Чорнильне серце - Функе Корнелія

А якийсь чоловік так нетерпляче тяг за собою дитину, що та спіткнулася, впала й, розплакавшись, заходилася розтирати забите колінце. А чому в отого чоловіка на поясі так віддимається куртка? Може, в нього там ніж, як у Басти?

Цей спокій довкола був якийсь несправжній. Утеча крізь ніч і страх у розвалений хатині тепер здавалися Меґі реальнішими, ніж склянка лимонаду, що її поставила перед нею Елінор.

Фарид до своєї склянки не доторкнувся. Він лише понюхав ту жовтувату рідину, надпив ковток, а потім лише сидів і дивився у вікно. Його очі ніби не могли вирішити, на кому чи на чому спинитися. Хлопчина повертав головою то в один бік, то в інший, немовби спостерігав якусь невидиму гру, відчайдушно намагаючись збагнути її правила.

Після сніданку Елінор підійшла до шинквасу й поцікавилася, де найкращий готель у місті. Поки вона сплачувала кредиткою за сніданок, а Меґі з батьком розглядали всілякі лакоминки у вітрині біля шинквасу, Вогнерукий з Фаридом кудись зникли. Елінор це неабияк стривожило, але Мо її заспокоїв.

– Ночівлею в готелі ти Вогнерукого не спокусиш, – сказав він. – Під дахом над головою цей чоловік спати не любить, він завше вибирав власний шлях. Може, він узагалі надумав піти. Може, просто став десь на сусідньому розі й показує туристам фокуси. Повір, до Каприкорна він не повернеться, годі й сумніватися.

– А Фарид? – Меґі не могла повірити, що той просто зник разом із Вогнеруким.

Але Мо лише знизав плечима:

– Хлопчина весь час не відходив від нього ні на крок. Щоправда, я не знаю, з ким це пов'язано – з Вогнеруким чи з Ґвіном.

Готель, що його нараяли Елінор у кав’ярні, стояв на майдані неподалік від центральної, обсадженої пальмами й утиканої крамницями вулиці, що тяглася через усе місто. Елінор найняла два номери на горішньому поверсі, з балконів яких виднілося море. Готель був великий. Унизу біля входу стояв химерно вбраний чоловік; те, що прибульці не мали з собою речей, його здивувало, а ось їхній брудний одяг викликав у нього лише привітну усмішку. Ліжка в номерах були такі м’які й білі, що Меґі відразу ввіткнулася обличчям у подушку.

Однак відчуття нереальності дівчинку не полишало. Якась часточка її самої немовби все ще зоставалася в Каприкорновому селі, пробиралася крізь колючі зарості й тремтіла під стіною в розваленій хатині, а до неї все ближче підступав Баста. У Мо, схоже, на душі було те саме. Щоразу, коли Меґі дивилася на батька, її вражав його непритомний вигляд, і замість полегкості, яку вони мали б відчувати після всього, що їм довелося зазнати, на обличчі Мо дівчинка бачила смуток і глибоку задуму. І це її лякало.

– Сподіваюсь, ти не збираєшся туди повертатись? – нарешті запитала вона, коли на його обличчі знову проступив той дивний вираз. (Меґі надто добре знала батька.)

– Ні, не турбуйся! – відповів він і погладив її по голові.

Але вона йому не повірила.

Схоже, Елінор поділяла побоювання Меґі. Кілька разів тітка досить серйозно намагалася в чомусь переконати Мо – біля свого номера, в коридорі; за сніданком, за обідом, – але щойно до них підходила Меґі, відразу змовкала. Саме Елінор викликала лікаря, щоб той оглянув руку Мо, хоч сам він і не бачив у цьому потреби. І саме Елінор придбала всім новий одяг – щоправда, з допомогою Меґі (батькові тітка сказала: "Бо якщо я виберу тобі що небудь сама, ти його все одно не носитимеш"). Крім того, Елінор багато розмовляла по телефону. Власне, вона телефонувала раз у раз і оббігла всі книгарні в місті. І ось третього дня за сніданком вона раптом заявила, що їде додому.

– Ноги в мене вже не болять. Але я вмираю від туги за своїми книжками. І якщо побачу ще хоч одного туриста в плавках, то просто криком закричу, – сказала вона Мо. – Я вже взяла напрокат машину. Але перед від’їздом хочу дати тобі ось це.

Вона поклала на стіл аркуш паперу. На ньому стояли ім’я й адреса, написані великим, розгонистим почерком Елінор.

– Я знаю тебе, Мортимере! – мовила Елінор. – І знаю, що "Чорнильне серце" не йде тобі з голови. Тому я роздобула для тебе адресу Феноліо. Повір, це було не просто, та, зрештою, є велика надія, що в нього лишилося ще кілька примірників. Пообіцяй мені, що поїдеш до нього (він живе зовсім неподалік звідси), й тоді ти назавжди викинеш з голови книжку, яка зосталася в тому проклятому селі.

Мо втупився в адресу, так ніби намагався вивчити її напам’ять, і нарешті сховав записку до новенького гаманця.

– Маєш рацію, Елінор, спробувати таки варто! – промовив він. – Дуже тобі вдячний! – Здавалося, він навіть трохи повеселішав.

З їхньої розмови Меґі не зрозуміла жодного слова. У неї не було сумніву лише в одному: вона не помилялася. Батько все ще думав про "Чорнильне серце", він не міг змиритися з тим, що втратив книжку.

– Феноліо? А хто це такий? – запитала Меґі тремтячим голосом. – Хтось із книготорговців?

Це ім’я видалося їй знайомим, але вона не могла пригадати, де його чула.

Мо не відповів. Він застиглим поглядом дивився у вікно.

– Може, й ми поїдемо з Елінор? – озвалася Меґі. – Прошу тебе, Мо!

Приємно було побігти вранці на море, й оці строкаті будинки їй подобалися… І все ж кортіло поїхати звідси. Щоразу, коли вона бачила пагорби, що здіймалися над містом, серце в неї калатало частіше, а у вуличному натовпі їй раз у раз ввижалися обличчя Басти й Пласконоса. Їй хотілося додому чи бодай до Елінор. Хотілося спостерігати, як Мо вбиратиме тітчині книжки в нову одіж, як своїми штемпелями втискатиме в шкіру ламку позолоту, вибиратиме папір на форзаци, розводитиме клей, тугіше затягатиме прес… Їй хотілося, щоб усе знов було так, як до тієї ночі, коли з’явився Вогнерукий.

Але Мо похитав головою:

– Спершу я маю навідатися до того чоловіка, Меґі. А потім ми поїдемо до Елінор. Не пізніше ніж післязавтра.

Меґі втупилася в тарілку. Які тільки неймовірні наїдки можна замовити на сніданок у дорогому готелі! Але на свіжі вафлі з суницями вона вже втратила апетит.

– Гаразд, тоді побачимося за два дні! Дай мені слово честі, Мортимере! – У голосі Елінор не можна було не помітити тривогу. – Ти приїдеш, навіть якщо твій візит до Феноліо виявиться марним. Пообіцяй мені!

Мо мимоволі всміхнувся й промовив:

– Слово честі, Елінор!

Тітка з полегкістю зітхнула і взялась за круасан, що весь цей час очікував своєї черги в неї на тарілці.

– Не питай, на що мені довелося піти, аби роздобути цю адресу! – промовила вона з повним ротом. – Той чоловік мешкає справді неподалік звідси, машиною годину їзди, не довше. Дивно, що вони з Каприкорном живуть так близько один від одного, чи не так?

– Так, дивно, – буркнув Мо й поглянув у вікно.

У парку перед готелем серед пальм гуляв вітер.

– Майже всі історії його книжок відбуваються в цих місцях, – провадила Елінор. – Але він, наскільки я знаю, довго жив за кордоном, а сюди повернувся лише кілька років тому. – Вона підкликала кельнерку й попросила долити кави.

Кельнерка запитала в Меґі, чи принести їй що небудь іще, але та похитала головою.

– Мо, я більш не хочу тут лишатися, – стиха промовила дівчинка. – І їхати ні до кого не хочу. Я хочу додому. Чи хоч би до Елінор.

Мо взяв свою чашку з кавою. Щоразу, коли йому доводилося робити що небудь лівою рукою, він і досі кривив обличчя.

– Меґі, ми поїдемо до того чоловіка завтра ж таки, – сказав він. – Ти ж бо сама чула, це недалеко звідси. А вже післязавтра, не пізніше, ти спатимеш знов у величезному ліжку Елінор, де вистачило б місця для всього твого класу.

Він хотів її розсмішити, але Меґі було не до жартів. Вона розглядала суниці в себе на тарілці. Які ж вони червоні!

– Елінор, мені теж доведеться взяти напрокат машину, – сказав Мо. – Ти не могла б позичити мені грошей? Віддам, як тільки ми повернемося до тебе.

Елінор кивнула головою й затримала погляд на Меґі.

– Знаєш що, Мортимере, – промовила вона, – мені здається, про книжки з твоєю донькою зараз краще не розмовляти. Мені це відчуття знайоме. Щоразу, коли мій батько так заглиблювався в яку небудь книжку, що нас уже й не помічав, мені хотілося схопити ножиці й порізати ту книжку. А тепер? Тепер я точнісінько така сама схиблена на книжках, як і він. Чи не дивно? Ну, гаразд! – Вона згорнула серветку й відсунула стільця. – Піду збиратись, а ти розкажи доньці, хто такий Феноліо.

І вона пішла. А Меґі з батьком лишилися за столом самі. Мо замовив собі ще чашечку кави, хоча зазвичай більше однієї ніколи не пив.

– Чому ти не їси суниці? – запитав він. – Перехотілося?

Меґі похитала головою. Мо зітхнув і взяв одну ягоду.

– Феноліо – це той чоловік, що написав "Чорнильне серце", – промовив він. – Можливо, в нього ще лишилося кілька примірників. Це навіть дуже ймовірно.

– Де там! – зневажливо кинула Меґі. – Каприкорн запевне вже давно їх поцупив! Він покрав їх усі, ти ж бо сам бачив!

Але Мо вперто похитав головою:

– Думаю, про Феноліо він забув. Знаєш, із цими письменниками взагалі дуже дивна штука. Більшість навіть не уявляють собі, що книжку пишуть люди, які нічим від решти не відрізняються. Про письменників звичайно думають, що вони вже давно померли, і не здогадуються, що їх можна зустріти де небудь на вулиці чи в крамниці. Люди знають їхні історії, але не знають, як їх звати, а в обличчя – й поготів. І більшості письменників це до вподоби – ти ж бо сама чула від Елінор, що роздобути адресу Феноліо було досить важко. Дуже ймовірно, що Каприкорн узагалі не здогадується, що той, хто його придумав, мешкає за якихось дві години їзди від нього.

Меґі була не дуже певна цього. Вона замислено згорнула, потім розгорнула краєчок світло жовтої скатерки й промовила:

– Одначе зараз я краще поїхала б до Елінор. Ота книжка… – Вона затнулася, та зрештою усе ж таки висловила те, про що думала: – Не розумію, чому ти так хочеш її дістати. Адже це однак нічого не дасть.

"Мама зникла, – додала Меґі подумки. – Адже ти намагався її повернути, але нічого не вийшло, їдьмо краще додому".

Мо взяв з її тарілки ще одну суницю, найменшу.

– Найменші ягоди завше найсолодші, – промовив він, підносячи її до рота. – Твоя мама любила суниці. Ніколи не могла ними наїстися й страшенно лаялася, коли навесні йшли великі дощі й суниці гнили просто на грядці. – Його губів торкнулася усмішка, і він знов подивився у вікно.