Чоловіки під охороною - Мерль Робер

А сьогодні — не той випадок. Джесперсен порушив інструкцію. А ви виконуєте наказ.

— Цей наказ може виявитися пасткою.

— Пасткою?

— Якщо я поїду цією дорогою, ви мене вколошкаєте, а потім заявите, ніби я спробував утекти.

Сказавши ці слова, я дивлюся на Джекі так, наче звинувачую її. Я усвідомлюю, що цим провокую Джекі. Вдаю, ніби не довіряю її добрій волі, хоч насправді в глибині душі вже не сумніваюсь у ній.

— Докторе! — обурено вигукує Джекі.

Вона аж багровіє. Але цього разу не від гніву, а від образи. А що шкіра в неї досить прозора, то червона хвиля заливає її від чола до вилиць, від вилиць до кругленької шиї, що виглядає з-під форменої сорочки.

— Докторе, — знов запально каже Джекі, — я ж не есесівка!

Її слова мене дивують. Я б і не подумав, що в цієї юної охоронниці такі глибокі знання з історії!

— Що ж, — кажу я, — коли хочете заспокоїти мене, рушайте попереду. А я поїду за вами.

— Я не можу цього зробити, — одразу ж відрубує вона. — Це було б з мого боку порушенням інструкції.

Але я мовчу, обличчя в мене лишається незворушним, і Джекі каже:

— Прошу вас, докторе!

Я зазираю їй у вічі. Їхню небачену красу підкреслюють, дарма що сама Джекі білява, густі чорні вії. Слова "прошу вас" пролунали як справжнє прохання, а не як словесна облуда. Дівчина вимовила їх пошепки. Я запитую:

— Ви гарантуєте мені особисту безпеку?

Джекі не ховає очей і щиросердо відповідає:

— Поки ви зі мною — так.

Відповідь двозначна, але я мушу нею вдовольнитися. А тим часом Чучка нетерпеливиться. Вибалушившись на мерина, вона аж надто пожвавішала, і мені доводиться двічі-тричі розвернути кобилу, щоб угамувати її.

— Гаразд, — кажу нарешті я. — Я вірю вам.

"Заборонена дорога" стелиться попереду, мов рівна стрічка, і я пускаю кобилу вчвал. Чучка, здається, рада розім'ятись. Вона грайливо рветься вперед, і з-під її копит летить пісок та бризки води. Мерин мчить услід за нею.

Через п'ять хвилин я знову переводжу Чучку на ступу: ми спускаємося крутим схилом, і внизу перед нами постає перешкода. Дорогу перетинає бурхливий потік. Його не перестрибнеш. Потік надто широкий. Якщо дозволить течія й глибина, то єдине, що можна зробити, — це подолати його вбрід.

Джекі наздоганяє мене.

— Доведеться переходити вбрід, — рішуче каже вона.

Я хитаю головою.

— Спершу треба поміряти глибину.

Я спішуюся, прив'язую Чучку до ялиці й, знайшовши в підліску жердину, обкоровую її, щоб вона була легша. Потім заброджу в черевиках у воду й стромляю жердину якомога далі від себе. Здається, потік перейти можна. Правда, він іще вирує, але вода в ньому вже спадає і течія не загрожує нас понести.

Я обертаюся. Джекі, кинувши повід на загривок меринові, щось заклопотано пише на клаптику паперу. Потім підводить очі й, не кажучи ні слова, киває пальцем, щоб я підійшов. Коли я опиняюся біля неї, Джекі простягає мені записку, не випускаючи її з рук, і я читаю:

"Г. Г. знає все про випадок із Джеспєрсеном".

Я мовчки понурюю голову, залишаю Джекі, відв'язую Чучку і, здивований, сідаю в сідло. Джекі, сама того не бажаючи, щойно дала мені дуже багато важливої інформації. По-перше, вона написала це, а не сказала вголос — отже, вважає, що нас підслуховує з далекої відстані електронний звуковловлювач. У цьому зв'язку я запитую себе: чи не завдяки йому Г. Г. дізналася й про випадок із Джесперсеном? По-друге, Джекі підтвердила те, про що я вже здогадувався, але ніяк не міг у це повірити: вона веде мене до Гільди Гельсінгфорс. І по-третє, особливо багато для мене важить те, що Джекі попереджає мене на випадок, якщо Г. Г. почне розпитувати в мене про Джесперсена.

Я більше не сумніваюся: в особі Джекі я маю союзницю.

Як я й сподівався, Чучка вчиняє страшенний опір. Вона кружляє на місці, не бажаючи заходити у воду. І тоді Джекі пускає першим у потік свого мерина. Ця хитрість їй удається. Чучка ступає вслід за мерином. Поки наші коні бредуть одне за одним по черево у воді, я бачу, як Джекі поперед мене кидає в потік пошматовану на малесенькі клаптики свою записку. Я дивлюсь на її випростану спину, на міцну біляву потилицю. І сповнююсь до неї палкою вдячністю.

Коли ми виходимо з потоку, Джекі зупиняється, очікуючи, щоб я знову виїхав наперед. Очей вона не підводить і всією своєю поведінкою благає мене мовчати. Я вволюю її волю. Але метрів через сто, коли на крутому схилі Чучка переходить на ступу, я обертаюсь у сідлі й дивлюся на Джекі. Її рішучі сірі очі зустрічаються з моїми. Ні, в цих наших поглядах нема нічого інтимного. Мені запропоновано угоду про дружбу. Це мене зворушує до глибини душі. Я дивлюся на Джекі вже іншими очима. Тепер навіть зброя, якою вона обвішана, має інший сенс. Уперше після мого переїзду до Блувілла літери ЧО, які іронічно визначають мою суть, набувають свого справжнього змісту: я — "чоловік під охороною".

Я ще раз обертаюсь назад, і Джекі киває мені головою. Посеред просторої галявини на пологому схилі стоїть збудоване з кругляка бунгало. За п'ятдесят метрів від нього — дровітня, трохи далі — стайня. Тут ми з Джекі — кожне в окремому стійлі — розсідлуємо коней.

— Ходімо, — каже Джекі.

Тепер вона йде поруч зі мною, і я скоса позираю на неї. Зовні вона знову виглядає незворушною, хоч у душі хвилюється. І ця її стримувана нервозність передається й мені.

Бунгало не таке вже й скромне, як мені спершу здалося. Проходячи лукою, — тепер Джекі знову ступає позад мене, — я помічаю досить довгу цегляну споруду: це басейн, критий, судячи з усього, вітражами. Весь ансамбль побудовано з тропічного дерева. Одне слово, це бунгало коштує цілого багатства.

В невеликому передпокої, заваленому чобітьми та пальтами, я скидаю дощовика. Потім Джекі штовхає скляні двері, ми проходимо вздовж басейну й нарешті опиняємося ще перед одними дверима, що їх Джекі відчиняє переді мною.

— Зачекайте тут, — каже вона голосно, наче звертається не до мене, а до когось іншого. — Гельсінгфорс незабаром прийде.

По цих словах Джекі повертається на закаблуках, і я засмучено дивлюсь, як від мене віддаляється її білява потилиця, міцні плечі й зброя, тепер уже зовсім мені не ворожа.

Я переступаю поріг. Тут майже темно, незважаючи на широчезне, майже на всю стіну, вікно. З нього видно гору, над якою йде густий скісний дощ і здіймаються клуби білого туману. Навпроти вікна тьмяно вилискує мідний дашок над вогнищем, але саме вогнище не палає, в ньому тільки ледь жевріють кілька жарин. Стеля й стіни в кімнаті, наскільки я можу розгледіти, обширі червонуватим деревом. З темного кутка поряд із каміном невиразно виступає величезна канапа.

Я причиняю двері й несміливо ступаю кілька кроків до вікна. Над лісом зависли великі чорні хмари, в улоговинах клубочиться білий туман, надворі похмуро. Гора має непривітний вигляд. Але й по цей бік шибки не набагато приємніше. У кімнаті не холодно, але в ній панує такий дух, що ніби заморожує мене. Здається, все тут дивиться на мене з якоюсь злістю. Звісно, це ілюзія. Та марно я намагаюся себе в цьому переконати — неприємне враження не розвіюється. Я озираюсь довкола. І все ж таки ця невелика вітальня з дерев'яною обшивкою на стінах га мідним дашком над каміном (тільки його я й бачу виразно) досить затишна. Але я почуваю себе в ній не дуже затишно. В мене таке дивне, гнітюче й тяжке відчуття, ніби за мною скрізь стежить холодний погляд. Я випростуюся, стенаю плечима, засовую руки до кишень і ходжу сюди-туди по кімнаті. В ній досить темно. Але я, згадавши тон і зміст листів від Гельсінгфорс, навіть не наважуюсь пошукати вимикача й увімкнути світло. Можна подумати, що в цій кімнаті для мене все заборонено. Я почуваю себе позбавленим усіх прав, навіть права бути тут.

Довго чекати мене примушують мовби для того, щоб деморалізувати. Давній заяложений метод. Але він, як я бачу, добре спрацьовує. Що ж, зараз я спробую поборотися з цим методом, я чимось заповню свої думки. Я беруся розпалювати вогонь у каміні. Згортаю на купу обвуглені полінця й роздмухую жар.

Спалахує полум'я, і тоді за спиною в мене озивається чийсь голос:

— Облиште вогонь! Ніхто вас не просив розпалювати його!

Я випростуюсь, і в кімнаті засвічується сліпуча лампа. В кутку за великою канапою я бачу двадцятирічну дівчину, загорнену в шаль кольору зів'ялого листя, з-під якої визирають босі ноги; дівчина стоїть, прихилившись плечем до дерев'яної обшивки.

Якщо колись мені й хотілося побачити справжній образ "слабкої статі", то оце він переді мною. В отій довгій, тендітній дівочій шиї, тонких рисах, ясних очах, в ореолі легкого білявого волосся мовби застигла ніжна жіночність. Але у виразі обличчя нема нічого ангельського. Коли зовнішність у дівчини заспокійлива, то очі довіри аж ніяк не викликають.

— Даруйте за вторгнення, — нарешті озиваюсь я. — Тут дуже темно, я вас не помітив.

Дівчина зневажливо гмукає.

— Я так і подумала. Спостерігати вас було дуже цікаво. Ви гадали, що ви тут самі, й ходили по кімнаті так, ніби вона належить вам. Ви скидалися на набундюченого півника, що козириться перед курми. В кожному вашому русі відчувалися пиха, егоїзм і погане виховання. Це було кумедно й водночас огидно!

Мене аж приголомшує цей її грубий наступ. Коли до мене повертається голос, я сухо кажу:

— Якщо моя присутність огидна вам, то не розумію, навіщо ви мене викликали.

— Я вас не викликала.

— Хіба ви не Гільда Гельсінгфорс?

— Звісно, що ні, — відказує дівчина з почуттям відрази. — Щодо мене особисто, то затямте собі: з ЧО мені нема чого робити. Я все зробила для того, щоб вас сюди не допустити. Ви опинилися тут усупереч моїй волі.

Згоряючи від люті, вона просто-таки жбурнула ці слова мені в обличчя, а тоді знов прихилилася спиною до дерев'яної обшивки і обпалила мене сповненим ненависті поглядом. Я відвертаюсь від неї і простую до засклених дверей.

— Куди це ви? — сичить дівчина в мене за спиною.

— Я зачекаю на Гельсінгфорс у залі, де басейн.

— Було б краще, якби ви забралися звідси зовсім! — пронизливо кричить вона. — Ось вам моя порада! Ви не знаєте, що вас чекає!

Не відповідаючи їй, я причиняю за собою двері. Я й справді не знаю, що мене чекає. Добре знаю тільки, що не повинен більше залишатися в одній кімнаті з цією навіженою. Вона страшенно мене приголомшила.