя на материку.
На їхню думку, найвидатнішим досягненням людей, які свого часу перенаселили цей острів, було те, що вони взяли та й вимерли, лишивши всю цю територію нам.
Учора ввечері я попросив Мелоді та Айседора назвати трьох найславетніших осіб у історії людства. У відповідь вони заявили, що моє запитання для них позбавлене будь-якого сенсу.
Однак я наполягав, щоб підлітки разом помізкували і дали бодай якусь відповідь. Зрештою, вони це зробили. Але їм довелося добре помучитись. Мелоді з Айседором навіть розсердилися на мене.
Проте нарешті я дістав відповідь. Здебільшого за обох говорить Мелоді. Ось що вона сказала мені з усією серйозністю:
– Ти, Ісус Христос і Санта-Клаус.
Отак воно.
Коли я не ставлю їм жодних запитань, Мелоді й Айседор почувають себе щасливими, як молюски.
Вони сподіваються коли-небудь стати рабами Війри Бурундук-П'ятої Заппи. Я не мав би нічого проти.
Розділ 2
Я таки перестану писати скрізь і всюди свої безконечні "Отак воно".
Отак воно.
Народився я в самісінькому центрі Нью-Йорка. Тоді я ще не був Нарцисом. Після народження мене нарекли Вілбер Рокфеллер Суейн.
Крім усього, я появився на світ не сам. Разом зі мною народилася сестричка-двійнятко. Її назвали Еліза Меллон Суейн.
Хрестили нас обох не в церкві, а в лікарні. На цей обряд батьки не запросили ні родичів, ні друзів. Річ у тім, що я та Еліза були дуже бридкі, й наші батьки посоромилися показувати нас людям.
Отже, ми народились потворами, і всі вважали, що ми довго не проживемо. Ми мали по шість пальців на кожній ручці і кожній ніжці. Крім того, і в мене, і в сестри було по два зайві соски.
Незважаючи на шорстке смоляне волосся, ми не були монголоїдами. Ми являли собою щось зовсім нове. Ми виявилися живими неандертальцями. Ще в ранньому дитинстві у нас розвинулися риси, притаманні викопним людиноподібним,– масивні брівні валики, спадисті лоби, і щелепи, схожі на ківш парового екскаватора.
Вважалося, що розуму в нас зовсім нема і до чотирнадцятирічного віку ми не дотягнемо.
Проте, як бачите, я досі живу й переставляю ноги. Жила б ще й моя сестричка Еліза, я певен, коли б не загинула трагічно в свої п'ятдесят років під сніговою лавиною на Марсі.
Отак воно.
Нашими батьками були двоє наївних і дуже симпатичних молодят – Калеб Меллон Суейн та Летісія Вандербілт Суейн, уроджена Рокфеллер. Вони були казково багаті й вели свій родовід від американців, які зрештою згубили країну своїм ідіотським хобі – натхненно перетворювати гроші на владу, потім владу – на гроші, і знову гроші на владу.
Самі по собі Калеб та Летісія були невинними істотами. Батько, як нам розповідали, чудово грав у триктрак і захоплювався кольоровою фотографією. Мати була активісткою національної асоціації за прогресивний розвиток кольорового населення. Ні він, ні вона не працювали, обоє навіть не закінчили коледжу. Хоч і пробували колись.
Вони вміли писати вишукані листи і красно висловлюватися. Вони палко кохали одне одного. Вони щиро смутилися, що були такі невдатні до науки. Вони були добрими людьми.
І я не звинувачую батьків за те, що їх так пригнітила наша поява на світ. Будь-хто засмутився б, давши життя таким потворам, як ми з Елізою.
Принаймні Калеб та Летісія показали себе не гіршими батьками, ніж я сам, коли настала моя черга. Я був байдужісінький до своїх нащадків, хоч народжувалися вони цілком нормальними.
Дуже можливо, що я більше цікавився б своїми дітьми, якби вони народилися монстрами, схожими на Елізу та мене.
Отак воно.
Молодому подружжю всі радили не засмучувати себе й не ризикувати дорогими меблями, виховуючи близнюків у власному будинку на березі Черепахової затоки. Їх переконували, що ми їм доводимося не ближчими родичами, ніж, скажімо, діти крокодила.
Калеб та Летісія повелися цілком по-людяному. Але вихід, який вони знайшли, був надміру екстравагантним і коштував їм чималих грошей. Ні, батьки не запроторили нас до приватної лікарні для неповноцінних дітей, вони натомість заховали нас від людського ока в успадкованому ними старому будинку з привидами. Той будинок стояв поблизу гірського селища Гален, у штаті Вермонт, посеред яблуневого саду площею в двісті акрів[5].
Протягом останніх тридцяти років у тому будинку ніхто не мешкав.
Щоб перетворити будинок на рай для мене та Елізи, батьки найняли теслярів, електриків, слюсарів. Під великими, від стіни до стіни, килимами простелили товстий шар гумової прокладки. Тому ми не могли забитися, навіть літаючи сторчака. Їдальню обклали кахлями, а в підлогу вмонтували водостоки потужної дренажної системи. Тож після кожного сніданку або обіду і нас, і все приміщення їдальні легко було обполоснути водою із шланга.
Навколо будинку поставили дві високі ланцюгові огорожі. Над ними протягли колючий дріт. Перша оточувала сад. Друга відмежовувала дім від надто цікавих робітників, яких іноді пропускали крізь першу огорожу доглядати за яблунями.
Отак воно.
Обслугу набрали з місцевих жителів.
