Чорнильне серце - Функе Корнелія

Все одно ви не повірите жодному моєму слову.

– О, я вірю навіть у неймовірне! – заперечив Феноліо, відрізаючи гостеві шматок пирога. – Я вірю в будь яку історію, якщо тільки її добре розкажуть.

Дверцята мисника трохи прочинилися, і звідти виткнулася хлопчача голова.

– А коли ти мене покараєш? – запитала вона.

Судячи з пальців, вимащених шоколадом, це був Піппо.

– Потім, – кинув Феноліо. – Зараз у мене інші справи.

Піппо, розчарований, виліз із мисника.

– А казав, що зав’яжеш мого носа на вузлики!

– На подвійні вузли, морські, вузли метеликом – усе, що завгодно, тільки спершу я маю вислухати цю історію. Тож поки що можеш утнути ще кілька дурниць, зараз мені не до тебе.

Піппо ображено закопилив спідню губу й зник у коридорі. Ріко притьма подався вслід за ним.

Мо й далі мовчав, щиглями збивав зі столу крихти від пирога й пальцем виводив на стільниці невидимі узори.

– Ця історія пов'язана з чоловіком, якому я обіцяв нікому її не розповідати, – нарешті промовив він.

– "Погана обіцянка не стане кращою, якщо її дотримати", – всміхнувся Феноліо. – Принаймні так сказано в одній з моїх улюблених книжок.

– Не знаю, чи була та обіцянка така вже погана. – Мо зітхнув і звів очі на стелю, так ніби там сподівався прочитати відповідь. – Ну, гаразд, – мовив він. – Але Вогнерукий уб’є мене, якщо про це довідається.

– Вогнерукий? Колись я назвав був так одного свого персонажа. Ну звісно, це один із фокусників у "Чорнильному серці"! У передостанньому розділі він у мене гине. Це було так зворушливо! Я й сам плакав, коли писав про це.

Меґі мало не поперхнулася шматком пирога, якого саме запхала до рота. А Феноліо незворушно провадив:

– Загалом у мене помирає не багато персонажів, але часом це буває просто доречно. Сцени смерті описувати важко, нерідко вони виходять надто сентиментальні… Але загибель Вогнерукого мені таки непогано вдалася.

Меґі вражено подивилась на батька:

– То він… помирає? І ти… знав про це?

– Звичайно. Я прочитав усю книжку, Меґі.

– То чому ж ти йому про це не сказав?

– Він сам не схотів нічого чути.

Феноліо прислухався до їхньої розмови, нічого не розуміючи, однак дуже зацікавлено.

– А хто саме його вбиває? – запитала Меґі. – Баста?

– A а, Баста! – Зморшкувате обличчя Феноліо розпливлося в самовдоволеній усмішці. – Один з найкращих мерзотників, яких я будь коли придумував. Скажений пес! А проте зовсім не такий небезпечний, як іще один мій негативний герой – Каприкорн. Задля нього Баста ладен власне серце з грудей вирвати. Але Каприкорнові такі поривання чужі. Він нічого не відчуває. Анічогісінько. Йому не дає задоволення навіть власна жорстокість. Так, у "Чорнильному серці" мені справді непогано вдалися кілька темних типів. Та ще Каприкорнів пес. Я завше називав його Привидом. Сказати щиро, для такого чудовиська навіть це ім’я надто милозвучне.

– Привид? – ледве чутно промовила Меґі. – То це він уб’є Вогнерукого?

– Ні, ні. Даруй, я геть забув, про що ти спитала. Коли я починаю розповідати про своїх персонажів, то мене вже годі спинити. Ні, Вогнерукого вбиває один із Каприкорнових людей. Справді, та сцена мені таки непогано вдалася. Вогнерукий має приручену куницю. Той Каприкорнів охоронець хоче її вбити, тому що дістає насолоду, коли вбиває маленьких тварин. Ну, а Вогнерукий намагається врятувати свого пухнастого друга й замість нього гине сам.

Меґі мовчала. "Бідолашний Вогнерукий, – думала вона. – Бідолашний, бідолашний Вогнерукий!" Ні про що інше міркувати вона взагалі не могла.

– І хто саме з Каприкорнових людей? – запитала дівчинка. – Пласконіс? Чи Кокерель?

Феноліо звів на неї захоплений погляд.

– Здається, котрийсь із них. А ти пам’ятаєш хіба всі імена? Я забуваю їх зазвичай невдовзі після того, як придумаю.

– Ні, Меґі, ні той, ні той, – сказав Мо. – У книжці ім’я вбивці навіть не згадано. Там за Ґвіном женеться ціла зграя Каприкорнових людей і один із них завдає удару ножем. Той, котрий, може, й тепер підстерігає десь Вогнерукого.

– Підстерігає? – Феноліо вражено втупився в Мо.

– Який жах! – прошепотіла Меґі. – Добре, що я не читала далі!

– Але що все це означає? Чи мою книжку ти взагалі маєш на увазі? – У голосі Феноліо вчувалася образа.

– Так, – мовила Меґі. – Вашу. – Вона звела запитливий погляд на батька. – А Каприкорн? Хто вб’є його?

– Ніхто.

– Ніхто?!

Меґі зміряла Феноліо таким докірливим поглядом, що той знічено потер собі носа. А він у нього був примітний.

– Чого ти на мене так дивишся?! – вигукнув старий. – Авжеж, він у мене уникає покари. Каприкорн – один із найкращих моїх мерзотників. Навіщо ж мені його вбивати? У реальному житті все так само. Найжахливіші вбивці виходять сухими з води й щасливо живуть собі до глибокої старості, а добрі люди, нерідко найкращі, гинуть. Таке життя. Чому ж у книжках має бути по іншому?

– А що буде з Бастою? Чи він теж лишиться живий? – Меґі пригадала Фаридові слова: "Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!"

– Баста теж лишається живий, – відповів Феноліо. – Я тоді довго виношував ідею написати продовження "Чорнильного серця" й не хотів утрачати цих двох. Я ними пишався! Гаразд, Привид – це також одна з моїх удач, але людські персонажі мені завше особливо дорогі. Знаєш, якби ти спитала, ким із цих двох я пишаюся більше – Бастою чи Каприкорном, то я навіть не зміг би тобі відповісти!

Мо знову задивився у вікно. Потім перевів погляд на Феноліо й поцікавився:

– Чи не хотілося вам з цими двома коли небудь зустрітися?

– З ким? – Феноліо вражено подивився на нього.

– З Каприкорном і Бастою.

– На якого біса, ні! – Феноліо так гучно зареготав, що Паула, злякавшись, затулила йому долонею рота.

– А ми з ними зустрілися, – стомлено сказав Мо. – Я, Меґі і… Вогнерукий.

Хибна кінцівка

Оповідки, романи, казки – всі вони нагадують живих істот і, може, навіть такими і є. Як і люди, вони мають голову, ноги, кровообіг і одяг.

Еріх Кестнер. Еміль і детективи

Мо завершив свою розповідь, Феноліо довго мовчав. Паула вже давно подалася на пошуки Піппо й Ріко. Меґі чула, як поверхом вище вони ганяють туди сюди дерев'яною підлогою, стрибають, повзають, кричать і хихотять. А в кухні Феноліо стояла така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні біля вікна.

– Чи є в нього рубці на обличчі – ну, такі довгі?.. – Господар запитливо глянув на Мо.

Той кивнув головою.

Феноліо струсив долонею зі штанів крихти й сказав:

– Ті рубці – справа рук Басти. Річ у тому, що обом колись подобалася одна й та ж дівчина.

Мо кивнув головою:

– Так, я знаю.

Феноліо перевів погляд у вікно й повів далі:

– Феї загоїли йому порізи. Тим то рубці лишилися не дуже глибокі – всього на всього три бліденькі сліди на шкірі, чи не так? – Старий запитливо обернувся до Мо.

Той кивнув головою.

А Феноліо знов задивився надвір. У будинку навпроти одне з вікон стояло відчинене, й було чути голос жінки, що сварила дитину.

– Власне, тепер я мав би цим неабияк пишатися, – пробурмотів Феноліо. – Кожен письменник мріє про те, щоб його герої були життєвими. А мої просто таки повиходили зі сторінок вашого примірника в реальний світ!

– Це через те, що батько їх звідти вичитав! – сказала Меґі. – Він може зробити так і з іншими книжками.

– A а, ну, звісно. – Феноліо кивнув головою. – Добре, що ти мені нагадала. А то я, чого доброго, ще уявив би себе таким собі маленьким божком, еге ж? Але мені шкода, що так сталося з твоєю мамою… Хоча, якщо поміркувати, то моєї вини в цьому, власне, немає.

– Для батька це таке горе… – промовила Меґі. – Я її не пам’ятаю.

Мо здивовано глянув на неї.

– Ну, звісно. Ти була тоді навіть менша, ніж тепер мої онуки! – замислено проказав Феноліо й ступив до вікна. – Я й справді дуже хотів би його побачити, – промовив він. – Я маю на увазі Вогнерукого. Тепер мені, звичайно, шкода, що я придумав бідоласі такий жахливий кінець. Але в певному розумінні він не суперечить його образу. Про це добре сказано в Шекспіра: "Всі люди мають грати певні ролі, Мені ж, на жаль, припала роль сумна".

Він виглянув з вікна на вуличку. Поверхом вище щось розбилося, але Феноліо це, схоже, не дуже цікавило.

– А це хто – ваші діти? – запитала Меґі й показала пальцем угору.

– Хвалити Бога, ні. Це мої онуки. Одна з моїх доньок живе також у цьому селі. Онуки часто приходять до мене, і я розповідаю їм історії. Я розповідаю історії половині села, але записувати їх уже не маю бажання… Де він тепер? – Феноліо обернувся до Мо.

– Хто, Вогнерукий? Я не маю права казати про це. Він не бажає вас бачити.

– Коли батько розповів йому про вас, він неабияк злякався, – додала Меґі, а сама подумала: "Але Вогнерукий має знати про те, що з ним станеться. Неодмінно, має знати! Тоді він зрозуміє, що повертатися туди йому справді не варто. Ні повертатися, ні тужити за домівкою".

– Я маю його побачити. Хоч би однісінький раз! Невже ви цього не розумієте? – Феноліо благально подивився на Мо. – Я міг би просто непомітно піти за вами назирці. Хіба він мене впізнає? Просто я хочу переконатися, чи він справді такий, яким я його уявляв.

Але Мо похитав головою:

– Гадаю, краще буде, якщо ви дасте йому спокій.

– Дурниці! Я можу поглянути на нього, коли схочу. Зрештою, це я його придумав!

– І ви ж таки його вбили, – додала Меґі.

– Так, це правда. – Феноліо безпорадно звів догори руки. – Я хотів, щоб сюжет розвивався напружено… Хіба ти не любиш напружених сюжетів?

– Тільки якщо в них щаслива кінцівка.

– Щаслива кінцівка! – Феноліо зневажливо засопів і прислухався до того, що діялося нагорі. Щось чи хтось різко впав на підлогу, і вслід за гуркотом почувся гучний плач. Феноліо поквапився до дверей.

– Зачекайте тут! Я зараз повернуся! – вигукнув він і зник у коридорі.

– Мо! – прошепотіла Меґі. – Ти маєш усе це розповісти Вогнерукому! Ти маєш сказати йому, щоб він туди не повертався!

Але Мо похитав головою:

– Він про це й чути не хоче, повір мені. Я намагався переконати його десятки разів. Може, все ж таки було б непогано – звести його з Феноліо? Своєму творцеві Вогнерукий повірить, мабуть, скоріше, ніж мені. – Зітхнувши, він змахнув з кухонного столу кілька крихт від пирога. – У "Чорнильному серці" була одна картинка… – пробурмотів він і заходився водити долонею по столу, ніби бажаючи оживити там ту картинку.