Чоловіки під охороною - Мерль Робер

Рівно о чотирнадцятій годині в конюшні вас чекатиме осідлана Чучка. Сядете на неї й під'їдете до контрольно-пропускного пункту. Варту вже попереджено, вас супроводжуватиме одна охоронниця. На цьому я закінчую розмову.

І вона кладе трубку. Я не встигаю сказати жодного слова. А втім, я однаково не спромігся б і рота розтулити. Губи в мене злиплися. У роті враз пересохло. Я підводжусь. Якусь мить стою, спершись обіруч на стіл. Коли я виходжу, від містера Берроу не видно й сліду.

Я простую до вбиральні. На щастя, в ній ні душі. Відкручую кран з холодною водою й плещу себе по щоках мокрими долонями. Потім утираюсь і, ходячи сюди-туди, кілька разів глибоко вдихаю повітря. Проминаючи дзеркало, щоразу зиркаю на себе. Але мені здається, що я ще надто блідий, щоб іти назад до кафетерію.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Коли я під'їжджаю на Чучці до сторожової вежі, вартова на очах у всіх охоронниць, що дивляться на мене з вікна свого барака, простягає мені мій жетон. За десять кроків від нас стоїть Джекі в зелено-голубій уніформі, з карабіном на плечі й револьвером при поясі. Вона сідає на сірого в яблуках мерина — скалічену тварину, що, як і решта кастрованих жеребців, викликають у Чучки відразу. Кобила відводить назад вуха, і я, щоб заспокоїти її, враз даю їй відчути свою руку. Побачивши тут Джекі, я дивуюсь. Учора я дізнався від "нас", що Пуссі вислали з Блувілла. Я сподівався, що й Джекі вишлють звідси за всі оті заборонені розмови зі Стайном, Джесом і мною. Та ні, ось вона тут, тілом і душею, їй навіть доручили місію, значення якої, судячи з її незворушного вигляду, Джекі, мабуть, усвідомлює. Я певен, що тільки Джекі знає, куди мене веде. Я мимохідь помітив: вартовим у сторожовій вежі видалося незвичним те, що я вирушаю на прогулянку без своїх товаришів.

— Їдьте дорогою, якою їздите завжди, докторе, — озвалася Джекі, коли я сховав до кишені жетон. — Я поїду вслід за вами.

Вона сказала це рішучим, владним голосом, навіть не глянувши на мене.

Я здогадуюся: Джекі має на увазі дорогу, якою ми щонеділі прогулюємось верхи. Я рушаю, з прикрістю відчуваючи себе в'язнем, якого жене поперед себе озброєний конвоїр. Ні, мені не хочеться зайве драматизувати: я вийшов з кафетерію в усіх на очах, отож не думаю, що найближчим часом щось загрожує моїй безпеці. Проте позад мене їде озброєна Джекі. А я не маю навіть ножика, щоб захиститися. Нас тут лише двоє, і ми в'їздимо в ліс, де досі не зустрічали на прогулянках жодної живої душі.

Навіть більше, цей червневий день видався досить хмарний. Два дні й дві ночі перед цим лив безперервний дощ, і хоч ополудні він ущух, небо як слід іще не прояснилось. Воно насупилося до самого обрію, великі чорні хмари зависли над верхівками ялиць, і, здається, ось-ось знову піде дощ. Дорога, на щастя, встелена піском і рінню, під копитами Чучки вона не розгрузає, але дощові струмки вимивають на ній канавки, а місцями котяться з прямовисного узбіччя водоспадами й перетинають її впоперек. Чучка не любить води і обминає струмки, збиваючись із клусу. Я переводжу її на ступу, і Джекі ніяк не реагує. А втім, тепер дорога підіймається вгору на лісистий схил і стає твердішою.

Їзда ступою має свою перевагу: вона дає мені змогу обміркувати мої взаємини з Джекі. Висновку я доходжу сумного. Гадаю, коли під час інциденту між Джесперсеном та охоронницями я, спішившись, підійшов до Джекі й моя голова опинилася на рівні її чобіт, вона неодмінно відчула те коротке, несподіване й непогамовне бажання, яким я сповнився до неї. На наступній прогулянці вона грубо, навіть із гнівом урвала мою двозначну розмову з Пуссі. І, нарешті, в неділю після дзвінка, коли Аніта востаннє повідомила мене, що не зможе приїхати до Блувілла, Джекі приязно подивилась у мій бік і щиро всміхнулася. Вона зробила це так спритно, що ніхто з моїх супутників нічого й не помітив.

Але чи можна їй довіряти? Якщо Пуссі прогнали звідси, то чи не Джекі з них двох написала містерові Берроу правдивий звіт про випадок із Джесперсеном? Безперечно, саме завдяки тому доносові їй виявили сьогодні таку довіру. Невже та її усмішка й підморгування позаминулої неділі були для мене пасткою? Важко в таке повірити. В цієї дівчини очі не порожні, які звичайно бувають у облудниць. Навпаки, вони в неї життєрадісні. А коли в людини такий прекрасний погляд та ще таке жваве обличчя, то вона не дуже охоче дозволить упіймати себе в пастку неправди. Принаймні так я думаю. Або хочу так думати, що, зрештою, те саме.

Ось ми проминули поворот, за яким нас із Блувілла вже не видно. Час, здається, мені випробувати пильність мого конвоїра. Я зупиняю Чучку, наполовину обертаюсь у сідлі і, спершися правицею на круп кобили, вичікую, поки Джекі під'їде ближче. На це не йде й кількох секунд, але мені більше й не треба для того, щоб на ходу зміряти її очима й належно оцінити. Гарна здорова дівчина з округлими плечима, пишними грудьми, повненьким обличчям, коротко підстриженим білявим волоссям і очима, що досі здавалися мені голубими, а насправді сірі — цей колір сьогодні мене вражає, може, через темне, як перед грозою, небо.

Я питаю її вдавано байдужим голосом:

— Куди ви мене ведете?

— Їдьте далі, докторе, — сухо відповідає Джекі. — Вам заборонено ставити мені запитання.

Я дивлюсь на неї. Її обличчя — справжня маска. На ньому нічого не прочитаєш. У цю мить Чучка, не відчуваючи більше повода, рвучко повертається назад і, наставивши вуха сторч, войовниче рушає на мерина. Мені, правда, вдається вчасно її стримати, але мерин уже встиг теж повернути й кинувся чвалом униз по схилу. Джекі насилу зупиняє його.

Я чекаю на неї. Коли засапана Джекі знову під'їздить до мене, на вухо їй спадає пасмо білявого волосся, обличчя в неї розчервонілось, очі іскряться. Вона гнівно кричить мені:

— Якщо Чучка зробить такий вибрик ще раз, я прострелю ноги!

— Кому? — зухвало питаю я. — Їй чи мені?

— Докторе! — несамовито кричить Джекі. — Вам заборонено ставити мені запитання!

Я теж багровію:

— І все ж таки я поставлю вам одне запитання! Навіщо ви взяли мерина? Ви ж добре знаєте, що Чучка не може їх терпіти!

— Я його не брала, — відповідає Джекі трохи спокійніше. — Мені його привели вже осідланого.

Водночас вона перебирає в ліву руку повід і, нахилившись уперед, поправляє правою біляве пасмо, що вибилося з-під пілотки. Я спостерігаю за нею суто машинально, та враз цей її жест мене зворушує: він здається мені таким жіночним у цих незвичних умовах...

Джекі перехоплює мій погляд і, певно, здогадується, що в мене на душі, бо потуплює очі, і на хвилину западає досить напружена мовчанка.

— Їдьте далі, докторе, — каже вона, знов силкуючись говорити владним голосом конвоїра. — Нас чекає довга дорога.

Отже, "довга дорога"! Сказавши ці слова, Джекі порушила інструкцію, але це порушення вона зробила, певне, навмисне, щоб заспокоїти мене. Я повертаю Чучку й пускаю її ступою по рівній дорозі, якщо можна назвати "рівною" дорогу, про яку не знаєш, куди вона веде. Мабуть, Джекі, прохопившись про "довгу дорогу", мала на меті, по-перше, примусити мене повірити, нібито моїй безпеці ніщо не загрожує, а по-друге, зробити мене покірнішим. Я не можу нічого збагнути, тому покладаюсь на свій інстинкт, а він, як завжди, нічим мені не допомагає, лише розбуджує в душі передчуття, які з хвилини на хвилину стають дедалі суперечливішими.

Ми їдемо дорогою, якою їздили гуртом на верхові прогулянки, і високі ялиці, що здіймаються над нею, від найменшого подмуху вітру струшують нам на голови дощові краплі. Я радію, що здогадався накинути на себе плаща, й, шукаючи в його кишенях рукавиці, знаходжу там забуту кілька місяців тому зім'яту шапочку для гри в гольф. Я надягаю її. Сховавши так від неприємних краплин голову, я відчуваю задоволення, що знайшов цю стару шапочку, й згадую пов'язане з нею минуле. Та це задоволення триває не довго: моя радість одразу ж гасне, дух занепадає.

Чи міг я сьогодні не підкоритися наказові Гільди Гельсінгфорс? Аж ніяк. Адже мені загрожувала б небезпека все втратити. І ось озброєний конвоїр веде мене, заложника чи в'язня, хтозна й куди. Майбутнє, навіть найближче, мені не належить.

Дорога вже не така крута, і я — мабуть, щоб розвіяти похмурі думки, — пускаю кобилу клусом. Славна Чучка! Безперечно, вона єдина моя подруга в цьому безлюдному лісі. Над розмитою піщаною дорогою, що, скільки око сягне, петляє між ялицями, повисло свинцево-сіре небо, і звідкись цідиться тьмяне світло. Коли вщухає вітер, чути лише м'який стукіт копит моєї кобили, який луною відбивається позад мене — до речі, весь час улад із стукотом копит мерина. Я їду в ногу, як нікчемний солдафон.

Під'їжджаючи до роздоріжжя, де Джесперсен пустив учвал свого коня забороненою дорогою, я, звісно, беру ліворуч. Позад мене лунає наказ:

— Праворуч, докторе!

Праворуч?! На заборонену дорогу?! "Втеча" Джесперсена! Постріли Пуссі! Я зупиняю Чучку і обертаюсь.

— Ви сказали повертати праворуч? — міряю поглядом Джекі. — Ця дорога для нас заборонена. — І стискаю губи.

— Сьогодні — ні.

— Хто це сказав?

— Я.

Кілька секунд я розмірковую й приймаю ухвалу, яка приносить мені полегкість. Я відмовляюся виконати наказ Джекі.

— Дякую. Я туди не поїду.

Джекі дивиться на мене. Мій непослух так її вражає, що вона навіть забуває розгніватись.

— Що?! — питає вона. — Що ви сказали?

— Я не поїду цією дорогою.

— Чому?

— Нею заборонено їздити.

Я теж роздивляюсь її.

— Докторе, я ж вам сказала, що сьогодні як виняток...

Джекі не докінчує фрази, хоч говорила вона терпляче, немов до примхливої дитини. Я завважую, що її очі не так розгнівані, як заклопотані. Моя охоронниця опинилася в скрутному становищі! "Пакет" бунтує: не дає доставити себе до місця призначення. Що вона тепер робитиме? Погрожуватиме? Щойно це принесло їй не багато успіху.

Джекі мовчить, і я бачу, що вона розгубилася. Зрештою її мовчанка мене заспокоює. Тепер усе стає ясно: Джекі має наказ передати комусь "пакет" власноручно. Їй не доручали знищити його по дорозі.

Одначе я хочу бодай якось скористатися зі своєї переваги.

— Дякую, — кажу, — але мені не хочеться, щоб у мене стріляли.

— Це я у вас стрілятиму? — перепитує вона недовірливо.

— Пуссі ж стріляла в Джесперсена.

— Пуссі втратила самовладання.