Гіркий сміх - Вале Пер

Не сидів у в'язниці, але кілька разів до того йшлося. Б'єрна Форшберга я також пам'ятаю. Він мав за собою не одне шахрайство, був добре відомий у середовищі злочинців протягом сорокових років. Але потім змінив спосіб життя і зробив добру кар'єру. Одружився з грошима і став солідним фінансистом. Має тільки один давній вирок за шахрайство з сорок сьомого року. Зате Ганс Венстрем має цілу низку гріхів – від дрібних крадіжок до виламування сейфу. Ким він там у тебе значиться?

– Колишнім помічником продавця риби, – сказав Кольберг, заглянувши в список.

– Авжеж, кілька літ він стояв з рибою на площі Сундберга двадцять п'ять років тому. Тепер він уже старий. Інгвар Бенгтсон зве тепер себе журналістом. А колись належав до перших фальшувальників векселів. Був також сутенером. Бу Фростенсон – третьорядний актор і відомий наркоман.

– Невже та жінка ніколи не водилася з порядним чоловіком? – сумно запитав Кольберг.

– Чому ж? У списку є чимало й таких. Наприклад, Рюне Бенгтсон, Ленарт Ліпдгрен, Курт Ульсон і" Рагнар Віклунд. На них немає жодної плями.

Кольберг добре знав список.

– Справді, – сказав він. – І всі четверо одружені. Мабуть, їм було з біса важко пояснити дружинам свої зв'язки з Тересою.

– У таких справах поліція не зраджує таємниці. Крім того, вони тоді були молодими хлопцями, мали по двадцять чи й по менше років, тож вина їхня не така вже й велика. Із шести чоловіків такого віку в твоєму списку тільки один поводився не зовсім добре. Це Кеннет Карлсон. Він двічі сидів у в'язниці. Був у виправному будинку. Хоч давно й за дрібні злочини. Ти хочеш, щоб я глибше покопався в минулому тих людей?

– Так, я буду тобі вдячний. Можеш відкинути старих, наприклад тих, що їм уже за шістдесят, а також наймолодших, від тридцяти восьми і менше.

– Це буде вісім плюс сім, отже п'ятнадцять. Залишиться тільки чотирнадцять. Поле дії звужується.

– Яке поле?

– Гм. Усі ці чоловіки, очевидно, мають алібі на той час, коли вбито Тересу, – сказав Меландер.

– Напевне мають. Принаймні на той час, коли її знайдено в міському парку.

Пошуки копії протоколів у справі Тереси почалися після різдва і скінчилися після Нового року.

Аж уранці п'ятого січня купа запорошених паперів опинилася на столі в Мартіна Бека. Не треба було мати око детектива, щоб зразу впізнати, що їх добуто з найглибших закамарків архіву і що багато років їх не торкала жодна людська рука.

Мартін Бек швидко погортав папери і знайшов тисячу двісті сорок четверту сторінку. Текст на ній був стислий. Кольберг перехилився через плече Мартіна Бека й також почав читати разом з ним:

"Допит продавця Нільса Еріка Єрансона 7 серпня 1951 року.

Про себе Єрансон каже, що народився у фінській парафії Стокгольма 4 жовтня 1929 року в родині електрика Альгота Еріка Єрансона і Беніти Єрансон (дівоче прізвище Рантанен). Тепер він працює продавцем у фірмі "Імпорт", Стокгольм, Голландарегатан, 10.

Єрансон визнає, що зустрічався з Тересою Камарайо, але не в останні місяці перед її смертю. Уперше – в квартирі на Свартсмангатан, де були присутні також багато інших осіб. Із них він пам'ятає тільки якогось Карла Оке Біргера Свенсона-Раска. Вдруге Єрансон зустрівся з нею в пивниці на Голландарегатан. Свенсон Раск був присутній і цього разу. Єрансон каже, що точно не пам'ятає дати, але запевняє, що ті зустрічі мали місце через кілька днів одна після одної десь наприкінці листопада й на початку грудня минулого, тобто 1950 року. Єрансон каже, що більше нічого не знає про Тересу Камарайо.

З 2 по 13 червня Єрансон перебував у Екше, куди поїхав своєю власною машиною номер А 6310 і, виконавши завдання – продавши партію одягу для фірми, де він працював, – вернувся в Стокгольм. Єрансон має машину марки "Морріс мінор", модель 1949 року. Допитуваний прочитав протокол і погодився з ним.

Вів допит (підпис).

Треба додати, що названий вище Карл Око Біргер Свенсон-Раск перший повідомив поліцію про зв'язки Єрансона з Тересою Камарайо. Перебування Єрансона в Екше підтверджує персонал міського готелю. Допитаний з цього приводу бармен названого вище готелю Свернер Юнсон засвідчує, що 10 червня Єрансон сидів у готельному-ресторані до 23-ї години вечора, аж поки ресторан закрили, і був п'яний. Свідченням бармена можна вірити, тим паче, що їх підтверджують записи в готельному рахунку Єрансона".

– Ну от, – мовив Кольберг. – Справа ясна. Поки що.

– Що ти тепер думаєш робити?

– Те, що не встиг зробити Стенстрем. Поїхати в Екше.

– Уламки починають складатися в одне ціле, – сказав Мартін Бек.

– Так, – погодився Кольберг. – А де Монсон?

– Мабуть, у Гальстагаммарі, шукає сторінку протоколу. В Стенстремової матері.

– Він так легко не здається, – сказав Кольберг. – Шкода, що його немає. Я хотів узяти його машину, бо в моїй щось негаразд із запаленням.

Кольберг поїхав до Екше вранці восьмого січня. Він їхав цілу ніч, триста тридцять п'ять кілометрів у хуртовину, по заметах, але не дуже втомився. Міський готель біля ринку виявився гарною старовинною будівлею, що чудово вписувалася в ідилічну картину зимового містечка, ніби взяту з святкової листівки. Бармен Свернер Юнсон помер десять років тому, але копія готельного рахунку не згубилася, хоч її кілька годин довелося шукати в запорошеній картонній коробці на горищі.

Рахунок підтверджував, що Єрансон мешкав у готелі одинадцять діб. Він щодня їв і пив у готелі й підписував ресторанні рахунки, які додано до плати за житло. Були й інші додатки, наприклад рахунок за телефонну розмову, але номера, по якому дзвонив Єрансон, не вказано. Проте Кольбергову увагу відразу привернуло щось інше.

Шостого червня 1951 року готель у рахунок Єрансона заплатив п'ятдесят дві крони й двадцять п'ять ере одній автомайстерні. За ремонт і перегін машини.

– Чи ця майстерня ще й досі є? – спитав Кольберг господаря готелю.

– Є і протягом двадцяти семи років не міняла власника, їдьте в напрямку Лонганеса і…

Чоловік, що двадцять сім років тримав майстерню, недовірливо подивився на Кольберга.

– Кажете, шістнадцять з половиною років тому? Як же я, в біса, можу пам'ятати, кому тоді ремонтував машину?

– А ви не ведете записів?

– Веду. З цим у мене все гаразд.

Десь за півгодини господар автомайстерні знайшов книгу за 1951 рік. Він не хотів випускати її з рук, а обережно гортав сторінки сам, поки знайшов потрібну дату.

– Шосте червня, – мовив він. – Ось цей запис. Машину забрано від готелю, так і є. Розрядився акумулятор, Та музика коштувала йому п'ятдесят дві крони і двадцять п'ять ере, з пригоном і всім.

Кольберг чекав.

– З пригоном, – промурмотів господар майстерні. – Яке безглуздя. Міг вийняти акумулятор і сам його привезти.

– А про машину є якісь дані?

– Є. Стривайте… зараз… Важко прочитати. Хтось мазнув масним пальцем по номері. В кожному разі машина була стокгольмська.

– Ви не знаєте, якої марки?

– Чому ж. "Форд Ведетта".

– А не "Морріс мінор"?

– Коли тут написано "Форд Ведетта", то так і було, можу заприсягтися, – відповів господар майстерні: – "Морріс мінор"? Та це ж як небо і земля!

Кольберг забрав з собою книгу, хоч йому довелося півгодини вмовляти господаря і навіть погрожувати йому. Коли він нарешті хотів уже вийти, той сказав:

– Принаймні тепер я знаю, чому він викинув гроші на пригін.

– А чому?

– Бо він був стокгольмець.

Коли Кольберг повернувся до готелю в Екше, був уже вечір. Він змерз, зголоднів і стомився, тому не сів за кермо машини, а взяв собі номер у готелі. Тоді викупався і замовив обід, а чекаючи, поки йому принесуть їжу, двічі поговорив по телефону. Спершу з Меландером.

– Ти не міг би мені сказати, хто з перерахованих у списку осіб п'ятдесят першого року мав машину і якої марки?

– Міг би. Завтра вранці скажу.

– І якого кольору був Єрансонів "Морріс".

– Гаразд.

Потім він зателефонував Мартінові Беку:

– Ти не міг би комусь доручити, хай дізнається, хто був власником фірми на Голландарегатан, коли там працював Єрансон, і чим вона торгувала?

– Звичайно, міг би.

– Я вернуся близько дванадцятої.

Кольберг зайшов до ресторану й сів їсти. За столом він раптом згадав, що вже зупинявся в цьому готелі рівно шістнадцять років тому. Він тоді розслідував убивство в таксі. Винних знайшли за три чи чотири дні. Якби тоді він знав те, що тепер, то, мабуть, розплутав би справу Тереси за десять хвилин.

Ренн думав про Ульсона і про рахунок з ресторану, знайдений серед речей Єрансона. У вівторок після обіду йому сяйнула одна думка, і, як звичайно, коли його щось муляло, він пішов до Гунвальда Ларсона. Хоч під час роботи вони не дуже ласкаво ставились один до одного, а все-таки приятелювали, про що мало хто знав." Вони разом провели святвечір і разом зустрічали Новий рік, що неабияк здивувало б більшість їхніх колег, якби вони довідались про це.

– Я оце думаю про ту записку з ініціалами Б. Ф., – сказав Ренн. – У тому списку, що його склали Меландер з Кольбергом, є три особи з такими ініціалами: Бу Фростенсон, Бенгт Фредріксон і Б'єрн Форшберг.

– Ну й що?

– Слід було б непомітно глянути на них, може, котрийсь схожий на Ульсона.

– А ти знаєш, де їх знайти?

– Мабуть, Меландер знає.

Меландер справді знав. Протягом двадцяти хвилин він довідався, що Форшберг був дома, а після другого сніданку збирався до своєї контори в центрі міста. О дванадцятій він мав обідати з одним своїм клієнтом в "Амбасадорі". Фростенсон був у павільйоні, де виконував невеличку роль у фільмі Арне Матсона.

– А Фредріксон, мабуть, дудлить пиво в кав'ярні "Тіан". Принаймні в таку пору він завжди там сидить.

– Я поїду з тобою, – досить несподівано заявив Мар-тін Бек. – Візьмемо Монсонову машину. А йому я дам одну з наших.

Бенгт Фредріксон, актор і розбишака, справді сидів у кав'ярні в Старому місті. Він був дуже огрядний, мав пишну, скуйовджену руду бороду і збите в патли сиве волосся. Він був уже п'яний.

У великому павільйоні кінофабрики в Сульні керівник зйомок повів їх довгими покрученими коридорами в далекий куток.

– Фростенсон виступатиме хвилин за п'ять, – сказав він. – Це буде його єдина репліка у фільмі.

Мартін Бек, Ренн і Гунвальд Ларсон спинилися віддалік, але в яскравому світлі рефлекторів добре бачили сцену за. поплутаними кабелями й рухомими лаштунками.