Декамерон - Боккаччо Джованні

Я добре знаю, що Тедальдо вас ніколи не силував, ви закохалися в нього самохіть, бо він припав вам до вподоби. Як же став він до вас учащати, ви стільки виявили до нього прихильності і словом, і ділом, що як він і доти вас любив, то відтоді любов його стокротно сильнішою стала. Коли ж так (а я добре знаю, що так воно й було достоту), то чого ж ви одіпхнули його од себе так безсердечно? Треба було зразу над тією справою гаразд поміркувати, щоб не каятися потім за свої вчинки. Він був ваш, та й ви ж йому належали. Позбавивши його своєї особи без його волі й згоди, ви вчинили грабунок і вдіяли тим самим великий злочин. Знайте ж, мадонно, я сам чернець і дуже добре відаю всі чернецькі норови; не здивуйте ж, як я для вашої користі розкажу про них усе щиро й одверто, щоб і ви їх краще спізнали, які вони насправді єсть. Були колись у давнину праведні й святі монахи, а у тих, що тепер у монахи шиються, нічого немає чернечого, опріч ряси, та й ряси ті вже не зовсім чернечі: перші-бо законоположники чернецтва веліли шити ряси вузенькі, убогі, з грубої тканини, тим показуючи духовну погорду до розкошів мирських, що тіло своє нужденним веретищем укривали, а тепер такі ченці повелися, що справляють собі ряси просторі, пишні, з тонкого єдвабу, такого витворного крою, що хоч би й на архієпископа, і так безсоромно тими рясами в церквах та на вулицях хизуються, як деякі світські люди своїми уборами. Як ото рибалка в річці у свої мережі чим більше риби загорнути поривається, так вони, розпустивши свої широкі поли, намагаються обплутати ними скільки влізе святих та Божих удовиць і всяких простаків та простачок, дбаючи про те більше, ніж про будь-які інші справи. Як уже правду казати, то тільки й слави у них, що чернецькі ряси на тілі. Колишні ченці про спасіння людське дбали, а тепер ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають — як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння задля спокути гріхів; самі ж то вдягли ті ряси не з побожності, а з нікчемності своєї та бездіяльності, то й дивляться, щоб хто достачив їм хліба, а хто вина, а хто грошей на часточку подав. Воно-то й правда, що милостинею та молитвами гріхи людські відкупляються, та якби знали побожні люди, куди й на кого йде їхня даровизна, то вони б її краще при собі залишили або свиням викинули. Добре знають сі пройдисвіти, що чим менше людей володіє великим скарбом, тим більше на кожного припадає, тим і намагаються криками своїми та погрозами інших од того одстрашити, чим самі хотіли б завладати. Чоловіків картають вони за розпусту і проповідують здержливість, бо коли грішники од жінок одкаснуться, то проповідникам більше буде; засуджують лихварство й грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити, — і все за ті самі гроші, що нібито призводять властителя до погуби. А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: "Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть як ми кажемо". Отакою вимовкою збувають вони тяжкі гріхи свої, гадаючи, напевне, що отарі легше праведним робом ходити, аніж самим пастирям. Добре знають, що багато людей задовольняється такою відповіддю і розуміє її інакше, ніж вони самі мають на думці. Їм, бач, хочеться, щоб ви робили так, як вони кажуть, себто щоб ви набивали їм гаманці грішми, звіряли їм свої таємниці, пильнували чистоти своєї, були терплячі, прощали кривди, не лихословили, — все воно дуже добре, й почесне, й побожне, але навіщо вони вас на те навчають? На те, щоб вони самі могли те робити, чого не робитимуть тоді миряни. Хто не знає, що якби не гроші, то ченцям скоро б урвалося безділля? Якщо ти обернеш гроші на свою уподобу, то годі буде їм по закону ледарювати; як будеш за жінками упадати, то ченчикові до них не доступитися; як будеш нетерплячим і не прощатимеш кривди, то відхочеться святенникові в твою родину залазити і її зневажати. Та навіщо про те так широко розводитись? Вони самі себе щоразу обвинувачують, коли виправдуються такими словами перед розумними людьми. Чому ж вони не сидять дома, а йдуть у ченці, як не чують у собі досить святості і здержливості? А пішовши в ченці, чому не роблять так, як у Святому письмі сказано: "І почав Христос творити і навчати"? Нехай би й самі спершу творили, а тоді вже інших навчали. Бачив я на своєму віку багато таких любителів, хвалителів і розтлителів жінок, не то мирянок, ба й черничок; вони ж то якраз найдужче гриміли з казальниць проти перелюбства. Невже ж нам іти за тими, що такеє творять? Вольному воля, та чи розумно се буде, Господь те відає. Та даймо на те, що правду вам сказав той ваш суворий сповідник, що зламати вірність подружню — то дійсно тяжкий гріх; так хіба ж не більший гріх — обікрасти чоловіка? Хіба ж не тяжчий злочин — убити його або прогнати, щоб він поневірявся десь світами? Кожне скаже, що тяжчий. Як жінка сходиться з чоловіком, то гріх природний, а як вона його обікраде, чи вб'є, чи прожене — то вже од лукавого умислу. Що ви обікрали Тедальда, як одібрали себе в нього, оддавшися йому перше з власної і невимушеної волі, се вже я вам довів раніше; скажу тепер більше: ви, можна вважати, вбили його, і то вже не од вас залежало, що він не заподіяв собі смерті, бачивши вашу до себе жорстокість, а закон говорить, що хто був причиною заподіяного зла, повинен понести ту саму кару, що й його виконавець. А що ви були причиною його вигнання і семилітнього поневіряння по світах, того ви не годні заперечити. Таким робом кожним із сих трьох учинків ви допустилися значно тяжчого гріха, ніж тим, що з Тедальдом любилися. Але, може, Тедальдо заслужив такого до себе ставлення? Очевидно, що ні, бо ви й самі се визнали, і я те добре відаю, що він любить вас над своє життя. Він шанував вас, поважав і вихваляв над усіх інших жінок, коли траплялось йому говорити десь про вас, не наражаючи вашої доброї слави і вашого імені на негідні підозри. Все своє добро, свою честь і свободу — все те оддав він сам у ваші руки. Чи, може, він не славного роду дитина? Чи не взяв уродою між ровесниками своїми? Чи не переважив усіх чеснотами лицарськими? Чи не любили його всі, не шанували, не вітали, як годиться? Сього ви теж не можете заперечити. То як же ви могли, послухавшись дурного, тупого й заздрісного калугиря, вчинити з ним так безоглядно суворо? Я не розумію, як іноді жінки чи то з нетяму, чи з якогось засліплення, гордують мужчинами і легковажать їх, ніби забуваючи, що Господь наділив їх благородством понад усі живі створіння, тож жінка повинна вважати себе щасливою, як хто її полюбить, повинна шанувати його і годити йому, щоб він її не розлюбив. А що ви зробили, послухавши слів того ченця-дармоїда, що любить чужими пирогами свого батька поминати? Та, може, він сам хотів на те місце стати, звідки проганяв другого! Отсе ж то й є той гріх, що божественне правосуддя, рівноважачи дії з їх наслідками, не могло залишити без покарання: ви без ніякої причини одцуралися Тедальда, а тепер муж ваш попав через нього в смертельну небезпеку, а ви в превелику тривогу. Як ви хочете сієї біди позбутися, мусите дати одну обітницю і потім чесно її виконати: якщо Тедальдо будь-коли повернеться сюди з вигнання, ви повинні повернути йому вашу ласку, прихильність і любов, одне слово, так до нього ставитись, як ставились до того часу, поки з недорозуму свого не послухали того дурного монаха.

Тут прочанин скінчив свою мову; пані вислухала її дуже уважно, бо докази його здавались їй справедливими і вона була певна, що Бог покарав її лихом саме за той гріх, а не за щось інше.

— Чоловіче Божий, — сказала вона, — бачу, що слова твої правдиві, і знаю тепер, які є насправді ті ченці, що я їх перше за святих уважала. Признаюся також беззастережно, що, ставлячись так до Тедальда, я вдіяла великий гріх; радніша б я була той гріх так, як ти кажеш, спокутувати, та чи то ж можебна річ? Тедальдо ніколи вже сюди не вернеться, його вбито, а чого не можна зробити, того не варт і обіцяти.

— Мадонно, — одвітував їй прочанин, — Тедальдо не вмер, Господь одкрив мені, що він живий і здоровий, а якби ви знов його своєю ласкою обдарували, то був би щасливий.

— Та що-бо ти мені кажеш, — впала йому в річ Ермелліна, — я ж сама бачила, як лежав він отут перед моїми дверми, ножами наскрізь прошитий, сама примала його в своїх обіймах, гіркими сльозами мертве обличчя його обливаючи, що, може, через ті сльози пішли про мене між людей поговори.

Тоді їй прочанин:

— Мадонно, кажіть мені, що хочете, а Тедальдо таки живий; якщо ви готові дати обітницю і додержати її, то ви його невдовзі побачите.

А пані:

— Обіцяю з дорогою душею, що так і зроблю. Не буде для мене більшої радості, як побачити мужа мого безпечним і вільним, а Тедальда живим.

Тут уже побачив Тедальдо, що настав слушний час одкритися їй і на рятунок мужа ще певнішу надію подати.

— Мадонно, — промовив він, — щоб ви про долю мужа вашого більше не турбувалися, хочу я вам одкрити одну таємницю, щоб ви тільки її нікому в світі не виявляли.

Вони були самі в засторонній кімнаті, бо пані цілком довірялась прочанинові, що здавався їй святим чоловіком. Тедальдо вийняв персня, що подарувала йому коханка останньої ночі (він пильно оберігав його всі ці роки), показав їй і спитав:

— Мадонно, ви його впізнаєте? Ермелінна одразу його впізнала і сказала:

— Авжеж, упізнаю, я подарувала його колись Тедальдові. Тоді Тедальдо встав, швидко скинув із себе прованськукерею і каптура з голови і промовив до неї по-флорентинському:

— А мене впізнаєте?

Пані глянула на нього і впізнала, що се Тедальдо; вона жахнулася, немов побачила мерця, що встав із домовини; не кинулась йому назустріч, а хотіла тікати з переляку, бо не той се був для неї Тедальдо, що з Кіпру приїхав, а той, що з того світу марою уздрівся.

— Не бійтесь, мадонно, — обізвався тоді він, — я ваш Тедальдо, живий і здоровий, ніколи я не вмирав і не був убитий, хоч так думали і ви, і мої брати.

Роздивившись на нього пильніше і розслухавшися в його голосі, Ермелліна оговталась і впевнилась, що то справді був Тедальдо.