Лілея долини - Бальзак Оноре де

Причиною такого цілковитого підкорення медицині, яку він недавно геть відкидав, був таємний страх смерті — ще одна суперечність у характері людини бездоганно хороброї! Цим страхом можна було пояснити і багато інших дивацтв у графа, якого так змінило його лихо.

Чи ви повірите, Наталі, як я вам признаюся в цьому? П'ятдесят днів графової хвороби і місяць по ній були найкращою порою мого життя. Хіба кохання, яке виникає в безмірах душі, не нагадує глибокої річки в квітучій долині — в її води ллються дощі, стікають струмки й потоки, падає листя і квіти, скочується прибережне каміння і навіть брили з шпилів далеких стрімчаків? Річка стає багатоводною, приймаючи і грозові зливи, і повільні струмені прозорих джерел. Атож, якщо кохаєш, кохання всеосяжне. Коли перша небезпека минула, ми з графинею потроху пристосувалися до графової хвороби. Хоча догляд за хворим вносив якийсь нелад, його кімната скоро стала охайною і затишною. І незабаром ми відчули себе там, як двоє людей, викинутих бурею на безлюдний острів; бо лихо не тільки відрізає людей від суспільства, а й позбавляє їх жалюгідних забобонів, прийнятих у ньому. Турботи про хворого змушували нас до тісного спілкування, недоступного за інших обставин. Як часто наші руки, колись такі несміливі, зустрічалися тепер, коли ми доглядали графа! Хіба допомагати Анрієтті і підтримувати її не було моїм обов'язком?! Іноді, боячись відійти від недужого, і оберігаючи його, як вартовий на чатах, вона забувала поїсти; тоді я ставив їй тарілку на коліна і, поки вона похапцем обідала, прислужував їй. То була невинна ідилія на краю розверзнутої могили. Анрієтта квапливо наказувала мені, що треба робити, аби полегшити графові муки, і давала мені безліч дрібних доручень. У перші дні, коли нависла над нами грізна небезпека позмітала, як під час бою, всі прийняті у житті умовності, пані де Морсоф несамохіть відступала від суворих правил, яких усяка, навіть найщиріша жінка дотримується в мові, в манерах, у поводженні, якщо вона в товаристві або в сімейному колі, і які їй непотрібні в інтимнішій обстановці. На зорі, з першим пташиним співом, вона часто приходила будити мене в пеньюарі, і я міг роздивитися пречудові скарби, які я в шалених мріях називав своїми. Чи могла вона не стати мені ближчою, хоч і лишалась і далі гордою й величною? До того ж у перші дні небезпека позбавила всякої жаги невинні вольності, які ми собі дозволяли, отож вона не бачила в них нічого поганого; а потім, коли життя увійшло в свою колію, Анрієтта, мабуть, подумала, що для нас обох було б образливо, якби вона змінила своє ставлення до мене. Ми непомітно зближалися все більше і зробилися наполовину подружжям. Вона з гордістю виявляла мені довіру, така ж певна мене, як і себе. Це означало, що я проник ще глибше в її серце. Графиня стала моєю Анрієттою, змушена ще сильніше кохати того, хто намагався зробитися її другим "я". Незабаром мені вже не доводилося чекати як ласки її руки, вона покірно залишала її в моїй при першому благальному погляді; я міг п'янко милуватися на прегарні лінії її тіла в ті довгі години, коли ми дослухалися до подиху заснулого графа, і вона вже не уникала моїх поглядів. Скромні насолоди, які ми собі дозволяли,— ніжні погляди, слова, проказані пошепки, щоб не порушити сну хворого, побоювання і надії, тихо повідані одне одному, і, нарешті, безліч дрібничок, що свідчили про цілковите злиття двох стомлених у розлуці сердець,— усе це освітлювало наше життя, потьмарене тінню скорботи. Ми глибоко пізнали наші душі у цій випробі, якої часто не може витримати найпалкіша любов, бо навіть закоханих обтяжує щогодинне спілкування, і вони розлучаються, вважаючи спільне життя або надто важким, або надто порожнім. Ви знаєте, скільки мороки завдає хвороба хазяїна дому, розладнуючи всі справи, не залишаючи нікому вільного часу; виключившись з життя, він порушує звичний розпорядок своєї родини і всього будинку. Хоча в останній час усі клопоти по господарству лежали на пані де Морсоф, граф усе ж дечим допомагав їй: вів переговори з орендарями, зустрічався з діловими людьми, цікавився грошовими справами; якщо душею дому була вона, то тілом залишався він. Тепер я став управителем графині, щоб вона могла доглядати чоловіка, не боячись, що все розвалиться. Мою допомогу вона приймала просто, без усякої подяки. Як і вона, я теж порався по дому, передавав накази від її імені, і це ще більше зміцнило нашу ніжну співдружність. Часто вечорами я гомонів з нею в її кімнаті про хатні справи і про дітей. Ці розмови надавали нового відтінку правдоподібності нашому уявному шлюбу. З якою радістю Анрієтта давала мені грати роль її чоловіка, займати за столом його місце, розмовляти замість нього зі сторожем, і все це в чистоті душі, не позбавленій таємної втіхи, якої спізнає навіть найцнотливіша жінка, знайшовши спосіб точно дотримуватися букви закону, задовольняючи при цьому своє приховане бажання. Знесилений хворобою, граф більше не пригнічував дружини і домашніх; тепер графиня знову воскресла, вона дістала право цікавитися мною і дбати про мене. З якою радістю я вгадував її бажання — може, не зовсім усвідомлене, але ясне,— розкрити переді мною свою вдачу, всі свої вартості і показати, що вона стає зовсім іншою з тим, хто її розуміє! Ця квітка, що позгортала пелюстки в холодному кліматі сімейного життя, розпускалася перед моїми очима і для мене одного; вона була така щаслива розкритися переді мною, і я теж радів, з подивом милуючись на неї. Кожною дрібничкою вона доводила мені, що я завжди цікавий їй. В ті дні, коли, провівши ніч у хворого, я спав допізна, Анрієтта вставала раніше за всіх і турбувалася про те, щоб довкола мене була цілковита тиша. Жак і Мадлена, самі того не помічаючи, гралися осторонь; вона знаходила тисячі способів, щоб самій поставити на стіл мій куверт; нарешті, коли вона подавала мені сніданок, яка радість прозирала у кожному її жесті, яка легкість ластівки була в рухах, як пашіли її щічки, як тремтів голос, як сяяли її очі!

Чи можна змалювати ці душевні поривання! Часто вона падала з утоми, але коли траплялося, що в такі хвилини їй треба було потурбуватися про мене або про дітей, вона знаходила в собі нові сили і знову бралася до діла — метка, жвава, весела. Як вона любила осяювати все довкола гарячим промінням своєї ніжності! Ох Наталі! Так, на землі трапляються ще жінки з ангельською душею, вони випромінюють особливе сяйво, яке Недовідомий Філософ Сен-Мартен називав одухотвореним, милозвучним і запахущим. Певна моєї скромності, Анрієтта іноді піднімала переді мною щільну запону, що приховувала наше майбутнє, і показувала мені двох жінок, які живуть у ній: одну, скуту ланцюгами і чарівну для мене, незважаючи на свою суворість, і другу — вільну, ніжну і покликану увічнити моє кохання. Які вони були несхожі! Пані де Морсоф — це райська пташка, привезена до холодної Європи; вона сидить, сумно настовбурчившись, на жердині і мовчки гине в клітці, куди її посадив птахолов. Анрієтта — це дзвінкоголоса пташка, що виспівує східні мелодії в гаю на березі Гангу і, ніби живий діамант, пурхає з гілки на гілку вічноквітучої волькамерії. Врода її стала яскравішою, розум жвавіший. Але радісне світло, що горіло в наших серцях, було нашою таємницею, бо погляд абата Домініса, цього представника товариства, був небезпечніший для Анрієтти, ніж погляд пана де Морсофа. Їй, як і мені, давало велику втіху висловлювати свої думки вигадливими притчами; вона приховувала свою радість за веселим жартом і маскувала свою ніжність під блискучою запоною вдячності.

— Ми виставили вашу дружбу на суворе випробування, Феліксе! Правда, пане абате, тепер ми можемо дозволити йому такі самі вольності, як і Жакові? — мовила вона за столом.

Суворий абат відповідав їй прихильною усмішкою побожної людини, яка читає в людських серцях і бачить, коли вони чисті; до того ж він вельми шанував графиню і поважав її майже як святу. Лише двічі за ці п'ятдесят днів графиня, може, переступила межі, які ми поставили нашій ніжності, але і ці два випадки були приховані в туманному мареві, що розвіялося лише в день останніх визнань. Одного ранку, в перші дні графової хвороби, коли Анрієтта вже каялася, що обійшлася зі мною так суворо і позбавила тих заохочень, які давала моїй чеснотливій любові, я чекав її біля недужого: вона мала мене заступити.

Я дуже зморився і заснув, прихилившись головою до стіни. Раптово я прокинувся, відчуваючи, що мого чола торкнулося щось свіже, ніби до нього притулили троянду. Розплющивши очі, я побачив графиню за три кроки від мене.

— Я прийшла,— мовила вона.

Я встав, щоб піти; але, вітаючись з нею, я взяв її за руку і відчув, що пальці її вологі і тремтять.

— Вам важко? — спитав я.

— Чому ви питаєте про це? — відповіла вона питанням.

Я глянув на неї, зніяковів і почервонів.

— Я бачив сон,— сказав я.

Якось увечері, коли лікар Оріже під час одного зі своїх останніх візитів напевне заявив, що хворий починає одужувати, я відпочивав на ґанку з Жаком та Мадленою; ми полягали на східцях, поглинуті грою в бирюльки, які ми тягали соломинками з гачками із шпильок. Пан де Морсоф спав. Чекаючи, поки запряжуть коней, графиня сиділа у вітальні й тихенько гомоніла з лікарем. Я не зауважив, як він поїхав. Провівши його, Анрієтта сперлася на підвіконня і, мабуть, якийсь час непомітно стежила за нами. Стояв один з тих теплих вечорів, коли небо поступово набирає мідяного відтінку, а повітря наповнюється безліччю невиразних звуків. Останній промінь сонця вигасав на дахах, квіти пахтіли в саду, у далечині дзвеніли бубонці череди, яка поверталася з паші. Ми піддалися чарам цього тихого вечора і стримували голоси, щоб не розбудити графа. Нараз мені почувся шелест жіночої сукні і приглушене ридання. Я кинувся у вітальню і побачив, що графиня сидить у амбразурі вікна, затуливши лице хусточкою; вона впізнала мою ходу і владним жестом наказала мені залишити її саму. Стривожений, я все ж підійшов до неї і спробував відірвати хусточку від її личка — воно було залляте слізьми; вона втекла до своєї кімнати і не виходила аж до молитви. Вперше за п'ятдесят днів я повів її на терасу і спитав, чому вона плаче; але вона вдавано повеселіла і пояснила свої сльози радісною звісткою, яку несподівано передав їй Оріже.

— Анрієтто, Анрієтто,— заперечив я,— ви знали те ще перше, ніж я застав вас у сльозах.