Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір
Тобто не подумайте, щоб я боявся чогось там такого: все це зроблено було як слід і в цілковитій точності: медичне слідство виявило апоплексію, що сталася від купання одразу ж після доброго обіду, за яким було випито мало не цілу пляшку вина, та й нічого іншого і виявити воно не могло... Ні, я от що про себе думав якийсь час, особливо в дорозі, у вагоні сидячи: чи не спричинився я до всього цього... нещастя, як-небудь там роздратуванням моральним або чим-небудь подібним? Але дійшов висновку, що й цього зовсім не могло бути.
Раскольников засміявся.
— Варто ж так турбуватись!
— Та ви чого смієтесь! Ви уявіть: я вдарив всього тільки два рази хлистиком, навіть знаків не було... Не вважайте мене, будь ласка, циніком; адже я добре знаю, як це негідно з мого боку, ну й таке інше; та я теж напевно знаю, що Марфа Петрівна, можливо, навіть і рада була цьому моєму, так би мовити, захопленню. Історія з приводу вашої сестриці вичерпалася до дна. Марфа Петрівна вже третій день змушена була сидіти дома; ні з чим в те поганеньке місто показатись, та й надокучила вона там усім, з цим своїм листом (про читання листа чули?). І раптом оці два удари хлистом як з неба падають!.. Насамперед карету веліла запрягати!.. Я вже й не кажу, що в жінок є такі випадки, коли їм дуже й дуже приємно бути ображеними, хоч і роблять вигляд, що обурені. Вони в усіх є, оці випадки; людина взагалі навіть дуже й дуже любить бути ображеною, чи помічали ви це? А що вже жінки — то особливо. Навіть можна сказати, що тим тільки й живуть.
Спочатку Раскольников думав встати й піти і тим покінчити зустріч. Але якась цікавість і навіть мовби якийсь розрахунок удержали його на мить.
— Ви любите битися? — спитав він неуважливе.
— Ні, не дуже,— спокійно відповів Свидригайлов.— А з Марфою Петрівною ми майже й ніколи не билися. Ми весь час у згоді жили, і мною вона завжди була задоволена. Хлист я застосував, за всі наші сім років, усього тільки два рази (коли не рахувати ще одного третього випадку, дуже, проте, двозначного): вперше — через два місяці після нашого одруження, одразу ж, як тільки приїхали в маєток, і ось теперішній останній випадок. А ви вже думали, я такий недолюдок, ретроград, кріпосник?.. хе-хе... А до речі, чи не пригадаєте ви, Родіоне Романовичу, як кілька років тому, ще за часів благодійної гласності, осоромили у нас всенародно і вселітературно якогось дворянина — забув прізвище. Ну, то от моя думка: добродієві, що відшмагав німкеню, глибоко не співчуваю, бо й справді воно... чого ж співчувати! Але при цьому не можу не заявити, що трапляються іноді такі підбурливі "німкені", що, мені здається, немає жодного прогресиста, який би напевне міг за себе поручитись. З цієї точки зору тоді ніхто не подивився на подію, а тимчасом ця точка і є справді гуманна, запевняю вас!
Проказавши це, Свидригайлов раптом знову розсміявся. Раскольникову ясно було, що перед ним людина, яка на щось твердо наважилася і собі на умі.
— Ви, мабуть, кілька днів поспіль ні з ким не говорили? — спитав він.
— Майже так. А що: певно, дивуєтесь, що я такий лагідний?
— Ні, я з того дивуюсь, що вже занадто ви лагідний.
— Через те, що за грубість ваших запитань не ображався? Так, чи що? Та... чого ж ображатись? Як запитували, так і відповідав,— додав він
з дивним виразом простодушності.— Адже я нічим майже особливо не цікавлюсь, їй-богу,— говорив він далі якось наче в задумі.— Особливо тепер так-таки нічим і не цікавлюсь... А втім, ви можете подумати, що я не без певного наміру запобігаю перед вами, тим більше, що маю діло до вашої сестриці, сам попередив. Але я вам одверто скажу: дуже скучно! Особливо ці три дні, так що я вам навіть зрадів... Не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, але ви мені самі чомусь здаєтеся страх яким дивним. Як хочете, а щось у вас є; і саме тепер, тобто не власне в цю мить, а взагалі тепер... Ну, ну, не буду, не буду, не хмуртесь! Я ж не такий ведмідь, як ви гадаєте.
Раскольников похмуро глянув на нього.
— Ви, може, навіть і зовсім не ведмідь,— сказав він.— Мені здається навіть, що ви людина хорошого товариства або принаймні вмієте при нагоді бути порядним.
— Але ж я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь,— сухо і мовби навіть з відтінком гордовитості відповів Свидригайлов, — а тому чом же й не побути пошляком, коли це убрання в нашому кліматі так зручно носити і... і особливо, коли і природний нахил до того маєш,— додав він, знову засміявшись.
— Я чув одначе, що у вас тут багато знайомих. Ви ж те, що називається "людина не без звязків". А коли так, то навіщо б вам було і до мене приходити, якби я вам не був для чогось потрібний?
— Це ви правду сказали, що у мене є знайомі,— підхопив Свидригайлов, обминаючи в запитанні головне,— я вже декого зустрічав: адже третій день вештаюсь; і сам пізнаю, і мене, здається, пізнають. Воно й зрозуміло, одягнений пристойно і вважаюсь людиною небідною; адже нас і селянська реформа не зачепила: ліси та луки заплавні, отже, прибутків і не втрачено; та... не піду я до них; давно вже набридло: ходжу третій день і не показуюсь ні в кого... А тут ще таке місто! І як це воно вийшло у нас таким, скажіть, будь ласка! Місто канцеляристів і всіляких семінаристів! Далебі, я багато чого раніше тут не помічав, років вісім тому, коли тут валандався... На саму тільки анатомію тепер і покладаюсь, їй-богу!
— На яку анатомію?
— А відносно цих клубів, Дюссотів, пуантів цих ваших або, можливо, от ще прогресу — ну, це хай буде без нас,— говорив він далі, начебто недочувши знову запитання.— Та чи й охота шулером бути?
— А ви були й шулером?
— Як же без цього? Ціла компанія нас була, щонайпристойніша, років вісім тому; проводили час; і все, знаєте, люди з манерами, поети були, грошовиті були. Та й взагалі у нас, в російському товаристві, найкращі манери у тих, кого не раз били,— звернули ви увагу на це? Це ж я, в селі живши, опустився. А все-таки посадовили мене тоді в тюрму за борги, грек один там ніжинський. Тут і нагодилася Марфа Петрівна, поторгува— лась і викупила мене за тридцять тисяч сребреників. (А всього я сімдесят тисяч заборгував). Побралися ми з нею законним шлюбом, і повезла вона мене зараз же до себе в маєток, мовби скарб якийсь. Вона ж на п´ять років старша за мене. Дуже любила. Сім років з маєтку не виїздив. І майте собі на увазі, все життя документ проти мене, на чуже ім´я, на ці тридцять тисяч тримала, так що, коли б надумав я як-небудь збунтуватись,— одразу б у пастку! І зробила б! Адже в жінок все це одне з одним уживається.
— А коли б не документ, накивали б п´ятами?
— Не знаю, що вам і сказати. Мене цей документ майже не зв´язував. Нікуди мені не хотілося, а за кордон Марфа Петрівна і сама мене разів зо два кликала, знаючи, що я нудився! Та що! За кордон я раніше їздив, і завжди мені нудно бувало. Не те, щоб там щось, а от на світ благословляється, затока Неаполітанська, море, дивишся, і якось сумно. Найгірше те, що справді за чимсь сумуєш! Ні, на батьківщині краще: тут принаймні в усьому інших звинувачуєш, а себе виправдовуєш. [...] Ні, документ мене не зв´язував,— говорив далі Свидригайлов роздумливо,— це я сам з маєтку не виїздив... Та вже скоро рік мине, як Марфа Петрівна на іменини мої і документ той мені повернула, та до того ж ще й суму значну подарувала. У неї ж був капітал. "Бачите, як я вам довіряю, Аркадію Івановичу",— далебі, так і сказала. Ви не ймете віри, що так сказала? А знаєте: адже я хазяїном неабияким зробився, в маєтку живши; мене в цілій окрузі знають. Книги теж передплачував. Марфа Петрівна спочатку схвалювала, а потім все побоювалась, що я заучуся.
— Ви за Марфою Петрівною, здається, дуже тужите?
— Я? Може. Далебі, може. А до речі, вірите ви в привиди?
— В які привиди?
— В звичайні привиди, в які ж ще!
— А ви вірите?
— Та, можливо... тобто не те, щоб не вірив...
— А що, з´являються?
Свидригайлов якось дивно глянув на нього.
— Марфа Петрівна навідувати почала,— проказав він, скрививши рота в якусь чудну посмішку. [...] — Прийде, поговорить хвилину й вийде в двері; завжди в двері. Навіть немовби ходу чути.
— Чому це я так і думав, що з вами неодмінно щось подібне трапляється! — промовив раптом Раскольников і в ту ж мить здивувався, що сказав це.
Він був дуже схвильований. [...]
— Зробіть же ласку,— роздратовано заговорив Раскольников,— дозвольте вас просити якнайшвидше сказати мені, чому ви удостоїли мене честі ваших відвідин... і... і... я поспішаю, мені ніколи, я хочу з дому йти...
— Прошу, прошу. Ваша сестриця, Євдокія Романівна, за пана Лужина йде, Петра Петровича?
— Чи не можна не згадувати про мою сестру і не називати її імені. Я навіть не розумію, як ви смієте при мені вимовляти її ім´я, якщо тільки ви справді Свидригайлов?
— Та я ж про неї і прийшов говорити, то як же не згадувати?
— Гаразд; говоріть, але швидше!
— Я певен, що ви про цього пана Лужина, родича мого по дружині, вже склали свою думку, коли хоч півгодини бачили його або хоч щось про нього вірно й точно чули. Євдокії Романівні він не до пари. На мою думку, Євдокія Романівна, віддаючись за нього, жертвує собою дуже великодушно і необачно, для... для своєї родини. Мені здалося, після усього, що я про вас чув, що ви, з свого боку, дуже були б задоволені, коли б цей шлюб міг не відбутися, і при цьому не були б порушені інтересі. А тепер, узнавши вас особисто, я навіть певний цього.
— З вашого боку все це дуже наївно; даруйте мені, я хотів сказати: нахабно,— вигукнув Раскольников.
— Тобто ви цим хочете сказати, що я стараюсь собі на користь. Не турбуйтесь, Родіоне Романовичу, коли б я старався собі на користь, то не став би так прямо висловлюватись, не дурень же я зрештою. Щодо цього відкрию вам одну психологічну дивину. Оце тільки, виправдуючи свою любов до Євдокії Романівни, я говорив, що сам був жертвою. Ну то знайте ж, що ніякої тепер любові я не почуваю, н-ніякої, так що мені самому навіть дивно це, бо я ж справді щось почував...
— Від неробства й розпусти,— перебив Раскольников.
— Це так, я людина розпусна і нероба. А втім, у вашої сестриці стільки хорошого, що не міг же і я не піддатися певному враженню. Але все це дурниця, як тепер і сам бачу.
— Чи давно ж побачили?
— Помічати почав ще раніше, остаточно ж переконався позавчора, майже в ту саму хвилину, як під´їхав до Петербурга.
