Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Ну й дісталося від мене тій делегації! Марш до цивільної школи, коли дано наказ ходити до цивільної, марш у вогонь, марш у самісіньке пекло, коли такий наказ!

— Ну, а коли б усе пішло, як і раніш? Вони простили б?

Військовий міністр вихопив шаблю.

— Ваша королівська величність, починаючи з мене і кінчаючи останнім солдатом, всі як один — з королем-героєм на чолі,— за батьківщину, за солдатську честь!

— Це добре, це дуже добре.

"Ще не все втрачено",— подумав Мацюсь.

Розділ сорок восьмий

Міністри спізнилися, та й то дуже захекалися, бо не звикли ходити пішки. Гофмейстер доповів, що міністри приїхали, хоч вони й прийшли. Адже автомобілі було зіпсовано, а шофери готували уроки.

Мацюсь спершу розповів про підступні дії шпигуна-журналіста й закликав міністрів поміркувати, що робити далі.

Вирішили написати до газети, що з завтрашнього дня діти повинні ходити до школи. Дорослі хай уже посидять до перерви, а потім повернуться до своїх занять. Обидва парламенти тим часом закриваються. Згодом відкриється парламент для дорослих, і там вирішать, що робити з молоддю від п'ятнадцяти років і старшою; а коли комісія виробить статут, буде відкрито також парламент для дітей. Тільки діти називатимуть свої бажання, а вже парламент для дорослих вирішить, чи варто це зробити. Діти не можуть наказувати дорослим. Обирати депутатів будуть лише діти дисципліновані, які добре вчаться.

Це звернення підписали Мацюсь і всі міністри. Мацюсь підписав ще й друге звернення — до військ. Він нагадав про останню війну та про одержані перемоги.

"Дві найважливіші наші фортеці висаджено в повітря. Отже, хай героїчні груди солдата стануть фортецею проти кожного, хто наважиться ступити на нашу землю",— так закінчувалося звернення, підписане Мацюсем та військовим міністром.

Міністр торгівлі звертався до ремісників, щоб вони скоріше все налагодили, відкрили магазини, бо в місті сумно й негарно.

Міністр освіти обіцяв дітям, що їхній парламент незабаром поновить свою роботу, якщо вони добре візьмуться до навчання.

А префект поліції заприсягнувся, що завтра з самісінького ранку поліція буде на своїх постах.

— Поки що нічого більше ми зробити не можемо,— сказав старший міністр.— Треба почекати, поки почнуть діяти телеграф і пошта, тоді побачимо, що відбувається в усій країні та за кордоном.

— А що могло трапитись? — спитав стривожений Мацюсь, якому здалося, що все надто легко владналося. А може, сумний король його лише налякав.

— Ми не знаємо, що могло трапитись. Нічого не знаємо.

Другого дня все було гаразд. Після першого уроку, на якому зачитали газету, вчителі розпрощалися із своїми учнями, й дорослі пішли додому. Минуло трохи часу, доки дітям знову повернули їхні книжки та зошити. Але о дванадцятій годині дня було все так, як і раніше. І треба визнати, що раділи з цього всі: й дорослі, й діти, й вчителі.

Вчителі нічого не говорили дітям, але були дуже задоволені, бо з дорослими вони мали також клопіт. Серед тих, кому ще не минуло тридцяти років, траплялося чимало пустунів: вони зачіпали інших, сміялися й галасували на уроках; старші скаржилися, що їм незручно сидіти, що в них болить голова, що душно, що чорнило погане, а старенькі куняли й не мали від уроків ніякої користі, і коли вчителька на них гримала, вони не звертали на це уваги, бо багато хто з них був глухенький. Молоді влаштовували старим різні витівки, а ті скаржилися, що їм не дають спокою. Словом, у школах уже звикли до дітей, тому воліли, щоб усе було, як і раніше.

У конторах нібито й сердилися, що діти все поперевертали догори ногами, але кожен думав, що, може, це й краще,— адже коли зникне якийсь важливий документ, можна буде звернути на дітей. Бо й службовці різні бувають: в одних папери в порядку, в інших — не дуже-то.

Гірше було з фабриками, але безробітні охоче допомагали.

Сталося кілька невеликих пригод, проте поліція добре відпочила і з самісінького ранку взялася до роботи.

Коли надвечір королівський автомобіль виїхав у місто, то навіть не вірилося, що ще вчора тут панувало безладдя.

А Мацюсь чекав звісток. Увечері він про все мав дізнатися.

Тим часом Клю-Клю знову почала уроки з негритянськими дітьми. Мацюсь відвідав один урок і здивувався, як чорні діти швидко все засвоюють. Але Клю-Клю пояснила йому, що сотниками вибрано найздібніших і найуважніших, що решта засвоюватиме не так швидко. Не знала сердешна Клю-Клю, що її уроки буде перервано так скоро й так трагічно.

Сьогодні перший, як завжди, приїхав старший міністр. Та й учора військовий міністр з'явився перший лише тому, що звик до важких маршів.

Старший міністр ніс під пахвою паку паперів, він був якийсь сумний і заклопотаний.

— Ну, то як, пане старший міністр?

— Кепські діла,— зітхнув він.— Але цього треба було сподіватися. Може, воно й на краще.

— Що таке? Кажіть швидше.

— Війна!

Мацюсь здригнувся.

Незабаром усі зібралися в тронному залі, й старший міністр повідомив, що старий король зрікся трону й передав корону синові. Син оголосив війну й зразу ж рушив із своїми військами в напрямі Мацюсевої столиці.

То вони перейшли кордон?

— Два дні тому. Вже просунулись по нашій землі на сорок верст.

Почали читати телеграми й листи. Це тривало довго. Мацюсь заплющив стомлені очі, слухав і думав: "Може, це й на краще".

Слово взяв військовий міністр:

— Я ще не знаю, якою дорогою просувається ворог, але гадаю, що він наближається до двох висаджених фортець. Якщо ворог йтиме швидко, то може дістатися до столиці за п'ять днів, якщо повільніше — буде тут днів через десять.

— Як це? Хіба ми не вирушимо назустріч?! — скрикнув Мацюсь.

— Не варто. Народ повинен сам себе боронити. Треба вислати кілька невеличких загонів, хоч і шкода людей та зброї. Моя думка така: хай ідуть. Генеральна битва відбудеться на полі перед самою столицею. Або ми переможемо, або...— і військовий міністр не закінчив.

— А чи не допоможуть нам два інші королі? — втрутився міністр закордонних справ.

— Для цього не буде вже часу,— відказав військовий міністр.— Зрештою, я на цьому не розуміюся.

Міністр закордонних справ довго говорив, що саме треба зробити, аби два інші королі виступили проти першого.

На сумного короля можна розраховувати з певністю. Тільки він не любить воювати, і війська в нього небагато. Сам він нічого не зробить. Він і в минулій війні не брав участі, лише стояв у резерві. Невідомо, як поводитиметься той другий король, що дружить з жовтими королями. Йому Мацюсь поступився усіма жовтими королями, і, здавалось би, їм нема за що воювати. Проте хто знає, може, йому заманеться забрати собі й частину чорних?

Слово взяв старший міністр.

— Панове, ви можете й не зробити того, що я вам запропоную, але не гнівайтесь. Ось моя порада: слід надіслати ворогові ноту про те, що ми не хочемо війни, і хай він скаже ясно, чого йому треба. Я гадаю, що він зажадає лише контрибуцію. Зараз я вам це поясню. Чому він віддав нам без війни порт та за безцінь продав десять кораблів? Бо хотів, щоб Бум-Друм надіслав золото. Грошей у нас багато. Що нам завадить віддати йому половину?

Мацюсь мовчав. Стиснув кулаки й мовчав.

— Пане старший міністр,— сказав міністр фінансів.— Я думаю, що він не згодиться. Навіщо брати половину золота, коли він може захопити все? Навіщо йому припиняти війну, коли він може її виграти? Ваше слово, пане військовий міністр.

Мацюсь стиснув кулаки так, що нігті вп'ялися йому в долоні, і ждав.

— Моя думка така, що ноту треба надіслати,— почав військовий міністр.— Якщо він відповість, то потім ми йому відповімо,— я на цьому не розуміюся. Проте знаю, що це триватиме кілька днів, може, два дні, словом, хай навіть один день. А тут кожна година дорога. Ми тим часом полагодимо сто, ну, хай п'ятдесят гармат і зо дві тисячі карабінів.

— А якщо він згодиться взяти половину золота й припинить війну? — спитав Мацюсь тихим і дуже приємним, якимсь дивним, не своїм голосом.

Запанувала тиша. Всі дивились на військового міністра, який зблід, почервонів, знову зблід і швидко сказав:

— Тоді помиримося.— І додав: — Ми самі цієї війни виграти не можемо. А на допомогу розраховувати вже пізно.

Мацюсь заплющив очі й так сидів до кінця засідання. Дехто з міністрів думав навіть, що він заснув. Проте Мацюсь не спав, і щоразу, коли, складаючи ноту, хтось говорив: "Просимо ворожого короля",— губи його тремтіли.

Коли Мацюсь узяв перо, щоб підписати ноту, то лише спитав:

— Чи не можна замість "просимо" написати якось інакше?

Ноту переписали, і слово "просимо" замінили словами "ми бажали б":

"Ми бажали б припинити війну".

"Ми бажали б закінчити суперечку в мирний спосіб".

"Ми бажали б половиною нашого золота оплатити ваші воєнні витрати".

Мацюсь підписав. Була друга година ночі.

Не роздягаючись, Мацюсь кинувся на ліжко, але не міг заснути. Ранок уже займався, а Мацюсь усе ще не спав.

— Перемогти або загинути,— повторював він.

Розділ сорок дев'ятий

Син старого короля просувався зі всім своїм військом в напрямку висаджених фортець. Це військовий міністр вгадав, бо на цьому він розумівся. Але посувався ворог дуже повільно, і цього військовий міністр не вгадав.

Молодий король був дуже обережний, просувався повільно, бо всюди копав траншеї та окопи. Він вів війну вперше і боявся, щоб його не оточили, щоб не зробили так, як на початку минулої війни зробив його батько, котрий впустив Мацюся до своєї країни, а потім зайшов йому в тил. Молодий король діяв дуже обережно, щоб не програти цієї війни. Адже тоді всі сказали б: "Старий король був ліпший, воліємо батька, а не сина". Отож молодий король хотів довести, що він ліпший.

Молодий король вважав за краще просуватися повільно, обережно, та й, власне, навіщо йому було квапитись? І так Мацюсь не може вести війну, бо військо його ходить до школи, а діти псують гармати. Там, у Мацюсевій столиці, хитрий шпигун-журналіст не ловить гав і пильнує, щоб було якнайбільше безладдя й паніка. Це ж просто чудово, що діти, а можливо, шпигуни, зіпсували залізниці й телеграф. Отож Мацюсь не скоро дізнається про війну і не зможе вислати стільки війська, скільки треба.

Так думав син старого короля і тому не поспішав. Хай військо не стомлюється, попереду ще битва за Мацюсеву столицю.