Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Бачачи, що осла немає, той рехідор, що вранці [454] його помітив, каже першому: "Послухай, куме, мені спала одна думка, і тепер ми, безперечно, знайдемо цю животину, хоч би вона зашилася в земну, не те що в лісову нутробу. Адже я вмію знаменито ревіти ослом, і якщо ще й ти бодай трошки вмієш, то вважай — справа на мазі".— "Кажеш, трошки, куме? — гукнув тамтой.— На Бога, в реві мене і осел не перереве".— "Зараз ми побачимо,— відповів другий рехідор.— Значиться так: я піду бором в один бік, ти в другий, і так ми обійдемо кружка і вряди-годи ревітимем, то я, то ти, тоді осел, певне, нас почує і, якщо він тільки в лісі, обізветься". На те відповів ослятник: "По-моєму, куме, ця думка якраз підтверджує, що в тебе ума двоє клали, а третій топтав". От розійшлись вони, як домовилися, в різні боки. Як на те, сталося так, що обидва заревіли воднораз, і кожен, повіривши реву другого, порвався назустріч один одному, гадаючи, що осел відшукався. Побачивши свого односельця, потерпілий гукнув: "Невже, куме, то не мій осел ревів?" — "Ні, то я ревів",— той у відповідь. vHy, признаюсь,— сказав ослятник,— у реві між тобою й ослом ніякої ріжниці, бо я зроду не чув, щоб так хто передражнював".— "Ці хваління й уславляння,— обізвався заводіяка,— радше належать і личать, куме, тобі, ніж мені. Землею, небом і Богом заприсягаюсь, ти за пояс заткнеш найспритнішого і найдосвідченішого ревуна на світі: звук у тебе високий, темп ти витримуєш і з такту не збиваєшся, ревеш на різні лади та ще й часто ті лади міняєш. Коротше, визнаю себе переможеним і віддаю тобі пальму першості й бажаю й далі високо нести прапор твого чудового мистецтва".— "Знаєш, куме,— відповів перший рехідор,— тепер я більше шануватимусь, ніж досі, переконаний, що і я до чогось у знадобі і маю іскру таланту. Звісно, я й раніше знав, що реву добре, але досі ні від кого не чув, що мій рев сама досконалість".— "А я тобі ось що скажу,— підхопив другий,— скільки кебети на світі марнується й гине, бо люди не вміють нею користуватися!" — "Але ж наша кебета,— заперечив потерпілий,— може стати нам у пригоді лише в рідку стежку, як оце тепер, та й то дай Боже, щоб вона нам підсобила". Погомонівши так, вони знов розійшлися і давай ревіти, при цьому як крикнуть, так і вклепаються і разом знай збігаються, аж поки вирішили ревіти двічі поспіль, щоб було зрозуміло, що ревуть вони, а не осел. Так облазили вони весь бір, ревучи щокрок двічі, а пропалий осел ніяк не озивався. Та і як йому, горопасі й бідоласі, було озиватися, скоро знайшли його рехідори в диких нетрях вовками розшарпаного? Побачивши його, ослятник сказав: "А я то дивувався, що він не відгукується. Живий, він би відгукнувся, як тільки почув би нас — на те він і осел. А все ж я, куме, вважаю, що немарно згаяв час на пошуки осла, хоч і знайшов тільки стерво: зате я чув, як віртуозно ти ревеш".— "А як так, то й слава Богу,— відповів другий,— виходить, ми з тобою одного тіста книш". Так, піймавши облизня й тільки похрипнувши, повернулися вони до села й там розповіли своїм приятелям, сусідам і знайомим про все, що їм приключило-ся, у тій ослячій шуканині, причім кожен похваляв-величав віртуозний рев другого, так що поголоска об тім пішла по всій окрузі; а диявол, який ніколи не спить, завжди охітний баламутити й підбурювати людей, колотити миром, підпускати брехні й робити з мухи слона, підстроїв і врядив так, що жителі інших сіл, побачивши когось із наших, почи— [455] нали ревіти по-ослячому: так-бо вони збиткуються з наших рехідорів. Підпряглася й дітлашня,— словом, потрапили ми в пельку й лабета до всіх чортів пекла: ослячий рев загуляв по селах, і жителів нашого, ревучого, села розпізнати так само легко, як упізнають і одрізняють від білих негрів. Цей немилий жарт довів до того, що обсміяні не раз рушали на пересмішників, озброївшись і ушикувавшись бойовим ладом. Тоді сам чорт їм не брат. Як на мене, не взавтра, то позавтрьому мої односельці, себто ревуни, підуть походом проти другого села, за дві милі од нас, бо ті сусіди просвітку нам не дають своїми прйсмішками; щоб добре до виправи нарихтуватися, позакупляв я галябард та списів. Оце саме про ції дивовижі я й обіцяв вам розповісти, а як се по-вашому не дивовижі, то що ж, даруйте, інших я не знаю.

Так завершив свою повість той добродій, аж це упав у двір чолов'яга, вбрання якого — панчохи, плюндри, козакин — були з верблюжої вовни, і спитав голосно:

— Пане корчмарю, можна у вас стати на ніч? Зі мною лише мавпа-вгадниця і вертеп із Визволом Мелісендри.

— Овва! — гукнув корчмар.— Та це ж добродій майстер Педро! Славний проведемо ми вечір!

Ага, я забув вам сказати, що той майстер Педро мав одне око й сливе половину щоки заліплені поліпкою з зеленої тафти, і це насувало думку, що весь лівий бік його лиця вражений якоюсь виразкою. Корчмар же вів далі:

— Ласкаво просимо, пане майстер Педро! А де ж ваша мавпа і вертеп? Щось їх не видно.

— Вони тут, близько,-¦ відповів чоловік у верблюжій вовні.— Я вихопився вперед довідатись, чи можна тут стати ночувати.

— Та я відмовив би самому дукові Альбі, а вже добродія майстра Педра пустив,— мовив корчмар.— Тягніть сюди і мавпу і вертеп, нинішні мої пожильці радо подивляться і виставу, і мавп'ячі фиглі й залюбки вам заплатять.

— От і гаразд,— відповів чоловік з поліпкою,— я візьму недорого, мені аби лиш видатки вернути. Зараз я підвезу сюди балагулу з мавпою і вертепом.

На сім слові він вийшов за браму.

Дон Кіхот одразу давай корчмаря випитувати, хто такий майстер Педро і що це за вертеп і мавпа. На те відповів корчмар:

— То славетний вертепник, віддавна уже він об'їжджає всю ара-гонську Ламанчу й показує виставу про те, як преславний дон Гайферос визволив Мелісендру. І треба сказати, що у нас тут нікому не в помку, щоб так цікаво і так браво грали на кону. Возить він із собою і мавпулю, там таку витівницю, що не то що серед мавп, а й серед людей рідкість; як ти її про щось запитуєш, вона пильно вислуховує, потім схоплюється на плече свого пана, нахиляється над саме вухо й шепче відповідь, а майстер Педро одразу ж ясує її всім. Знається вона, до речі, більше на минувшині, ніж на будучині, і хоть вона не завжди трафля, але взагалі помиляється рідко, тож мимоволі думаєш, що в ній сидить сатана. Кожна відповідь стоїть два реали, якщо та мавпа відповість, себто, я хочу сказати, якщо відповість її пан за неї, потому як вона пошепче [456] йому на вухо, тим-то, славлять, що в майстра Педра грошей до сталої мами. Він чоловік панський та ще й кумпанський, живе собі у достатках, базікає за шістьох, п'є за дванадцятьох, і все коштом свого язика, мавпи та вертепу.

Тут повернувся майстер Педро з балагулою, а в балагулі їхав вертеп і велика безхвоста мавпа з повстяним озаддям, а втім, ловкенька. Побачивши її, Дон Кіхот одразу спитав:

— Скажіть-но мені, вашмость, пані вгаднице, яка наша планида? Що з нами станеться? Ось мої два реали.

І він звелів Санчові сплатити їх майстру Педрові, а майстер Педро, за мавпу відповідаючи, сказав:

— Пане, ця звірючка не дає обзиву й нічого не обвішає з приводу прийдешнього, а от про бувальщину та й трохи про теперішнє їй дещо відоме.

— Нехай тебе чорти візьмуть! — гукнув Санчо.— Та я й щербатого шеляга не дам за те, щоб мені ворожили про мою минувшину. Бо ж хто відає про неї ліпше за мене? А платити, щоб мені розказували те, що мені відомо й так, нема дурних. Та раз мавпа знає про теперішнє, то ось, прошу, мої два реали, а зараз скажіть мені, ваша мавповельможно-сте, що моторить нині моя стара Тереза Пансиха і коло чого вона порається?

Взяти гроші майстер Педро не схотів.

— Не хочу,— сказав,— брати винагороду наперед, спершу треба заслужити.

Тут він двічі поляпав себе правицею по лівому рамену, мавпа притьмом скочила туди, похилилась до його вуха і зубами клац! клац! Покла-цала десь так, як проказати "вірую", і знову стриб на землю, і тоді майстер Педро упав перед Дон Кіхотом навколішки і, до його стіп припадаючи, вирік:

— Обіймаю ваші ноги достоту, як обняв би Геркулесові стовпи, о безподібний воскресителю призабутого вже мандрованого рицарства! О рицарю Дон Кіхоте з Ламанчі, ще не угонорований як слід за свої заслуги, затуло кволих, підпоро падущих, підмого упалих, твердине й потіхо всіх зболілих!

Дон Кіхот отетерів, Санчо остовпів з дива, письмак розгубився, па-холок перепудився, ревун-ослятник роззявив рота, корчмар у поли вдарив, коротко, речі вертепника ошелешили всіх, а він вів далі:

— А ти, о добрий Санчо Пансо, найкращий зброєношо найкращого на світі рицаря, радій: твоя добра жона Тереза жива-здорова, і зараз вона тре льон терлицею, і щоб тебе остаточно упевнити, скажу тобі більше: по ліву руку в неї стоїть щербатий жбан з доброю мірою вина, аби поралося веселіше.

— В це я охоче вірю,— відповів Санчо,— Тереза у мене справжній скарб, і аби не була така ревнива, я б не зміняв її на велетку Андандону, а вже на таких, як вона, за словами мого пана, світ стоїть. А потім ще моя Тереза з тих, у кого нині густо, а взавтра пусто.

— А зараз я ось що скажу,— упав у річ Дон Кіхот,— чоловік очи-таний і подорожній, неодмінно видющий і знаючий. А хилю я ось куди: чи ж міг би мене хто переконати, що на світі існують мавпи-вгадниці, [457] як це я допіру бачив власними очима? Атож, я той самий Дон Кіхот із Ламанчі, про якого сказала ця славна хвостина, тільки вона мене пере-славила, та хоть би який єсьм аз, я вдячен небові за те, що воно наділило мене лагідною й жалісливою душею, схильною всім робити добро і нікого не кривдити.

— Аби в мене гроші водилися,— сказав пахолок,— я спитав би в пані мавпи, чого мені в майбутніх скитаннях чекати?

На те майстер Педро, який уже підвівся з колін, відповів:

— Я вже казав вам, що ця бестійка майбуття не віщує. А якби й віщувала, то ви б і грошей не потребували: я б зрікся будь-якого зиску, аби лиш догодити приявному тут панові Дон Кіхотові. Ну, а зараз із пошани до нього і щоб його уконтентувати, піду нарихтую вертеп і задарма потішу всіх постояльників.

На сім слові корчмар зрадів непомалу й показав, де найкраще для того вертепу місце, і вертеп притьмом розставлено.

Мавп'ячі віщування не припали Дон Кіхотові до смаку, на його суд, прорікати мавпі майбутнє чи минуле не діло, і, поки майстер Педро ставив вертеп, він одвів Санча в куток стайні, далі від чужих ушей, і сказав:

— Слухай, Санчо, бачачи оце зручність і справність сієї мавпи, я переконався, що майстер Педро, її пан, уклав таємний і сакральний пакт із сатаною.

— Ну, як ковпак такий сальний, та ще й сатанинський, то, певне, дуже брудний,— виснував Санчо.— Але на кий біс майстрові Педру всі ці ковпаки?

— Ти мене не зрозумів, Санчо, я хотів сказати, що він, мабуть, підписав умову з сатаною, от мавпа й здобула такий хист, а її пан заробляє собі легкобитом, а потім, забагатівши, віддасть сатані душу, а врагу роду людського й на руку ковінька.