Гіркий сміх - Вале Пер
Але фактично ми знаємо тільки те, що він мав можливість вчинити це вбивство.
– Звідки ми це знаємо?
– Гунвальдові пощастило перехопити служницю Форшберга. Вона німкеня. Кожного понеділка ввечері вона вільна. Згідно з календариком, який був у неї в сумочці, ніч з тринадцятого на чотирнадцяте вона провела в свого приятеля. З того самого джерела нам також відомо, що Форшбергова дружина була тоді на жіночому зібранні. Отже, Форшберг мав бути вдома, бо вони ніколи не залишали дітей самих.
– Де вона тепер? Та служниця?
– Тут. Ми її затримаємо на ніч.
– А який, по-твоєму, в нього психічний стан? – запитав Кольберг.
– Мабуть, дуже кепський. На межі зриву.
– Йдеться про те, чи в нас досить матеріалу, щоб заарештувати його, – сказав Кольберг.
– За автобус не досить, – відповів Мартін Бек. – Це був би хибний крок. Але ми можемо його заарештувати як особу, що на неї падає підозра у вбивстві Тереси Камарайо. Ми маємо вирішального свідка, що міняє погляд на ту справу, і кілька нових фактів.
– Завтра до обіду.
– Де?
– В його конторі. Як тільки він з'явиться туди. Немає потреби робити це при дружині й дітях, а особливо якщо він дійшов до краю.
– Як?
– Якомога делікатніше. Без стрілянини й виламування дверей.
Кольберг трохи подумав і поставив останнє запитання:
– Хто?
– Я і Меландер.
XXX
Коли Мартін Бек і Меландер зайшли до приймальні, блондинка біля комутатора за мармуровим столиком відклала пилочку для нігтів.
Контора Б'єрна Форшберга містилася на сьомому поверсі будинку на Кунгсгатан, неподалік від Стуреплан. На п'ятому й шостому поверхах теж розташувалося його підприємство.
Було ще тільки п'ять хвилин на десяту, а вони знали, що Форшберг звичайно не приходить раніше як о пів на десяту.
– Але зараз прийде його секретарка, – сказала блондинка. – Будь ласка, сядьте й почекайте.
У глибині приймальні, за спиною в телефоністки, навколо довгого стола, покритого склом, стояло кілька крісел. Мартін Бек з Меландером повісили пальта й сіли.
В кімнаті було шестеро дверей без табличок. Одні з них стояли прочинені.
Мартін Бек підвівся, заглянув у двері і зник у кімнаті. Меландер вийняв люльку й тютюн, натоптав її і закурив. Мартін Бек вернувся і знов сів.
Вони чекали мовчки. Час від часу чути було голос телефоністки і клацання комутатора, коли вона з'єднувала співрозмовників. Та ще долинав віддалений вуличний гамір. Мартін Бек гортав технічний журнал річної давності, Меландер, тримаючи в роті люльку і примруживши очі, відпочивав у кріслі.
Двадцять хвилин на десяту до приймальні зайшла жінка в хутрі, в чобітках і з великою сумкою через плече.
Жінка ледь кивнула головою дівчині біля комутатора й швидкими кроками підійшла до прочинених дверей. На ходу вона байдуже глянула на відвідувачів і, грюкнувши дверима, зачинила їх за собою.
Ще через десять хвилин прийшов Форшберг.
Він був одягнений так само, як попереднього дня, і йшов швидко й енергійно. Він саме хотів повісити свій плащ, коли помітив Мартіна Бека й Меландера. На мить він застиг, але швидко опанував себе, повісив плащ і підійшов до них.
Мартін Бек і Меландер одночасно підвелися. Б'єрн Форшберг запитально звів брови. Він уже хотів щось сказати, але Мартін Бек простяг руку й озвався перший:
– Комісар Бек. А це старший слідчий Меландер. Ми хотіли б поговорити з вами.
Форшберг потиснув їм руки.
– Будь ласка, дуже приємно, – сказав він. – Прошу, заходьте.
Він здавався зовсім спокійним, навіть веселим. Пропустивши їх у двері, він кивнув секретарці й сказав:
– Добрий день, панно Шельд. Ми з вами потім – поговоримо. Я тільки відпущу цих добродіїв.
Кабінет був просторий, світлий і елегантно вмебльований. Майже всю підлогу вкривав товстий сірий килим. На великому полірованому столі не було нічого. Два телефони, диктофон і директорський телефон містилися на столику поряд із чорним шкіряним кріслом. На широкому підвіконні стояли чотири фотографії в олив'яних рамках – дружини й трьох дітей. На стіні між вікнами висів олійний портрет, мабуть тестів. Бар, конференційний стіл з карафкою і склянками на підставці, канапа; скляна шафа з книжками і порцеляновими дрібничками, сейф, непомітно вмонтований у стіну.
Усе це Мартін Бек помітив, зачиняючи за собою двері, поки Б'єрн Форшберг впевненою ходою йшов до свого столу.
Б'єрн Форшберг став за столом, сперся на нього лівою рукою, нахилився й праву руку засунув у шухляду. Коли він її витяг, пальці його стискали пістолет.
І далі спираючись лівою рукою на стіл, він засунув пістолет якомога глибше в рот, стулив губи навколо блискучого дула й натиснув на спусковий гачок. Він весь час дивився на Мартіна Бека майже веселими очима.
Усе це відбулося так швидко, що Мартін Бек і Меландер встигли пройти тільки половину відстані від дверей до столу, коли Б'єрн Форшберг зсунувся на нього.
Пістолет був знятий із запобіжника, гачок стояв на зводі, він різко клацнув, але куля, яка мала пробити піднебіння й викинути частину мозку крізь дірку в потилиці, не вилетіла з дула. Та куля й далі сиділа в гільзі. А патрон лежав у правій кишені штанів Мартіна Бека разом із ще п'ятьма, що були в пістолеті.
Мартін Бек витяг патрони, покрутив їх пальцями й прочитав напис навколо капсуля: "Металверкен-38". Патрони були шведські, але пістолет американський: "Сміт енд Вессон 38 спешіал", зроблений у Спрінгфілді, штат Массачусетс.
Б'єрн Форшберг лежав, притиснувшись обличчям до блискучої поверхні столу. Він весь трусився. Потім зсунувся додолу й закричав.
– Краще зателефонуймо в "Швидку допомогу", – сказав Меландер.
Отак Реннові знов довелося сидіти із своїм магнітофоном в окремій палаті Каролінської лікарні. Тільки не в травматологічному, а в психіатричному відділенні, і разом з ним чергував не зненависний Ульгольм, а Гунвальд Ларсон.
Б'єрка Форшберга лікували різними способами, заспокійливими уколами тощо, і психіатр, який стежив за його станом, уже кілька годин сидів у палаті. Проте пацієнт весь час проказував тільки одне:
– Чому ви не дали мені вмерти?
Він повторював ці слова вже безліч разів і тепер знов сказав:
– Чому ви не дали мені вмерти?
– Хай би спитав сам себе, – пробурмотів Гунвальд Ларсон.
Лікар докірливо глянув на нього.
Щиро кажучи, вони б тут не сиділи, якби лікарі не заявили, що Форшберг справді може вмерти. Вони сказали, що пацієнт переніс дуже сильний шок, що в нього слабке серце й розшарпані нерви, хоч загальний стан по зовсім поганий. Але кожної хвилини можна сподіватися сердечного нападу, який його вб'є.
Ренн міркував, як розуміти слова "загальний стан".
– Чому ви не дали мені вмерти? – спитав Форшберг.
– А чому ви не дали жити Тересі Камарайо? – спитав Гунвальд Ларсон.
– Тому, що я далі не міг. Я мусив її позбутися.
– Ну гаразд, – терпляче сказав Ренн. – Але чому ви мусили її позбутися?
– Я не мав іншого вибору. Вона б розбила мені життя.
– Ну, здається, воно й так розбите, – мовив Гунвальд Ларсон.
Лікар суворо глянув на нього.
– Ви не розумієте, – сказав Форшберг. – Я наказав їй більше не приходити. Я навіть дав їй грошей, хоч сам не дуже їх мав, а вона все-таки…
– Що ви хотіли сказати? – лагідно запитав Ренн.
– Вона мене переслідувала. Коли я того вечора вернувся додому, вона лежала в моєму ліжку. Гола. Вона знала, де я звичайно кладу запасний ключ, і залізла до квартири. А моя дружина… моя наречена мала от-от прийти. Не було іншої ради…
– А потім?
– Я виніс її в холодильну камеру.
– І ви не боялися, що там її хтось знайде?
– Від камери було тільки два ключі. Один у мене, а другий у Ніссе Єрансона. А Ніссе тоді не було.
– Скільки ви її там тримали? – запитав Ренн.
– П'ять діб. Я чекав, поки буде дощ.
– Так, ви дощ любите, – зауважив Гунвальд Ларсон.
– Як ви не розумієте? Вона ж була навіжена. За одну мить розбила б моє життя. Все розбила б, що я запланував.
Ренн кивав головою. Поки що все йшло якнайкраще.
– А де ви взяли автомат? – раптом запитав Гунвальд Ларсон.
– Я привіз його з війни. – Форшберг якийсь час помовчав. – Я вбив ним трьох більшовиків.
– Він шведський? – запитав Гунвальд Ларсон.
– Фінський. "Суомі-37".
– А де він тепер?
– Там, де його ніхто не знайде.
– В озері?
Форшберг кивнув. головою. Здавалося, він поринув у задуму.
– Вам подобався Нільс Ерік Єрансон? – за хвилину запитав Ренн.
– Ніссе був добрий хлопець. Я був для нього як батько.
– А все ж таки вбили його.
– Він загрожував моєму існуванню. Існуванню моєї родини. Всьому, задля чого я жив. Усьому, що в мене було. Не було іншої ради. Але я умертвив його швидко і безболісно. Не мучив так, як ви мене мучите.
– А Ніссе знав, що то ви вбили Тересу? – запитав Ренн.
Він весь час говорив спокійно й лагідно.
– Здогадався, – мовив Форшберг. – Він був недурний хлопець. І добрий товариш. Я дав йому десять тисяч крон і нову машину, коли одружився. І ми розлучилися назавжди…
– Назавжди?
– Так. Від нього жодного разу не було ніякої чутки аж до цієї осені. А восени він подзвонив і сказав, що хтось стежить за ним день і ніч. Він був наляканий і не мав грошей. Гроші він отримав. Я пробував намовити його, щоб він виїхав за кордон.
– А він не погодився?
– Ні. Він уже надто занепав морально. І був наляканий до смерті. Боявся, що коли він виїде, на нього впаде підозра.
– Тому ви його вбили?
– Я мусив його вбити. В тому становищі я не мав вибору. Він би зруйнував моє життя. Майбутнє моїх дітей. Моє підприємство. Геть усе. Він не хотів цього, але був слабкий, наляканий, на нього не можна було покластися. Я знав, що рано чи пізно він прийде до мене шукати захисту. І цим мене занапастить. Або ж його схопить поліція і змусить усе розповісти. Він був наркоман, слабка, ненадійна людина. Поліція мучила б його, поки він сказав би все, що знав.
– Поліція не має звички мучити людей, – лагідно сказав Ренн.
Форшберг уперше повернув голову в його бік. Руки й ноги в нього були зв'язані ремінцями. Він глянув на Ренна і сказав:
– А як назвати те, що ви робите зі мною?
Ренн опустив очі.
– Де ви сіли в автобус? – спитав Гунвальд Ларсон.
– На Кларабергатан. Перед універмагом Алепа.
– Як ви туди добралися?
– Машиною. Я її лишив біля контори. Там я маю стоянку для машин.
– Звідки ви знали, в якому автобусі їхатиме Єрансон?
– Він телефонував мені, і я з ним домовився.
– Іншими словами, ви йому сказали, як він має повестися, щоб його вбили? – спитав Гунвальд Ларсон.
– Як ви не розумієте, що я не мав вибору.
