Останній берег - Ле Гуїн Урсула
Тоді Гед раптом промовив дивним похмурим голосом:
— Лебанене, я не знаю, як довго ще він збирається дражнити нас своїми посланцями і примарами. Але ти знаєш, куди він зрештою повернеться…
— У потойбічний світ?
— Так. До них.
— Тепер я їх бачив. І піду з тобою туди.
— Що тебе спонукає? Віра в мене? Ти можеш не сумніватися в моєму щирому ставленні до тебе, але не переоцінюй моєї сили. Бо, здається, я нарешті зустрів рівного собі.
— Я піду з тобою.
— Але якщо я зазнаю поразки, якщо втрачу свою силу і життя, то не зможу відвести тебе назад, а сам ти повернутися не зможеш.
— Я повернуся разом з тобою.
Гед трохи помовчав, а тоді сказав:
— Хлопче, ти стаєш зрілим мужем перед самою брамою смерті. — А тоді тихцем додав ще якесь слово чи ім'я, яким дракон Орм-Ембар двічі назвав Арена. — Аґні… Аґні Лебанен.
Більше вони ні про що не говорили і незабаром знову заснули, вмостившись біля свого ледь жевріючого багаття.
Наступного ранку вони рушили далі, на північний захід; так вирішив Арен, тому що Гед сказав йому:
— Вибирай, куди нам тепер іти, хлопче! Мені однаково…
Вони не поспішали, бо якоїсь певної мети у них наразі не було, і чекали звістки від Орм-Ембара. Навмисно намагалися йти вершинами невисоких дюн уздовж берега, щоб їх було легше помітити з піднебесся. Під ногами подорожан хиталася суха невисока трава. Праворуч від них тяглися золотаві схили горбів, а зліва були солоні болота і західне узбережжя острова. Одного разу далеко-далеко на півдні мандрівці побачили лебедину зграю. Але більше жодної живої істоти вони того дня не зустріли. Якась дивна втома й очікування чогось жахливого тримали душу Арена немов у лещатах. І зрештою він не витримав, першим порушивши тривалу мовчанку:
— Цей острів так само мертвий, як потойбіччя!
— Не смій так казати! — різко перебив його маг. За якусь мить, опанувавши себе, Гед уже зовсім іншим голосом пояснив: — Поглянь на цю землю, уважно поглянь навколо. Адже все це — твоє королівство, королівство життя. Це — твоє безсмертя. Поглянь на ці пагорби: адже вони також смертні і не існуватимуть вічно. Їхні схили вкриває жива трава, у потоках струменіє жива вода… У цілому Всесвіті, у незліченних світах і неосяжних безоднях часів нема і не було інших, точнісінько таких самих струмків, витоки яких криються у земних надрах. А потім ці струмки, зливаючись у потоки і ріки, біжать до самого моря. Глибокі джерела буття, глибші, ніж життя, глибші, ніж смерть…
Гед замовк, і в очах його, коли він сумно дивився на Арена і на залиті сонцем пагорби, була лише велика, невимовна, вселенська любов. І Арен зрозумів це, а коли зрозумів, то вперше цілісно побачив і самого чарівника.
— Я не можу пояснити це краще, — гірко сказав Гед.
І вони мовчки рушили далі. Одначе тепер Арен дивився на світ очима свого товариша і бачив чарівну красу життя, яка нараз відкрилася йому в цьому похмурому краю, — кожна билинка, кожен камінчик під ногами тепер були єдиними і неповторними. Так людина востаннє дивиться на милі серцю місця, вирушаючи в мандри, з яких не буде вороття.
Надвечір дужий вітер прогнав геть отару хмар, що закривали західний край неба, і сонце, ховаючись за обрій, кинуло кармазиновий[11] обрус[12] на океанські хвилі. А згодом, збираючи хмиз для багаття, Арен раптом побачив на березі річечки, біля якої вони влаштувалися на нічліг, залитого черленим сяйвом чоловіка. Обличчя його було трохи дивним, але Арен упізнав його: то був покійний фарбар Сеплі з острова Лорбанері.
За ним стояли інші люди. У всіх були сумні, скорботні обличчя. Вони уважно дивилися на Арена і, здавалося, навіть щось говорили, проте юнак не міг розібрати слів — до його вух долинало тільки невиразне шемрання, яке одразу ж відносив геть західний вітер. Дехто з людей поволі рушив до хлопця.
Арен поглянув на них, потім знову на Сеплі, а тоді відвернувся убік і тремтячими руками підібрав із землі ще одну суху галузку. Випроставшись, Арен оглянувся — біля річечки вже нікого не було. Юнак повернувся до Геда й кинув оберемок хмизу на землю біля багаття, але нічого не сказав про побачене.
Цілу ніч в імлистій мряці острова Селідор, де ніколи не жили люди, Арен прокидався і чув навколо себе шепіт мерців. Тоді зусиллям волі він змусив себе не зважати на нього. І незабаром знову заснув.
Прокинулися вони з Гедом пізно, коли сонце вже височенько підбилося над пагорбами. Мандрівці саме снідали, коли прилетів Орм-Ембар і закружляв над їхніми головами. З його пащі виривалося полум'я, а з червоних ніздрів — іскри і дим. Зуби дракона виблискували, як мечі зі слонової кості. Одначе він не промовив жодного слова, хоча Гед гукнув до нього Істинною Мовою:
— Ти знайшов його, Орм-Ембаре?
У відповідь дракон різко повернув голову і неймовірно вигнувся, неначе відштовхуючись від повітря своїми пазуристими лапами. Потім він зненацька розвернувся і полетів на захід, раз по раз озираючись на них із Гедом. Чаклун міцно стиснув свою патерицю і гнівно вдарив нею об землю.
— Він більше не може говорити! — вигукнув він. — У нього відібрали дар Істинної Мови, і тепер Орм-Ембар перетворився на безсловесне створіння — як якийсь хробак чи звичайна гадюка! Його мудрість оніміла… Але він іще може вести нас, і ми підемо за ним!
Підхопивши свої легкі наплечники, вони швидко пішли через пагорби на захід туди, куди полетів Орм-Ембар.
Вони йшли не менше двох годин рівним, швидким кроком. Тепер море оточувало їх з обох боків довгого положистого пагорба, по якому Гед із Ареном сходили вниз, прямуючи до широкого піщаного берега. Це був західний мис Селідору, кінець останнього острова Земномор'я, край землі.
Орм-Ембар стояв на піску, вигнувши спину дугою і низько опустивши голову, як розлючений кіт. А неподалік, між драконом і морем, виднілося щось на кшталт халупи чи куреня, збудованого із чогось білого, схожого на дуже старі, вицвілі під сонцем уламки деревини, яку прибило до берега. От лише плавнику[13] на цьому березі бути не могло: далі не було островів, тільки Відкрите море. Коли вони підійшли ближче, Арен побачив, що ветхі стіни хатини зроблені з гігантських маслаків; спочатку він подумав, що то кістки китів, і тільки потім, зауваживши трикутні, гострі, як ніж, зубці вздовж хребта, зрозумів, що це скелет дракона.
Нарешті мандрівці досягли своєї мети. За двері в цій моторошній споруді правив уламок велетенської стегнової кістки. Над дверима був прикріплений людський череп, порожні очниці якого витріщалися на селідорські пагорби. Приголомшені побаченим, вони зупинилися. Несподівано двері хатини відчинилися і звідти вийшов чоловік у старовинному обладунку з позолоченої бронзи. Щоправда, панцир було в багатьох місцях пробито чи то кинджалом, чи бойовою сокирою. Чоловік тримав зламаний меч: залишилося тільки руків'я, а самого клинка не було. Обличчя незнайомця здавалося суворим: чорні дуги брів, тонкий ніс і темні очі, проникливі та сумні. Його тіло, руки, горло і бік вкривали жахливі рани, і хоча вони вже не кровоточили, проте будь-яка з них здавалася смертельною. Чоловік стояв непорушно і дивився на прибульців. Гед ступив крок йому назустріч. Вони були якось дивно схожими один на одного.
— Ти — Ерет-Акбе, — сказав Гед.
Чоловік пильно поглянув на нього і ствердно кивнув, не зронивши жодного слова.
— Навіть тебе він примушує виконувати свої накази! — голос Геда тремтів від люті. — О, мій пане, найдостойніший і найхоробріший серед людей, спочинь же у славі своїй — у потойбіччі!
І Гед, піднявши руки, повторив ті самі слова, які промовляв уночі перед юрмою мерців. Після магічного жесту в повітрі на мить залишився широкий світний слід. Коли цей слід зник, щез і чоловік в обладунку, тільки сонце яскраво освітлювало пісок там, де він щойно стояв.
Гед ударив патерицею по хатині з драконячих кісток, і вона теж зникла. Тепер на піску не залишилося нічого — тільки одне велетенське ребро ще стирчало вгору.
Чаклун обернувся до дракона:
— Це тут, Орм-Ембаре? Це саме те місце?
Дракон щось глухо проревів.
— Отже, це тут. На останньому березі світу! Що ж, гаразд. — І, тримаючи свою чорну тисову патерицю у лівій руці, Гед широко розвів руки і заговорив Істинною Мовою. Арен нарешті теж розумів слова Прамови: адже кожен, хто чує Велике Закляття, повинен його розуміти, бо воно має владу над усім. — Я закликаю тебе, враже мій: явись і постань переді мною тут і тепер, у власній подобі з плоті і крові! Заклинаю тебе Словом, що не буде промовлене до скону віків! Явись!
Промовляючи Велике Закляття, Гед не називав імені свого супротивника — сказав просто: "враже мій". Запала тиша, не було чутно навіть шемрання хвиль. Аренові на якусь мить здалося, що сонце сховалося у загадковій імлі, хоча воно й досі сяяло у ясному небі. Незбагненне марево нараз опустилося на берег, стемніло — весь світ ніби опинився за закіптюженим склом. А просто перед Гедом темрява була й зовсім непроникною — принаймні Арен не міг розгледіти в ній нічого. То була чорна порожнеча, безформна ніщота.
І раптом із цього згустку пітьми вийшов чоловік. Той самий, якого вони бачили на вершині дюни, — високий, чорнявий, з довгими чіпкими руками. Тепер він тримав у правиці довгий сталевий жезл, помережаний старовинними рунами. Наблизившись упритул до Геда, він наставив на нього свою зброю. Але в його погляді було щось дивне: здавалося, що насправді чоловік нічого не бачить, немов засліплений сонцем.
— Я приходжу, — промовив він, — тільки тоді, коли сам цього захочу. Ти не можеш викликати мене своїм закляттям, Яструбе! Я не мертва тінь. Я жива людина. І лише я живу насправді! Ти, мабуть, також вважаєш себе живим, але ж ти помираєш, повільно, але невпинно. Знаєш, що я тримаю в руках? Це патериця Сірого Мага, того, хто змусив назавжди замовкнути Нереґера і був найвидатнішим майстром мистецтва, яким опанував і я. А втім, тепер я і сам неабиякий майстер! І мені набридло бавитися з тобою!
Сказавши це, він зненацька різко викинув руку зі сталевим жезлом і доторкнувся ним до Геда, котрий стояв безмовно і непорушно. Арен, що стояв поряд із Архімагом, не зміг навіть поворухнутися, аби бодай торкнутися руків'я меча, і голос теж застряг у нього в горлі.
Аж раптом над Гедом і Ареном, над їхніми головами, стрімко пронеслося величезне тіло розлюченого дракона — Орм-Ембар навально кинувся на ворога.
