Утрачений світ - Конан Дойл Артур

Мені було ніяково бачити себе об'єктом такої улесливої пошани, щось подібне прочитав я й на обличчях лорда Джона та Самерлі, але Челенджер розцвітав, мов квітка під промінням сонця.

— Ступінь розвиненості їх, може, й невисокий, — мовив Челенджер, гладячи свою бороду та оглядаючи тубільців, — але їхнє вміння поводитись у присутності достойніших могло б правити за приклад декому з освіченіших європейців. Просто дивно, які несхибні інстинкти має первісна людина!

Ясно було, що індіанці вирядилися на війну. В кожного в них був спис (довга бамбукова тростина з гострою кісткою на кінці), лук зі стрілами, ломака й камінний топірець при боці. Похмурі й гнівні погляди їхні в напрямі лісу і зчаста повторюване слово "дода" не залишали ніякого сумніву щодо їхніх намірів. Очевидно, цей загін мав або врятувати сина їхнього старого ватажка (ми здогадалися, що цей юнак був йому сином), або помститися напасникам за його загибель. Всі вояки, зібравшись на військову раду, посідали напочіпки, а ми тим часом умостилися осторонь на базальтовій скелі й стали стежити за ними. Спершу виступили двоє чи троє вояків, а потім виголосив запальну промову наш молодий приятель. Він говорив так піднесено і з такими красномовними жестами та мімікою, що ми зрозуміли все, немов знали їхню мову.

— Пощо нам вертатися назад? — казав він. — Рано чи пізно ми маємо зітнутися з ними. Ваших братів замордовано. Нехай я вцілів, але ж інші загинули. Ми завше під загрозою нового нападу. Та тепер нас багато. Ці незвичайні люди, — він показав на нас, — наші друзі. Вони — великі вояки й ненавидять мавполюдей так само, як і ми. Вони, — юнак скинув руку вгору, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Тож уперед! Ми або загинемо, або надалі житимем у спокої. Хіба ж не сором нам повернутися до наших жінок, нічого не докопавши?

Маленькі червоношкірі вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, гуртом схвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватажок підійшов до нас, показав рукою на ліс і щось запитав. Лорд Джон жестом попросив його зачекати відповіді й звернувся до нас.

— Ну, яка ваша думка? — спитав він. — Щодо мене, то я волів би сплатити деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли ми й очистимо від них землю, земля нічого на цьому не втратить, а навпаки… Я йду з цими червоношкірими приятелями і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?

— Я, звичайно, теж піду.

— А ви, Челенджер?

— Я ваш товариш.

— А ви, Самерлі?

— Ми, здається, дуже вже відхиляємось від безпосередньої мети нашої експедиції, лорде Джоне. Запевняю вас — покидаючи свою кафедру в Лондоні, я аж ніяк не думав, що мені доведеться командувати загоном індіанців і воювати з ними проти людиноподібних мавп.

— Ось до чого ми докотилися! — посміхнувся лорд Джон. — Та нічого не вдієш, так уже склалися обставини. Яка ж ваша остаточна ухвала?

— Справа ця досить небезпечна, — висунув Самерлі останній аргумент, — але якщо ви всі йдете, не можу ж я залишатися сам.

— Отже, все гаразд, — мовив лорд Джон і, повернувшись до ватажка, кинув на знак згоди головою й поплескав по своїй рушниці. Старий потис нам усім руки, а його військо в захопленні загалакало ще голосніше.

Було вже пізно рушати далі того ж таки вечора, і індіанці отаборилися на березі. Скрізь запалили вогнища. Кілька чоловік пішли в хащі й невдовзі повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і решта його родаків, цей ігуанодон теж мав асфальтову цятку на плечі. Один із тубільців з виглядом власника підійшов до тієї звірини і висловив згоду вбити її. Тільки тоді здогадалися ми, що ці величезні істоти правили тутешнім тубільцям за домашню худобу і що асфальтові цятки, які так заінтригували нас, були просто тавром того чи іншого господаря. Безпорадні й тупі травоїди з великим тілом і манісіньким мозком були підвладні навіть дитині. Через кілька хвилин величезну тварину було вже порізано, і шматки м'яса смажилися над багаттям разом із спійманою в озері великою лускатою рибиною.

Самерлі ліг на пісок і тут-таки й заснув, а ми втрьох пішли поблукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цією дивною місциною. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, як у болоті птеродактилів. Це були давні западини вулканічного походження, які чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Увагу ж Челенджера привернув грязевий гейзер, на який ми натрапили. Він вирував і клекотів, а на його поверхні раз по раз поставали й тріскались виповнені якимсь газом бульбашки. Професор сунув у гейзер порожню всередині комишину і, наче той школяр, скрикнув у захваті, коли, піднісши запаленого сірника до верхнього кінця комишини, побачив маленький вибух і язичок голубого полум'я. Та ще дужче зрадів він, Коли, затуливши своїм шкіряним капшуком з одного краю комишину, набрав у неї газу, після чого вона злетіла вгору.

— Горючий газ, та ще значно легший, ніж повітря! Можу з певністю сказати, що в ньому значна кількість вільного водню. Ресурси старого Джорджа Едварда Челенджера, мій юний друже, далеко не вичерпані! Я покажу вам ще, як великий розум підкорює собі всю природу. — Його, очевидно, поривало поділитися з нами якоюсь таємницею, але він стримався.

Що ж до мене, то на суходолі я не бачив чогось аж так цікавого, зате інакше було в озері. Поява багатьох людей і галас, що ми зняли, розполохали все живе навколо озера, і лише кілька птеродактилів шугали високо над нашими головами, виглядаючи падло собі на поживу. Але у рожевуватій воді озера нуртувало дивовижне життя. Величезні аспідно-сірі спини з високими зубчастими плавцями виринали з глибини і, майнувши сріблястим полиском, знову повільно занурювались в озеро. На обмілинах оддалік аж кишіло чудернацьких плазовитих істот, гігантських черепах та якихось ящерів, а то ще показалося на піску велике пласкувате створіння з чорною лиснючою шкірою, що нагадувала плетені мати — воно повільно почалапало з коси у воду. Тут і там з-під води вистромлялися виткі гадючі шиї наче з дрижастим комірцем, що, залишаючи по собі довгий збурений слід, граціозно, як лебеді, краяли поверхню озера. Виявилось одначе, що то були ніякі не гадюки. Коли. одна з цих тварин виповзла на берег, Челенджер з Самерлі (він уже прилучився до нас), побачивши її тулуб у формі барила і величезні перетинчасті поплавці за шиєю, скрикнули дуетом захоплення та подиву.

— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — зарепетував Самерлі. — Чи ж думав я колись, що побачу таке диво? З усіх зоологів світу, мій любий Челенджере, лише нам судилося це щастя.

Тільки коли зайшла ніч і в мороці зажевріли вогнища індіанців, змогли ми відтягти наших учених від розкошів цього прадавнього озера. Але й лежачи на березі далеченько від води, ми довго ще чули сплески й форкання величезних тварин, які жили в ньому.

Зранку увесь табір був на ногах, і через якусь годину ми вирушили у пашу незабутню вояцьку виправу. Я завжди мріяв стати військовим кореспондентом. Але чи міг я уявити, що мені доведеться описувати таку дивовижну кампанію? Ось вам перша моя реляція з місця бойових дій.

Вночі наше військо дістало підмогу. До нього приєднався свіжий загін тубільців з печер, і ми мали загалом десь так чотири або п'ять сотень вояків. Попереду йшли розвідачі, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Схил, яким ішли ми, поріс кущами, а далі починався ліс. Над узліссям списарі й лучники з війська розсипалися широкою лавою. Рокстон і Самерлі стали у них на правому фланзі, а я з Челенджером — на лівому. То було військо кам'яної доби, і серед нього опинилися ми із своїми найсучаснішими рушницями.

Чекати ворога довелось по довго. З узлісся розлігся дикий крик, і цілий табун мавполюдей з каменюками та ломаччям кинувся до центру індіанських позицій. То був сміливий, але нерозумний маневр, бо клишоногі мавпи не годились на бігунів у відкритому полі, тоді як їхні суперники були звинні, мов кішки. Моторошно було дивитись, як люті тварини, запінившись від злості й хижо поблискуючи очима, вимахували дрючками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засинали ворога дощем стріл. Повз мене, виючи з нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа, між ребер і в грудях якої стирчало більше десятка стріл. З жалощів я послав їй кулю в голову, і звірюка впала на землю серед кущів. То був єдиний мій постріл, бо атаковано було тільки центр бойової лінії індіанців, і вони не потребували нашої допомоги. Проте з нападників, що вискочили на відкритий терен, навряд чи хоч один вернувся назад цілим і неушкодженим.

Однак справи погіршали, коли ми ступили в ліс. Годину, а може, й більше, точилася запекла бійка, і один час лам було дуже скрутно. Сплигуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепи відразу трьом-чотирьом індіанцям ще до того, як ті встигали піднести списа. Жахливі удари нищили все, на що вони падали. Один з таких ударів розтовк на тріски рушницю Самерлі, а наступним ударом була б і голова його розкраяна, якби котрийсь індіанець не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас каміння і важучі гілляки, а то ще стрибали згори в саму колотнечу й завзято билися, доки не падали мертві. Був момент, коли індіанці стали піддаватись, і якби не наші рушниці, були б пішли навтіки. Підбадьорені старим ватажком, вони однак знову з таким запалом заатакували ворога, що мавполюди не витримали й почали відступати. Самерлі був без зброї, зате я стріляв за двох. З протилежного флангу долинала безперестанна тріскотнява рушниць наших друзів.

Кінець кінцем у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння кинулися врозтіч. Вони бігли наосліп, нестямно дерлися крізь хащі, а наші спільники в хижому захваті гналися слідом за ними. То була помста за образи, вчинені незчисленній низці минулих поколінь, за всі жорстокості ближчих часів, за всі переслідування й немилосердне поводження. Людина врешті перемогла й поставила звіра на відповідне йому підлегле місце. Хоч як швидко втікали мавпи, але їхні вороги були таки жвавіші, й у темному лісі раз у раз лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю стягувані з криївок на деревах тіла, свистіли стріли.

Я йшов слідом за іншими, коли вгледів лорда Джона з Челенджером, які наближались до нас.

— Уже, — мовив Рокстон.