Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Скоро я почув, що він Монтесінос, то спитав його, чи правдиві поголоски у нас нагорі, ніби він кинджаль-чиком вийняв серце з грудей своєму щирому приятелю Дурандартові й відніс те серце пані Белермі, як заповідав сам Дурандарт у смертну годину. Дід відказав, що все це правда, окрім кинджала, бо орудував він не кинджальчиком, а тригранним стилетом, від шила гострішим.

— Не інакше, то був стилет роботи севільця Рамона де Осеса,— упав у річ Санчо Панса.

— Не знаю,— відповів Дон Кіхот,— а втім, навряд. Як-не-як Рамон де Осес жив недавно, а Росенвальська битва, коли ця біда й приключи-лася, відбувалася багато літ тому; а потім доскрібуватися тут ні до чого, все одно дійсного перебігу подій не змінити й не порушити.

— Авжеж,— погодився письмак.— Хай ваша милость, пане Дон Кіхоте, розповідає далі, слухати вас така втіха.

— А мені не менша втіха розповідати,— підхопив Дон Кіхот.— Отож хвальний Монтесінос повів мене до кришталевого палацу, і там, унизу, у залі прохолодній, напродиво, любайстром обличкованій, побачив я мармуровий саркофаг, напрочуд майстерно вирізьблений, а в гробниці, випроставшись на повен зріст, лежав рицар, не з бронзи, не з мармуру, не з яспису, як звичайно на усипальнях буває, а з тіла й кості. Правиця його, досить мохната й жилава, а значить, дужа, спочивала на серці. Помітивши, як я здивовано розглядаю постать на саркофазі, Монтесінос пояснив: "Отеє і єсть мій приятель Дурандарт, цвіт і зерцало всіх тогочасних хоробрих і закоханих рицарів. Зачарував його, як багато інших рицарів і дам, Мерлін, характерник французький, а про Мерліна славлять, нібито він син сатани, на мій же суд, син то він, може,й не син, але він самого сатану, як той сказав, заткне за пояс. Як. і навіщо нас зачарував, не відає ніхто, але з часом се з'ясується, і час цей, вірю, недалеко. Мене дивує одне: я знаю се так само певно, як те, що зараз не ніч, а день, що Дурандарт сконав у мене на руках і що по його смерті я власноруч вийняв його серце, і важило воно фунтів зо два, адже, на думку природознавців, у кого більше серце, той і хоробріший. [444]

А якщо все це так і рицар той справді помер, то як же він може ячати й зітхати, ніби живий?"

Тоді обізветься побіденний Дурандарт з тяжким стогоном:

Милий брате Монтесінос,

Я ж благав тебе так ревно:

Як потьміють мої очі

Під страшним диханням смерті,

Щоб відніс ти моє серце

До коханої Белерми,

Вийнявши його з грудей

Чи кинджалом, чи стилетом.

Почувши теє, хвальний Монтесінос уклякнув перед згорьованим рицарем і зі слізьми на очах сказав:

"О пане Дурандарте, найдорожчий мій кузене, я вже вчинив те, що ти мені повелів лихопомного дня поразки нашої: вийняв вельми старанно твоє серце, аби в грудях твоїх жодного клаптика не лишилось, обтер його мереживною хустинкою, сховав у сиру землю твоє тіло, а потім, плачучи так, що сльози омочили й обмили мої руки, закривавлені тоді, як я порпався в тебе в грудях, щодуху поскакав з твоїм серцем до Франції. Більше того, любий мій кузене, в першому ж селі, зустрінутому після від'їзду з Ронсеваля, я посипав твоє серце дрібкою солі, щоб воно душком не відгонило і щоб я міг піднести його пані Белермі як не свіжим, то принаймні солоним; але пані Белерму разом із тобою, зі мною, з джурою твоїм Гвадіаною, з дуеньєю Руїдерою та сімома її доньками й двома небожами і вкупі з багатьма іншими твоїми приятелями та знайомими з давніх-давен держить тут у зачарованім царстві мудрець Мерлін, і хоть відтоді уплило вже п'ятсот літ, проте ніхто з нас не помер; з нами нема лише Руїдери, її дочок та небожів; вони так гірко плакали, аж Мерлін, зглянувшись, перекинув їх лагунами, і тепер у світі живих, зокрема в провінції Ламанчі, їх називають лагунами Руїдери. Семеро дочок належать королю Гишпанії, а дві небоги — рицарям найсвятішого закону, званого законом Іоанна Хрестителя. Гвадіана, твій джура, той, хто разом з нами твою безталанну недолю обтужу-вав, обернений річкою, названою його іменем, та скоро ця річка досягла земної поверхні й узріла сонце горішнього світу, то, вражена тугою по тобі, знов пішла в земні надра; одначе плинути своїм природним коритом річка не може, тим-то вряди-годи вона виходить нагору й показує себе сонцю й людям. Згадані лагуни подають у неї свою воду, і ввібравши в себе разом із багатьма іншими притоками, вона велично й пишно котить свої хвилі до Португалії. А проте скрізь на своїм шляху появляє вона печаль і тугу і зовсім не дбає про те, щоб розводити в своїм лоні смаковиту й коштовну рибу, на відміну від золотавого Тахо, вона плодить лише рибу костисту й неїстівну. А те, що я тобі зараз кажу, о мій кузене, я товк тобі не раз, а що ти мовчиш, то я гадаю, що ти не віриш мені або ж не чуєш мене, і лише Господь відає, як я цим переймаюсь. Принесені оце мої вісті, може, твого душевного болю і не втишать, зате й не роз'ятрять його. То знай же, що перед тобою — відкрий тільки очі, і ти узриш — той самий великий рицар, про якого стільки пророкував премудрий Мерлін; той самий Дон Кіхот із Ламанчі, який знову [445] і з більшою, ніж раніше, хвалою воскресив у нинішніх віках забуте вже мандроване рицарство; може, саме з його помогою і з його ласки нас відчаклують, бо великі діяння судилися великим людям".

"А якщо цього не станеться,— відрік страдник Дурандарт голосом кволим і глухим,— якщо цього не станеться, то я, о кузене, скажу тобі так: "Ет, хай ми й продулися, тасуй карти знову!"

І, повернувшись на другий бік, він знову поринув у свою звичну мовчанку, не обзиваючись уже ані словом. Тут почулися голосіння і плач разом з гучними зойками й гіркими риданнями. Я обернувся і крізь кришталеві стіни вгледів, що в другій залі в двох шерегах простують кралі-дівчата, всі в жалобних строях і в білих, на турецький копил, завоях. Позаду йшла якась достойна, як показувала її велична постава, пані, теж у жалобних шатах і в довгому аж до землі білому запиналі. Завій її перевищував удвічі найбільший завій на голові інших краль; брови зрощені, ніс кирпатенький, рот великий, але губи яскраві; час од часу рот її розхилявся, і тоді показувалися зуби, рідко розставлені й дуже рівні, зате білі, як вилущений мигдаль; у руках вона несла тонкий рушник, а в нім, наскільки я міг розгледіти, лежало висохле на мумію скоцюрблене серце. Монтесінос розтлумачив мені, що учасниці сього проводу — це Дурандартові та Белермині послугачки, яких тут тримають зачарованими разом із їхніми панами, а та, що йде позаду й несе на рушнику серце, то і єсть пані Белерма; вона та її послугачки кілька разів на тиждень відбувають такі процесії і співають, а точніше, голосять над тілом і над змордованим Дурандартовим серцем. І хоть вона видалася мені дещо бридкою, себто не такою вродливою, як славлять люди, до цього спричинилися утяжливі ночі й ще утяжливіші дні, в зачарованому замку проведені, звідси й великі синці під її очима й землиста цера.

"І жовтизна і синці під очима,— вів далі Монтесінос,— це зовсім не від місячки, звичайної в жінок, бо ось уже кілька місяців, ба навіть років, у неї такого недугування не було й натяку,— ні, то від болю, який відчуває її серце, побачивши інше серце, це серце, безупинно ношене в її долонях і воскрешуване, нагадує їй нещастя бездольного її кохання, і якби не це, навряд чи їй дорівнялася б вродою, чарівністю й грацією сама велика Дульсінея Тобоська, славлена в цілій нашій окрузі та й у всьому світі".

"Годі, пане Монтесіносе,— урвав я його тоді,— хай ваша милость розповідає свою історію, як випадає. Адже всяке порівняння завжди неприємне, і отже, дарма порівнювати кого-небудь з будь-ким. Незрівнянна Дульсінея Тобоська сама по собі, а пані донья Белерма також сама по собі єсть, була і також залишиться, і годі про це".

А він мені на те:

"Пане Дон Кіхоте, вибачте мені, ваша милость. Визнаю, я схибив і зле висловився щодо того, що пані Дульсінея заледве дорівнялася б вродою пані Белермі, адже з деяких ознак я прирозумів, що ви є рицар її, отож мені треба було б припнути язика, а вже як порівнювати її, то хіба що з самим небом".

Ці перепросини великого Монтесіноса уйняли в моїх грудях збурення, яке я відчув, коли мою володарку порівняли при мені з Белермою. [446]

— Навіть мені дивно,— обізвався Санчо,— як це ви, вашець, не ринулися на того дідугана, не попереламували йому кісток і не вискубли бороди до останньої волосинки.

— Ні, друже Санчо,— заперечив Дон Кіхот,— так чинити негоже, бо всім нам треба шанувати дідів, надто дідів-рицарів та ще й зачарованих. Ручаюсь, що протягом усього нашого диспуту ми нічим не зачепили один одного.

На те обізветься письмак:

— Я ніяк не второпаю, пане Дон Кіхоте, як це ваша милость за такий короткий час устигла стільки побачити в підземеллі, про стільки перебалакати й пізнати.

— А скільки я там був? — запитав Дон Кіхот.

— Десь понад годину,— відповів Санчо.

— Не може бути,— заперечив Дон Кіхот,— бо я там осмеркнув, а потім обутрів, і так тричі ніч змінювалася днем, отже, за моїм обрахунком у цих відлеглих і скритих від наших очей місцях пробув я три дні.

— Пан мій, либонь, каже правду,— заявив Санчо,— як усе це дія чаромуття, то може бути й так: для нас се година, а там унизу йде за три доби.

— Так воно й є,— погодився Дон Кіхот.

— А що ж ваша милость за цей час їли, пане мій? — спитав письмак.

— Я ріски в роті не мав,— відповів Дон Кіхот,— але я зовсім не голодував.

— А зачаровані їдять? — допитувався письмак.

— Не їдять,— відповів Дон Кіхот,— і до вітру не ходять, хоть, славлять, у них не перестають рости нігті, борода й волосся.

— А зачаровані, пане, хоч сплять? — спитав Санчо.

— Певне, що ні,— відповів Дон Кіхот,— принаймні за три дні, що я там пробув, ніхто з них очей не замгнув, так само, як і я.

— Тут буде доречне прислів'я,— сказав Санчо,— скажи мені, з ким накладаєш, і я скажу, хто ти єси. Ваша милость чалилася до зачарованих постувальників та північників; чи ж дивина, що ви поки з ними зналися, не їли і не спали. Але даруйте мені, вашець, паночку мій: хай порве мене Господь (мало не бовкнув: диявол), якщо я всьому, що ви тут понабалакували, бодай на волос повірю.

— Як це ні? — гукнув письмак.— Невже пан Дон Кіхот здатний брехати? Та навіть при всьому своєму бажанні він не встиг би понавигадувати чи понавинаходити стільки химород.

— Я не думаю, щоб мій пан брехав,— заперечив Санчо.

— А що ж ти думаєш? — спитав Дон Кіхот.

— По-моєму,— відповів Санчо,— Мерлін або ж інші характерники, які зачаклували увесь той набрід, що його ваша милость нібито бачила і що з нею ви там унизу час збавляли, забили вам памороки всім цим воловодінням і всім тим, що вам зосталося ще розповісти.

— Все це, Санчо, могло б статися,— заперечив Дон Кіхот,— а проте цього не було, бо все, що я розповідав, бачили мої очі, і всього мої руки дотикалися.