Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Зарубіжна література » Лілея долини - Бальзак Оноре де

Лілея долини - Бальзак Оноре де

Читаємо онлайн Лілея долини - Бальзак Оноре де

Якось вона сказала мені фразу, яка могла б удовольнити найбільше марнославство і найрозгнузданіші бажання:

— Я буду вам другом і коханкою, як тільки ви побажаєте!

Нарешті вона задумала піймати мене в сильце, скориставшись моєю довірливістю: підкупила мого лакея і після званого обіду, на якому була особливо гарна і переконалася, що зуміла розпалити моє бажання, опинилася вночі у мене в кімнаті. Цей скандал прогримів на всю Англію, і її церемонна аристократія була вражена не менше, ніж херувими, побачивши занепалого ангела. Леді Дадлей, покинувши британські Емпіреї, зреклася мужевого статку й поклала затьмарити своїми жертвами ту, чия чеснота була причиною цієї гучної події. Леді Арабелла, мов чортиця, яка злетіла на баню святині, захотіла розкрити переді мною найпишніші палати свого полум'яного царства.

Будьте поблажливі, благаю вас, читаючи ці рядки. Тут мовиться про одну з найцікавіших проблем життя людського — про кризу, через яку проходять більшість чоловіків, і я хотів би пояснити її, хоча б на те, щоб запалити сигнальний вогонь біля такого небезпечного рифу. Ця гожа леді, така гнучка, така легка, ця бліда жінка з молочною шкірою, така млосна і тендітна, з виточеним чолом, увінчаним кучмою тонкого рудого волосся, ця ефірна істота з ніби фосфорним сяйвом, має залізну силу. Нема такого баского скакуна, якого не укоськала б її нервова ручка, така, здавалося б, ніжна і водночас невтомна. Ніжка у неї, як у лані, сухорлява і м'язиста, а її лінії прегарні. Вона така витривала, що їй не страшна ніяка боротьба. Жоден вершник не наздожене її, коли вона скаче галопом; у верхогонах з перешкодами вона подолала б кентаврів; на скаку вона вбиває оленів та косуль. Тіло її не знає випоту, вбирає вогонь з атмосфери і не може жити без води. Серце її полум'яніє, мов сонце африканське; жага налітає на неї, мов вихор у безмежній пустелі, спека якої світиться в її очах,— у пустелі з палючим небом і прохолодними зоряними ночами, повними блакиту і кохання. Який контраст з Клошгурдом! Жінка Сходу і жінка Заходу: одна надить до себе і вбирає найменшу крапельку почуття, друга виливає свою душу на близьких, оточуючи їх променистою атмосферою; одна швидка й тонка, друга спокійна і повна. І, нарешті, чи задумувалися ви коли-небудь про сутність англійських звичаїв? Хіба ми не бачимо в англійців обожнювання матерії, яскраво вираженого епікурейства, якому вони віддаються свідомо й дотепно? Хоч би що казали англійці, хоч би що робили,— Англія матеріалістична, може, сама того не знаючи. Її релігійні й моральні засади позбавлені Божественної одухотвореності, католицької захопленості, того глибокого зачарування, якого не може заступити лицемірство, хоч би яку личину воно надягало. Англійці досконало оволоділи мистецтвом жити, насолоджуючись кожною пайкою матеріального світу; ось чому їхні черевики — найкращі черевики на світі, їхня білизна має неперевершену свіжість, їхні комоди пахнуть особливими парфумами; в певні години вони п'ють щедро запарений ароматний чай, в їхніх оселях нема ні порошинки, вони застелюють підлогу килимами від нижніх приступків сходів до найдальших куточків у домі, миють стіни підвалів, натирають до блиску молотки біля вхідних дверей, пом'якшують ресори в каретах; вони обертають матерію в поживний м'якуш або пухнасту оболонку, блискучу й чисту, в якій душа завмирає від насолоди; але через те їхнє життя стає жахливо монотонним, бо таке безхмарне існування не ставить перед ними ніяких перешкод, позбавляє їх безпосередності і зрештою перетворює на автоматів.

Отож серед спокус англійської пишноти я несподівано пізнав жінку, може, своєрідну жінку, яка обплутала мене сіткою кохання, незмінно воскрешуваного з попелу, кохання, яке моя сувора поздержливість лише розпалювала, кохання, яке висявало убивчою красою, було насичене особливим магнетизмом і вміло заносити нас до небес через таємничу браму, розхилену перед вами у напівсні, або поривати вгору на крилатому коні. Кохання, страшенно невдячного, яке коверзує над трупом тих, кого воно вбиває; кохання без спогадів, жорстокого, схожого на англійську політику, — кохання, в тенета якого попадаються майже всі чоловіки. Тепер питання вам ясне. Людина створена з матерії і духу: в ній умирає звір і народжується ангел. Ось чим пояснюється добре знана нам усім боротьба між пориванням до майбутньої досконалості, яку ми передчуваємо, і спогадами про давні інстинкти, яких ми ще не зовсім позбулися: кохання тілесне і кохання небесне. Є ті, хто вміє їх поєднати, інші до цього незугарні. Одні шукають усе нових чуттєвих насолод, намагаючись наситити свої давні інстинкти, інші зосереджують своє почуття на одній жінці, вважаючи її ідеалом, в якому для них цілий всесвіт; одні вагаються між плотськими утіхами і радощами духу, інші одухотворюють плоть і вимагають від неї те, чого вона негодна дати. Ви станете поблажливішою до того лиха, яке так безжально гудить суспільство, якщо, розглядаючи ці різновиди кохання, врахуєте сили відштовхування і сили притягання, які виникають через різницю натур і розбивають союзи закоханих, які ще не випробували одне одного, а також помилки, вчинені тими, хто живе передусім розумом, серцем чи дією,— тими, хто тільки мислить, почуває або діє і чиї надії були ошукані або не зрозумілі у співдружності двох людей, до того ж двоїстих своєю природою. Так ось, леді Арабелла вдовольняла всі інстинкти, поривання, бажання, всі пороки і чесноти тієї тонкої матерії, з якої зіткано людину. Вона була володаркою тіла. Пані де Морсоф — дружиною душі. Кохання, яке вдовольняє коханка, має межі, матерія кінцева, її володіння і сили визначені, вона неминуче пересичується; часто в Парижі біля леді Дадлей я відчував незбагненну пустку. Володіння ж серця безконечні, і в Клошгурді моя любов не знала меж. Я палко кохав леді Арабеллу, і, безперечно, якщо в ній і зачаївся чудовий звір, вона все-таки багатьох перевищувала розумом; її дошкульний язик нікого і нічого не милував. Але я обожував Анрієтту. Ночами я плакав від щастя; вранці я плакав від мук сумління. Є жінки такі мудрі, що вони приховують свої ревнощі під виглядом ангельської доброти; це ті, кому, як леді Дадлей, перескочило за тридцять; такі жінки уміють і почувати, і розраховувати, брати все від теперішнього і не забувати про прийдешнє; вони привчають себе приглушувати жалібні зойки, навіть слушні, ніби сміливий мисливець, який не помічає власної рани у завзятті гонитви за звірем. Не заводячи зі мною мови про пані де Морсоф, Арабелла силкувалася убити її образ у моїй душі, де часто стикалася з ним, і моя непереможна любов лише дужче роздмухувала її жагу. Щоб скорити мене, показавши, як вигідно вона відрізняється від інших, Арабелла не виявляла ні підозріливості, ні причіпливості, ні цікавості, властивих більшості молодих жінок, але, мов левиця, яка, схопивши в пащу здобич, тягне її до свого лігва, вона пантрувала, щоб ніхто не заважав їй натішитися щастям, і охороняла мене, як непокірну жертву. Я писав Анрієтті у неї перед очима, і вона ніколи не прочитала ні рядка, ніколи не старалася узнати, кому я шлю свої листи. Вона не обмежувала моєї волі. Здавалося, вона казала собі: "Якщо я його втрачу, то винуватиму лише себе". І вона гордо покладалася на своє кохання, таке беззастережне, що досить мені було захотіти, і вона, не роздумуючи, віддала б за мене життя. Нарешті, вона запевняла мене, що, коли я її покину, вона одразу накладе на себе руки. Ви б послухали, як вона вихваляла індійських жінок, які спалювали себе на вогнищах разом з померлими чоловіками.

— Хоча цей індійський звичай — привілей людей шляхетного походження, і малозрозумілий європейцям, нездатним поцінувати гордовиту велич цього вчинку,— казала вона мені,— признайтеся, що за наших убогих новочасних звичаїв аристократія може відокремитися з натовпу, лише виявивши виняткові почуття. Як я можу довести буржуа, що в моїх жилах тече інша кров, ніж у них? Лише тим, що помру інакше, ніж вони. Жінки низького походження можуть мати коштовності, парчу, коней, навіть герби, які мали б належати тільки нам,— вони все можуть купити, навіть імення. Але кохати з високо піднятою головою, наперекір законові, померти за свого обранця, обернути ложе утіх на ложе смерті, кинути небо до ніг людини, забравши у Всевишнього право божествити свої творіння, ніколи не зрікатися свого кумира, навіть в ім'я чесноти (адже зректися його хоча б з почуття обов'язку — означає віддати себе чомусь, що вже не він; хай це людина чи ідея, то все-таки зрада!). Ось велич, недоступна простим жінкам, яким знайомі лише два уторовані шляхи: або широка дорога чесноти, чи брудна стежина куртизанки!

Як бачите, вона зверталася до моєї гордині, збуджувала в мені незмірне марнославство, і, розхваливши мої слабкості, підносила мене так високо, що могла жити, лише стоячи навколішки переді мною; всі спокуси її розуму виражалися в цій рабській позі і в цілковитій покорі. Вона могла провести цілий день біля моїх ніг, мовчки споглядаючи мене, чекаючи, коли прийде година утіх, наче одаліска у гаремі, і намагаючись наблизити цей час тонко прихованим кокетством. Якими словами змалювати вам перші півроку, коли я був під владою п'янких радощів кохання, такого багатого на насолоди, надто якщо нами керує жінка, котра вміє їх урізноманітнювати з тим мистецтвом, яке дається лише досвідом, але приховує своє вміння за поривами жаги? Ці втіхи, що раптово відкривають нам поезію чуттєвості, створюють міцні пута, які прив'язують молодиків до жінок старших за них віком, але ті пута, мов кайдани каторжника, залишають у душі нестертий слід, породжують у ній передчасну байдужість до щирого, свіжого, запахущого кохання, яке не може п'янити, як той міцний трунок, поданий у різьблених золотих кубках, що ряхтять самоцвітами. Упиваючись тілесними радощами, про які я марив, ще їх не звідавши, і намагався втілити у своїх букетах, тими радощами, які стають усоте палкішими, коли кохання скріплене ніжною спілкою сердець, я знаходив безліч суперечливих пояснень, щоб виправдати для себе хтивість, з якою я припав до цієї розкішної чаші. В ті хвилини, коли моя душа з переситу занурювалася в безмір і, ніби відокремившись від тіла, ширяла далеко від землі, я думав, що ці втіхи лише засіб подолати матерію і вернути нашому духові його високий лет.

Відгуки про книгу Лілея долини - Бальзак Оноре де (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: