Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір
А втім, гидко це все пояснювати. Облиш!
— І образливо, образливо! Я розумію тебе! Але... оскільки ми вже тепер заговорили одверто (а це дуже добре, що заговорили, нарешті, одверто, я радий!), то вже я тобі прямо тепер признаюсь, що давно це в них помічав, цю думку, весь цей час, в ледь помітному тільки вигляді звичайно, як прощупування наосліп, але з якої ж речі навіть хоча б і просте прощупування! Як вони сміють? В чому тут корінь? Коли б ти знав, як я лютився! Що ж це таке: через те, що бідний студент, змучений злиднями та іпохондрією, напередодні жорстокої хвороби з маренням, яка, може, вже починалася в ньому (заміть собі!), підозріливий, самолюбивий, що знає собі ціну і шість місяців у себе в кутку нікого не бачив, у лахмітті і в чоботях без підошов,— стоїть перед якимись нікчемними квартальними і зносить їх знущання; а тут несподіваний борг нгунього звалився, прострочений вексель з надвірним радником Чебаровим, смердюча фарба, тридцять градусів Реомюра, важке повітря, натовп у кімнаті, розповідь про вбивство особи, в якої був напередодні, і все це — голодному! Та як тут не знепритомніти! І на самому цьому, на цьому все ґрунтувати! Чорт забирай! Я розумію, що це прикро, але на твоєму місці, Родько, я б зареготав їм просто в їх пики, або краще: на-плю-вав би всім межи очі, та густіше, та роздав би на всі боки десятків зо два лящів, так, з розумом, як і завжди їх треба давати, та на тому б і покінчив. Плюнь! Підбадьорись! Сором!
"Він одначе це добре зобразив",— подумав Раскольников. [...]
Коли Раскольников підійшов до свого будинку,— скроні його були в поту, і дихав він важко. Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру і одразу ж защепнув двері. Потім, злякано і безтямно, кинувся в куток, до тієї самої дірки в шпалерах, в якій ко— лись лежали речі, засунув туди руку і якийсь час старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце вже до ґанку Бака— лєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або навіть папірець, в який вони були загорнуті, і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якій-небудь щілинці, а потім раптом виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.
Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися. Замислено зійшов він у підворіття.
— Та ось вони самі! — вигукнув хтось голосно; він підвів голову.
Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п´ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.
— Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника.
Міщанин скосив на нього очі спідлоба і оглядів його пильно і уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю.
— Та що таке! — скрикнув Раскольников.
— Та ось якийсь питав, чи тут студент живе, вас назвав і в кого живете. Ви саме нагодилися, я показав, а він і пішов. Чудно та й годі!
Двірник теж був трохи здивований, а проте, не дуже, і, трохи подумавши ще, повернувся і зайшов назад у свою комірчину.
Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті, порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.
— Ви про мене питали... у двірника? — промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.
Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.
— Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? — Голос Раскольникова уривався, і слова якось ніби не хотіли ясно вимовлятись.
Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.
— Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно... Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову зовсім мовчки. Міщанин не дивився на нього.
— Та що ви... що... хто вбивця? — пробурмотів Раскольников ледь чутно.
— Ти убивця,— проказав той, ще чіткіше й значливіше і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго дивився йому вслід. Він бачив, як той, пройшовши вже кроків з п´ятдесят, обернувся і подивився на нього, що все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з холодною злістю і торжеством.
Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, з слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини.
Він ні про що не думав. Так, були якісь думки або обривки думок, якісь видіння, без порядку й зв´язку,— обличчя людей, яких він бачив ще в дитинстві або зустрічав де-небудь лише раз, і про яких він ніколи б і не згадав; дзвіниця В-ї церкви; більярд в одному трактирі і якийсь офіцер коло більярда, запах сигар в якійсь підвальній тютюновій крамничці, пивниця, чорні сходи, зовсім темні, геть залиті помиями і закидані яєчною шкаралупою, а звідкись долинає святкове гудіння дзвонів... Предмети змінювалися й крутились, мов вихор. Деякі його навіть тішили, і він чіплявся за них, але вони згасали, і взагалі щось душило його всередині, але не дуже. Іноді навіть ставало добре. Легкий озноб не проходив, і це теж було майже приємно відчувати.
До нього долинули кваплива хода Разуміхіна і голос його; він заплющив очі і удав, що спить. Разуміхін відчинив двері і якийсь час стояв на порозі, мовби вагаючись. Потім тихо ступив у кімнату і обережно підійшов до дивана. Почувся шепіт Насті:
— Не займай; хай виспиться; потім їстиме.
— І справді, — відповів Разуміхін.
Обоє, обережно ступаючи, вийшли і причинили двері. Минуло ще з півгодини. Раскольников розплющив очі і ліг знову навзнак, заклавши руки за голову...
"Хто він? Хто цей чоловік, що з´явився, як з-під землі? Де був він і що бачив? Він бачив усе, це безперечно. Де ж він тоді стояв і звідки дивився? Чому він тільки тепер виходить з підпілля? І як міг він бачити,— хіба це можливо?.. Гм..— думав далі Раскольников, холонучи й здригаючись,— а футляр, який знайшов Миколай за дверима; а це хіба можливо? Докази? Одну стотисячну часточку всього цього не додивишся — от і доказ з піраміду єгипетську завбільшки! Муха літала, вона бачила! Хіба це можливо?"
І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.
Я це повинен був знати,— думав він з гіркою усмішкою,— і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати... Е! та я ж заздалегідь і знав!.." — прошепотів він у роз. пачі.
Часом він завмирав від якої-небудь думки.
"Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забував армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають,— отже, і все дозволяється. Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!"
Несподівана думка раптом майже розсмішила його:
"Наполеон, піраміди, Ватерлоо,— і висхла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком,— ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: "чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до "бабиська"! Ех, паскудство!.."
Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.
"Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе,— стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про "загальне щастя" турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись "загального щастя". Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні "загального щастя". "Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця". Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого,— додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний.— Так, я справді воша,— продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею,— і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету,— ха-ха! Через те, по-третє, що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)...
