Чорнильне серце - Функе Корнелія

Натомість собаки заходилися лизати йому руки, скакати на нього, мов на давнього приятеля, й на радощах мало не збили з ніг. Тим часом Мо затис рота Басті, щоб той не подав собакам команди.

Але ж був іще Пласконіс! На щастя, він виявився не вельми метикуватий. Це їх і врятувало – ота коротка мить, коли він просто остовпів і безтямно витріщався на Басту, що звивався в руках Мо.

Вогнерукий відтяг собак до сусіднього дерева й саме обмотував їхні повідці навколо кострубатого стовбура, коли Пласконіс нарешті очумався від заціпеніння.

– Відпусти його! – гаркнув він і націлив на Мо рушницю.

Вогнерукий, лайнувшись, кинувся на допомогу. Та швидшим, ніж він, виявився камінець, що його запустив Фарид, поціливши Пласконосові просто в лоба, – зовсім невеличкий камінчик. Однак той здоровило повалився на траву, мов зрубане дерево.

– Забери від мене собак! – крикнув до Вогнерукого Мо, тоді як Баста все ще намагався скористатись рушницею.

Один із псів учепився Мо в рукав – добре, якщо тільки в рукав…

Тим часом Меґі таки вивернулася з рук Елінор, підбігла до того псюри й ухопилась за шипований нашийник. Але пес не відпускав Мо, хоч як Меґі намагалася його відтягти. Цієї миті вона побачила кров на батьковому рукаві й майже перед очима – цівку Бастиної рушниці.

Вогнерукий спробував відкликати собак, і вони його послухалися, принаймні відступили від Мо. Та цієї миті Басті пощастило вирватися.

– Фас! – крикнув він.

Пси нерішуче застигли на місці й тільки гарчали, не знаючи, кого слухатися – Басту чи Вогнерукого.

– Кляті тварюки! – заволав Баста й наставив рушницю в груди Мо.

Тієї ж миті Елінор уперла Басті в потилицю цівку Пласконосової рушниці. Руки в неї тремтіли, а все обличчя вкрилося червоними плямами – як завжди, коли вона хвилювалася. Однак її аж надто рішучий вигляд вказував на те, що вона не спиниться ні перед чим і, не задумуючись, скористається Пласконосовою зброєю.

– Опусти рушницю! – наказала вона тремтячим голосом. – Ще хоч одне зайве слово собакам – і ти пошкодуєш! Я, може, зроду ще й не тримала в руках рушниці, але на гачок якось уже натисну, не сумнівайся!

– Сидіти! – наказав псам Вогнерукий.

Тварини нерішуче звели очі на Басту. Але той мовчав, тож вони полягали в траву й дали Вогнерукому прив’язати себе до найближчого дерева.

З рукава Мо сочилася кров, і Меґі, глянувши на батька, відчула, як у неї запаморочилося в голові.

Вогнерукий перев’язав рану червоною шовковою хусткою, яка вбирала кров, і її не стало видно.

– Рана не така страшна, як здається, – заспокоїв він Меґі, коли вона, ледве тримаючись на ногах, підійшла ближче.

– Може, у тебе в заплічнику знайдеться й щось таке, чим можна було б його зв’язати? – запитав Мо, кивнувши головою в бік усе ще непритомного Пласконоса.

– А цього головоріза теж треба було б якось сповити! – промовила Елінор.

Баста зирив на неї очима, сповненими ненависті.

– Ти на мене свої баньки не витріщай! – сказала вона й тицьнула рушницею йому в груди. – Така зброя не менш небезпечна, ніж твій ніж, і в мене, повір, уже сверблять руки скористатися нею.

Баста зневажливо скривив рота, але очей із вказівного пальця Елінор, який усе ще лежав на спусковому гачку, не зводив.

У заплічнику Вогнерукого знайшовся мотузок, не дуже товстий, однак досить міцний.

– На двох його не вистачить, – сказав Вогнерукий.

– А навіщо їх зв’язувати? – озвався Фарид. – Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!

Меґі вражено звела на нього очі, а Баста зареготав.

– Ото! – глузливо кинув він. – А цей хлопець нам таки знадобився б! Але хто сказав, що ми хотіли вас повбивати? Каприкорну ви потрібні живі. Мертві читати не вміють.

– Он як?! А хіба не ти погрожував повідтинати мені пальці? – запитав Вогнерукий, зв’язуючи мотузком Пласконосові ноги.

– Від цього ще ніхто не помирав, – стенув плечима Баста.

Елінор так штурхонула його рушницею під ребра, що він мало не впав навзнак.

– Чи ви чули таке?! Мені здається, хлопчина має рацію. Мабуть, цих типів таки треба постріляти.

Але вони, звичайно ж, їх не вбили. У Пласконосовому заплічнику також знайшовся мотузок, і Вогнерукий, вельми задоволений, заходився в’язати й Басту. Фарид йому допомагав – на цьому він вочевидь розумівся.

Обох бранців віднесли до розваленої хатини.

– З нашого боку це досить люб’язно, чи не так? Поки що змії вас тут не чіпатимуть, – казав Вогнерукий, коли вони втягували у вузький дверний отвір Басту. – Але над полудень і тут стане досить спекотно. Та, може, доти вас хто небудь усе ж таки знайде. Собак ми відпустимо. Якщо вони розумні, то в село не повернуться. Але собаки рідко бувають розумні… Отож надвечір, не пізніше, вас шукатиме вже вся ваша ватага.

Поки Пласконіс очумався, він уже лежав поруч із Бастою під дірявим дахом. Здоровило люто поводив очима, обличчя в нього побагровіло, але він не міг видати жодного звуку, так само, як і Баста, тому що Фарид вельми професійно позатикав обом роти кляпами.

– Хвилиночку! – сказав Вогнерукий, перше ніж вони покинули обох напризволяще. – Лишилося ще зробити те, про що я так давно мріяв.

Меґі вжахнулася, коли він дістав із за паска Бастиного ножа й підійшов до бранців.

– Що ти зібрався робити? – насторожився Мо й заступив Вогнерукому дорогу.

Мо, очевидно, подумав про те саме, що й Меґі, але Вогнерукий лише засміявся:

– Не бійтесь, я не збираюся вирізати йому на обличчі такий самий узор, яким він прикрасив моє обличчя. Я хочу лише трішечки його полякати. – По цих словах нахилився й одним порухом перетяв шкіряного шнурка, якого Баста носив на шиї.

На шнурку висіла невеличка торбинка, перехоплена червоною стрічкою. Вогнерукий схилився над Бастою й помахав торбинкою в того перед очима.

– Я забираю твоє щастя, Басто! – тихо промовив Вогнерукий і випростався. – Тепер уже ніщо не вбереже тебе від лихого ока, злих духів і демонів, від проклять, чорних котів і взагалі від усього, чого ти так боїшся.

Баста спробував був копнути його зв’язаними ногами, але Вогнерукий спритно вивернувся.

– Прощавай навіки, Басто! – кинув він. – А якщо наші шляхи коли небудь усе ж таки й перетнуться, то тепер я маю ось це. – Він пов'язав шкіряного шнурка собі на шию. – У цій торбинці, певна річ, пасемце твого чуба, чи не так? Ні? Ну, тоді я, мабуть, зріжу його в тебе зараз. Кажуть, якщо кинути у вогонь чиєсь волосся, то для тієї людини це скінчиться жахливими наслідками.

– Годі! – сказав Мо й потяг Вогнерукого за собою. – Пора звідси вшиватися. Хто знає, коли Каприкорн похопиться за цими двома. А до речі, я тобі не казав, що він спалив не всі книжки? Один примірник "Чорнильного серця" лишився.

Вогнерукий так різко спинився, немовби його вкусила змія.

– Я подумав, тобі не завадить про це знати. – Мо замислено подивився на Вогнерукого. – Навіть якщо це наштовхне тебе на якусь божевільну ідею.

– А чом би нам не взяти їхню машину? – запропонувала Елінор, коли вони вийшли на стежку, яка привела їх сюди. – Вони запевне лишили її на шосівці.

– Надто небезпечно, – відповів Вогнерукий. – Бозна, хто очікує на нас унизу. До того ж нам довше повертатися назад, ніж добиратись до ближчого села. І ще одне: знайти таку машину дуже легко. Чи ви хочете навести Каприкорна на наш слід?

– Та це я сказала просто так, – промурмотіла, зітхнувши, Елінор і заходилася розтирати зболілі щиколотки на ногах.

Вони рушили стежкою, бо у високій траві вже заворушилися змії. Одна з них чорною лускатою стрічкою виповзла перед ними, і Вогнерукий палицею відкинув її назад у колючі зарості. Досі Меґі уявляла собі змій більшими, та Елінор запевнила, що найнебезпечніші з них – якраз маленькі. Елінор шкутильгала, але докладала всіх зусиль, щоб не затримувати решту. Мо йшов також повільніше, ніж звичайно. Він намагався приховувати це, але собачий укус неабияк його тривожив.

Меґі простувала поруч із батьком, раз по раз стурбовано поглядаючи на червону хустку, якою Вогнерукий перев’язав Мо рану. Нарешті вони дісталися до заасфальтованої дороги. Назустріч трапилася вантажна машина з іржавими газовими балонами в кузові. Утікачі були надто стомлені, щоб ховатися, до того ж ваговоз їхав не з боку Каприкорнового села. Меґі завважила, як здивовано глянув на них водій. Мабуть, вони мали досить незвичайний вигляд: одяг брудний, мокрий від поту, подертий об колючі зарості, крізь які їм довелося продиратися.

Невдовзі втікачі порівнялися з першими будинками – строкато розфарбовані, з квітниками перед вікнами, вони чимдалі тісніше тулилися на схилах. Це було досить чимале місто. Меґі побачила багатоповерхові будівлі, пальми з припорошеним листям, і зовсім несподівано – море, поки що далеко далеко. Посріблене сонцем море…

– Господи, сподіваюся, до якого небудь банку нас усе ж таки пустять! – промовила Елінор. – Ми скидаємося на людей, на яких напали розбійники.

– Зрештою, так воно й було, – сказав Мо. – Хіба ні?

У безпеці

Дні тяглися похмурою вервечкою, але з кожним новим днем бідолашні хлопці, на щастя, помалу забували про страх, що доти стискав їхні душі.

Марк Твен. Пригоди Тома Сойєра

До банку Елінор, попри її подерті панчохи, пустили. Та спершу вона зайшла до першої ж кав’ярні, що трапилась їм дорогою, і зникла в жіночій вбиральні. Меґі так ніколи й не довідалася, де саме тітка ховала свої цінні речі, та коли Елінор повернулася, обличчя в неї було вмите, коси вже не такі розпатлані, а над головою вона здіймала золотисту кредитну картку. Потім тітка замовила всім сніданок.

Це здавалося просто неймовірним – раптом опинитися в кав’ярні, їсти і спостерігати з вікна цілком звичайних людей, які поспішали на роботу, завертали до крамниць чи просто стояли на хіднику й розмовляли. Меґі було важко повірити, що вона пробула в Каприкорновому селі всього на всього дві ночі й один день і що ця буденна метушня за вікном весь цей час не припинялася.

І все ж таки дещо змінилося. Відколи Меґі побачила, як Баста приставив ножа батькові до горла, у неї було таке враження, немовби на поверхні світу з'явилася пляма – якась огидна темно бура гангренозна пляма, і вона зі смородом і потріскуванням усе ширшала й ширшала.

Навіть у геть невинних речей раптом виявився брудний темний бік. Якась жінка всміхнулась до Меґі – а після цього спинилася перед вітриною крамниці різника.