Мандри Гуллівера - Свіфт Джонатан

Почувши про лист, магістрат прийняв мене як посла дружньої держави. Він забезпечив мене екіпажем та слугами і оплатив мою поїздку до Ієдо, де я відразу дістав аудієнцію і вручив лист. Коли його з великою урочистістю розпечатали й переклали імператорові, він через тлумача звелів, щоб я сказав, чого мені треба; тоді він, мовляв, з поваги до свого брата, короля Лаггнеггу, радо задовольнить моє прохання. Тлумач не раз уже обслуговував голландців і, з вигляду впізнавши в мені європейця, повторив наказ його величності простонародною голландською мовою, якою розмовляв досконало. Я відповів (як вирішив заздалегідь), що я голландський купець, зазнав морської аварії біля берегів однієї далекої країни, потім морем і суходолом дістався до Лаггнеггу, а звідти прибув кораблем до Японії, з якою, скільки мені відомо, мої співвітчизники ведуть торгівлю; я сподіваюся, що мені трапиться нагода повернутися з ким-небудь із них до Європи, а тому уклінно прошу його величність ласкаво звеліти, щоб мене відвезли під охороною до Нагасакі. До цього я додав ще одне прохання: з поваги до мого патрона, короля Лаггнеггу, звільнити мене від обов'язкової для моїх співвітчизників церемонії — топтати ногами розп'яття,186 бо я потрапив сюди через нещасливий випадок і без жодного наміру торгувати. Коли це останнє прохання було перекладене тлумачем, імператор трохи здивувався і сказав, що досі жоден з моїх співвітчизників не вагався виконати цю вимогу, а тому він тепер не певен, чи справді я голландець, але все ж таки гадає, що я — християнин. Проте, зважаючи на причини, які я навів, а головне — щоб зробити приємність владареві Лаггнеггу надзвичайним виявом своєї прихильності, він згоден задовольнити мою дивну забаганку. Але все це треба зробити дуже обережно: урядовці з наказу імператора обминуть мене ніби випадково, бо інакше, запевняв він мене, мої співвітчизники-голландці, довідавшись про це, переріжуть мені дорогою горло. Я через тлумача подякував імператорові за таку велику ласку. Того ж дня до Нагасакі мав вирушити військовий загін, і командир його дістав наказ охороняти мене та особливі вказівки щодо церемонії з розп'яттям.

9 червня 1709 року після дуже довгої і втомної подорожі я прибув у Нагасакі, де незабаром познайомився з кількома голландськими матросами, що служили на амстердамському судні "Амбойна" місткістю в 450 тонн. Я довго прожив у Голландії, коли вчився в Лейдені, і тому добре розмовляв по-голландському. Матроси незабаром довідалися, звідки я прибув, і з цікавістю розпитували мене про мої мандри та життя. Я вигадав коротеньку правдоподібну історію, але втаїв більшу частину моїх пригод. У Голландії я мав багато знайомих, і мені неважко було вигадати імена своїх батьків, нібито простих людей з провінції Гельдерланд. Я хотів був заплатити капітанові (його звали Теодор Вангрульт) стільки, скільки він зволив би визначити за мій переїзд до Голландії, але, довідавшись, що я хірург, він узяв з мене тільки половину звичайної ціни, з умовою, що я виконуватиму на кораблі обов'язки лікаря. Перед відплиттям дехто з екіпажу запитував, чи виконав я згадану мною вище церемонію. Я відповідав загальними фразами, що я, мовляв, задовольнив усі вимоги імператора та двору. Проте шкіпер, злостивий негідник, пішов до японського урядовця і, показуючи на мене, сказав, що я не топтав іще розп'яття. Урядовець же, мавши вказівку пропустити мене, вгатив негідникові двадцять бамбукових київ по плечах, після чого мене ніхто вже не турбував такими запитаннями.

Під час цієї подорожі не сталося нічого вартого згадки. Під ходовим вітром ми дійшли до мису Доброї Надії, де зробили невелику зупинку, щоб узяти прісної води. 10 квітня ми щасливо прибули до Амстердама, втративши дорогою тільки трьох матросів, що померли від різних хвороб, та ще одного, що впав з бізань-щогли в море поблизу узбережжя Гвінеї. З Амстердама я невдовзі відплив до Англії на маленькому судні, що належало цьому місту.

16 квітня 1710 року ми кинули якір у Даунсі. Наступного ранку я зійшов на берег і знову побачив рідний край, де не був цілих п'ять з половиною років. Я вирушив просто до Редріфа, куди прибув того ж таки дня о другій годині пополудні, і застав дружину та дітей у доброму здоров'ї.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ПОДОРОЖ ДО КРАЇНИ ГУЇГНГНМІВ

Розділ І

Автор виряджається в подорож як капітан корабля. Екіпаж змовляється проти нього. Довгий час його тримають ув'язненого в каюті, а тоді висаджують на берег у невідомій країні. Він рушає в глиб цієї країни. Опис єгу — дивовижної породи тварин. Автор зустрічає двох гуїгнгнмів.

Я прожив з дружиною та дітьми щось із п'ять місяців і, якби життьовий досвід навчив мене розуміти, що таке щастя, міг би сказати, що прожив дуже щасливо. Та врешті я залишив мою бідну дружину вагітною і пристав на вигідну пропозицію стати капітаном "Пригоди", міцного купецького корабля місткістю в 350 тонн. Я добре знався на мореплавстві, а обов'язки корабельного лікаря мені набридли, і хоч я міг би виконувати їх при нагоді, проте запросив на свій корабель здібного молодого медика Роберта П'юрфоя. Ми відпливли з Портсмута 7 серпня 1710 року, а 14 серпня близько мису Тенеріфа187 зустріли судно капітана Покока з Брістоля, що плив до Кампеші188 по сандалове дерево. 16 серпня знялася буря й роз'єднала нас. Повернувшись до Англії, я дізнався, що його корабель розбився на тріски і врятувався з нього один лише юнга. Капітан Покок був добрий моряк і чоловік чесний, але трохи надміру самовпевнений; ота надмірна самовпевненість і згубила його, як і багатьох інших. А якби послухався він тоді моїх порад, то сидів би тепер спокійнісінько дома з родиною, як оце я.

На моєму кораблі померли з гарячки кілька матросів, і на Барбадосі189 та на Підвітряних островах,190 куди ми заходили з наказу власників корабля, мені довелось набрати нових. Незабаром я вже пошкодував про це, бо більшість їх виявилися морськими розбійниками. На судні в мене було п'ятдесят чоловік. Я мав торгувати з індіанцями Південного моря і досліджувати, скільки можливо, ті краї. Негідники, яких я набрав, збаламутили решту матросів і змовилися захопити судно, а мене заарештувати. Одного ранку вони вдерлися в мою каюту, зв'язали мені руки та ноги й погрожували викинути в море, коли я чинитиму опір. Я сказав їм, що тепер я їхній бранець і мушу коритися. Вони зажадали, щоб я заприсягся в цьому, а тоді, розв'язавши мої пута, прикували мене за ногу до ліжка і поставили коло дверей вартового із зарядженою рушницею, який мав застрелити мене при першій же спробі звільнитися. Їсти й пити мені приносили в каюту, а керувати кораблем ті негідники взялися самі. Вони мали намір стати піратами й грабувати іспанські судна, але не мали для цього досить людей. Для початку вони вирішили продати індіанцям крам, що був на кораблі, а потім зайти на Мадагаскар і поповнити екіпаж, бо чимало їх померло, коли я вже сидів ув'язнений. Кілька тижнів плавали вони й торгували з індіанцями, але я не знав навіть, якого курсу тримався корабель, і, замкнений у своїй каюті, чекав тільки смерті, якою вони часто мені погрожували.

9 травня 1711 року один з них, на ім'я Джеймс Велч, спустився до мене в каюту і заявив, що капітан звелів висадити мене на берег. Я почав був умовляти його, але марно — він не сказав навіть, хто в них тепер капітан. Розбійники посадили мене в човен, дозволивши одягтися в найкраще моє вбрання, ще майже нове, і взяти з собою невеликий пакунок білизни. Із зброї вони залишили мені тільки тесак, але були такі чемні, що не обшукали моїх кишень, куди я поклав усі свої гроші та деякі дрібні речі. Пропливши з лігу, вони зсадили мене на берег. Я просив сказати принаймні, що це за край, але вони присягалися, що знають про це не більше, ніж я, і сказали лише, що капітан (як вони його називали), розпродавши весь вантаж, вирішив позбутися мене, тільки-но побачить суходіл. Розбійники негайно відпливли, порадивши мені не баритися, щоб мене не захопив приплив, і побажавши щасливої путі.

Залишившись у такому безпорадному становищі, я рушив від берега і, діставшись до твердого грунту, сів на горбок перепочити та обміркувати, що робити далі. Спочивши трохи, я попрямував у глиб суходолу, вирішивши віддатися до рук першим дикунам, яких зустріну, і викупити своє життя браслетами, скляними прикрасами та іншими дрібничками, якими завжди запасається моряк, виряджаючись у таку подорож; були вони і в мене. Дерева в цій місцевості росли довгими нерівними рядами — очевидно, їх не садили, а вони виросли самі. Скрізь були сіножаті з високою травою та засіяні вівсом лани. Я посувався вперед обережно, боячись, щоб мене не захопили зненацька або не влучили стрілою ззаду чи збоку, і незабаром вийшов на битий шлях, на якому були сліди людських ніг та коров'ячих ратиць, але найбільше було там відбитків кінських копит. Нарешті я вгледів на полі кілька якихось тварин; дві чи три такі самі тварини сиділи на деревах. Вони мали дуже дивний і надзвичайно бридкий вигляд, який навіть трохи збентежив мене. Щоб розглянути їх краще, я заліг за кущами. Деякі наблизились до місця, де я лежав, і тим дали мені змогу виразно роздивитися їх. Голови та груди в них були вкриті густим волоссям — в одних кучерявим, в інших рівним. Вони мали бороди, як у цапів. Уздовж хребта та на передньому боці ніг тяглися довгі смужки шерсті, а решта тіла була гола, і я міг бачити їхню шкіру темно-коричневого кольору. Хвостів у них не було; не було й волосся на заду — воно росло тільки навколо відхідника. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям, щоб захищати його, коли вони сидять на землі, бо це в них звичайна поза; часто вони також лежали або стояли на задніх лапах. На високі дерева ці істоти здиралися, як білки, бо мали гострі криві пазурі на задніх та передніх лапах. Вони часто підстрибували, плигали й бігали з неймовірною прудкістю. Самиці були менші за самців. Вони мали довге рівне волосся на голові, а більше заросту не було ніде, тільки біля заднього проходу та в паху, та ще якийсь ніби пушок на тілі. Вим'я в самиць звисало між передніми лапами, а коли вони бігли рачки, то в декотрих майже торкалося землі. Колір волосся і в самців, і в самиць був різний: і коричневий, і рудий, і чорний, і жовтий.