Гіркий сміх - Вале Пер

Сцена, мабуть, зображала інтер'єр крамниці.

– Увага! – загорлав режисер. – Тихо! Знімайте! Камера!

Чоловік у ковпаку пекаря і в білому халаті вийшов на світло і сказав:

– Слухаю. Що ви бажаєте?

– Стоп! – заревів режисер.

Фростенсонові довелося п'ять разів проказувати свою репліку. Це був худий, лисий чоловік. Він затинався, кутики уст і повіки в нього нервово смикалися.

Через півгодини Гунвальд Ларсон спинив машину за двадцять п'ять метрів від огорожі вілли Б'єрна Форшберга в Стоксунді. Мартін Бек і Ренн пригнулися на задніх сидіннях. Крізь відчинені двері гаража видно було чорний "Мерседес" найновішої моделі.

– Скоро він повинен вийти, якщо не хоче пропустити обіду зі своїм клієнтом, – сказав Гунвальд Ларсон.

Вони чекали хвилин з п'ятнадцять, поки двері вілли відчинилися і на східці вийшов чоловік з русявою жінкою, собакою і дівчинкою років семи. Він поцілував жінку в щоку, підняв дівчинку й пригорнув до себе. Тоді сягнистим, швидким кроком рушив до гаража, сів у машину й поїхав. Дівчинка послала йому навздогінці поцілунок і, сміючись, щось гукнула.

Б'єрн Форшберг був високий, стрункий чоловік з дуже вродливим, ніби вирізаним з ілюстрації до журнальної новели обличчям, виразними рисами й відкритим поглядом. Він був засмаглий, ішов легко і пружно. В сірому плащі, простоволосий, з хвилястим, зачесаним назад волоссям, він здавався молодшим за свої сорок вісім років.

– Як Ульсон, – сказав Ренн. – Особливо схожа постать і одяг. Тобто плащ.

– Угу, – буркнув Гунвальд Ларсон. – Тільки та різниця, що Ульсон носить свою шматину вже три роки й заплатив за неї три сотні на розпродажі залежаного товару, в. цей за свій плащ віддав, мабуть, три тисячі. Але такі, як Шверін, не бачать цієї різниці.

– Я, правду сказати, також не бачу, – мовив Ренн.

– А я бачу, – сказав Гунвальд Ларсон. – На щастя, є ще люди, що відчувають якість. Бо якби не вони, то можна було б будувати борделі вздовж Севіл Роу.

– Де? – вражено запитав Ренн.

Усі Кольбергові розрахунки в часі полетіли шкереберть. По-перше, він проспав довше, ніж думав, а по-друге, погода геть зіпсувалася. О пів на другу він ще тільки досяг мотеля біля Лінчепінга. Там він випив кави, з'їв булочку і подзвонив у Стокгольм.

– Ну що?

– Тільки дев'ятеро з них мали машини влітку п'ятдесят першого, – відповів Меландер. – Інгвар Бенгтсон – нового "Фольксвагена", Рюне Бенгтсон – "Паккарда-49", Кент Карлсон – "ДКВ", Уве Еріксон – старого "Опеля", Б'єрн Форшберг – "Форда Ведетту-49"…

– Стривай. Чи ще хтось мав таку машину?

– "Ведетту"? Ні.

– Досить.

– Первісний колір Єрансонового "Морріса" був ясно-зелений. Але ж він міг за той час, поки в нього була машина, й перефарбувати її.

– Добре, можеш зв'язати мене з Мартіном?

– Ще тільки одне. Єрансон віддав того літа свою машину на брухт. Її номер викреслено зі списку п'ятнадцятого серпня, всього через тиждень після того, як він давав свідчення в поліції.

Кольберг укинув в автомат нову монету і, поки в трубці потріскувало, нетерпляче думав про те, що його ще чекає двісті чотири кілометри дороги. Він шкодував, що не відіслав учора поїздом розрахункової книжки з авто-майстерні.

– Бек слухає.

– Привіт. То чим та фірма торгувала?

– Думаю, що краденим товаром. Але її не вдалося спіймати на гарячому. Вона мала кількох агентів, що їздили по країні і збували одяг та інші речі в провінціях.

– А хто її власник?

– Б'єрн Форшберг.

Кольберг трохи подумав, тоді сказав:

– Передай Меландерові, щоб він усю свою увагу звернув на Форшберга. І попроси Єльма, щоб він або хтось інший почекав у лабораторії, поки я вернуся. Мені треба зробити аналіз однієї речі.

Була вже майже п'ята, а Кольберг ще не приїхав. Меландер постукав до Мартіна Бека, зайшов, тримаючи в одній руці люльку, а в другій свої записи, і відразу почав:

– Б'єрн Форшберг одружився сімнадцятого серпня п'ятдесят першого року з Елсою Беатріче Гокансон, єдиною дочкою Магнуса Гокансона, директора фірми, що торгувала будівельними матеріалами. Фактично він сам був власником того підприємства. Його вважали дуже багатим. Форшберг відразу покінчив з своєю діяльністю типу фірми на Голландарегатан. Він старанно взявся до праці, вивчив торгівлю, економіку й став кмітливим підприємцем. Коли десять років тому Гокансон помер, дочка успадкувала все його майно і фірму, але Форшберг став її директором-виконавцем ще в середині п'ятдесятих років. П'ятдесят дев'ятого року він придбав віллу в Стоксунді. Вона коштувала йому десь із півмільйона.

Мартін Бек витер носа й запитав:

– Скільки він знав ту дівчину до одруження?

– Здається, вони зустрілися в березні п'ятдесят першого, – відповів Меландер. – Форшберг був аматором зимового спорту. Зрештою, він ним і залишився. Його дружина також. То начебто було так зване кохання з першого погляду. Потім вони часто зустрічалися до весілля, і він бував у домі її батьків. Тоді йому було тридцять два роки, а Елсі Гокансон двадцять п'ять. – Меландер перегорнув свої записи. – їхнє подружжя нібито щасливе. Мають троє дітей: двох хлопців, тринадцяти й дванадцяти років, і семирічну дівчинку. Свого "Форда Ведетту" він продав відразу після весілля й купив "Лінкольна". Відтоді в нього було багато різних машин.

Меландер замовк і закурив люльку.

– Це вже все?

– Є ще одна деталь. Мені здається, важлива. Б'єрн Форшберг був добровольцем у фінській війні сорокового року. Він тоді мав двадцять один рік і пішов на фронт зразу після служби в армії тут у нас. Він походить з порядної міщанської родини і подавав великі надії, поки не пустився берега після війни.

– О'кей, мабуть, це він.

– Схоже на те, – мовив Меландер.

– Хто тут ще є?

– Гунвальд Ларсон, Ренн, Нордін і Ек. Подивимось на його алібі?

– Так, – мовив Мартін Бек.

Кольберг добрався до Стокгольма аж о сьомій. Найперше він поїхав до лабораторії й залишив там книгу з автомобільної майстерні.

– У нас нормований робочий день, – невдоволено мовив Єльм. – До п'ятої.

– Дуже чемно з твого боку, що ти…

– Ну добре, добре. Я скоро зателефоную. Треба тільки прочитати номер машини?

– Так. Я буду на Кунгсгольмсгатан.

Кольберг і Мартін Бек ще не встигли й словом перемовитись, як Єльм зателефонував.

– Шість, сім, нуль, вісім, – коротко сказав він.

– Чудово.

– Це була легка робота. Ти міг би й сам прочитати.

Кольберг поклав трубку. Мартін Бек запитливо глянув на нього.

– Так, Єрансон їздив до Екше Форшберговою машиною. Тут немає сумніву. Як там з його алібі?

– Слабкувато. В червні п'ятдесят першого він мав окрему однокімнатну квартиру на Голландарегатан, у тому самому будинку, де містилася його загадкова фірма. На допиті він сказав, що ввечері десятого червня був у Нортельє. Мабуть, він таки був там. Його бачили о сьомій кілька осіб. Потім він, згідно з його ж словами, вернувся останнім поїздом додому і прибув у Стокгольм о пів на дванадцяту ночі. Сказав також, буцімто позичив свою машину одному з своїх агентів, що той теж підтвердив.

– Але старанно уникав згадки, що помінявся машиною з Єрансоном.

– Так, – мовив Мартін Бек. – Отже, в нього був Єрансонів "Морріс", а тому справа постає в зовсім іншому світлі. Машиною він міг легко добратися до Стокгольма за півгодини. Машина звичайно стояла на подвір'ї того будинку, де містилася фірма, і не можна перевірити, чи вона тоді там була. Зате ми дізналися, що там є холодильна камера, де лежали хутра, офіційно прийняті на збереження влітку, а насправді, мабуть, крадені. Як ти вважаєш, навіщо він поміняв машину?

– Певне, це дуже просто пояснити, – сказав Кольберг. – Єрансон був агентом і віз з собою багато одягу та всякого мотлоху. А в Форшберговій "Ведетті" було втричі більше місця, ніж у його "Моррісові". – Він трохи помовчав і додав: – Єрансон, мабуть, похопився вже потім. Повернувшись, він довідався про все і збагнув, – що ту машину тримати небезпечно. Тому він після допиту в поліції зразу ж віддав її на брухт.

– А що казав Форшберг про свої стосунки з Тересою? – запитав Мартін Бек.

– Що зустрів її на танцях восени п'ятдесятого року і спав з нею кілька разів – скільки саме, не пам'ятає. Потім узимку познайомився зі своєю майбутньою дружиною, і німфоманки перестали його цікавити.

– Так і сказав?

– Еге ж, дослівно так. Як ти думаєш, навіщо він її вбив? Щоб усунути жертву, як написав на берегах поліційного довідника Стенстрем?

– Можливо. Адже всі казали, що вона була нав'язлива. І це, звичайно, не було вбивство на грунті статевого збочення.

– Авжеж. Проте він хотів, щоб у слідчих склалося враження, що це було саме таке вбивство. А потім йому випало незрозуміле щастя: свідки переплутали машину. Він напевне довідався про це. Фактично він міг почувати себе в безпеці. Тільки Єрансон його непокоїв.

– Єрансон приятелював з Форшбергом, – сказав Мартін Бек.

– А далі все затихло, аж поки Стенстрем не почав ворушити справу Тереси і поки не почув від Біргерсона, що ті машини важко розрізнити. Він з'ясував, що Єрансон єдиний з усіх причетних до тієї справи мав "Морріс мінор". Та ще й того самого кольору. Стенстрем з власної ініціативи допитав багатьох осіб і почав стежити за Єрансоном. Звичайно, він швидко помітив, що Єрансонові хтось давав гроші, і дійшов висновку, що то, певне, вбивця Тереси Камарайо. Єрансон почав дедалі дужче нервуватися… до речі, чи ми знаємо, де він перебував з вісімнадцятого жовтня до тринадцятого листопада?

– Так. На пароплаві, на озері Клара. Нордін сьогодні вранці знайшов те місце.

Кольберг кивнув головою.

– Стенстрем розраховував, що Єрансон рано чи пізно приведе його до вбивці, тому й стежив за ним день у день і, мабуть, не ховаючись. І, як виявилось, мав слушність. Хоч для нього самого все скінчилося катастрофою. Якби він був швидше поїхав у Смоланд…

Кольберг замовк. Мартін Бек задумливо м'яв правою рукою хусточку.

– Так, наче все збігається, – сказав він, – навіть психологічно. Лишається дев'ять років до того часу, коли справу Тереси як задавнену здадуть в архів. А вбивство – єдиний злочин, який може спонукати більш-менш нормальну людину вдатися до таких крайнощів, аби тільки її не викрили. Крім того, Форшберг має що втрачати.

– Чи ми знаємо, що він робив увечері тринадцятого листопада?

– Так, він побив усіх тих людей в автобусі, а серед них і Стенстрема і Єрансона, які в цій ситуації були для нього смертельно небезпечні.