Утрачений світ - Конан Дойл Артур

Двоє вартових стиснули йому руки і брутально витягли його наперед. Худа постать Самерлі з довгими руками й ногами розпачливо пручалась, мов курча, якого збираються різати. Челенджер обернувся до ватага і почав шалено вижахувати перед ним руками. Він просив, благав, заклинав за свого колегу. Але мавповолодар брутально відштовхнув його й похитав головою. Це був останній в його житті свідомий порух: лорд Джон вистрелив, і рудий ватаг незграбно гепнувся на землю.

— Стріляйте в юрбу, синку! Стріляйте, стріляйте! — кричав мій товариш.

В душі кожної, навіть найпересічнішої, людини в якісь незглибимі таємниці. Я з природи маю лагідну вдачу, і на очі мені не раз набігали сльози, коли я бачив пораненого зайця. Але цю хвилину мене пойняла жадоба крові. Скочивши на ноги, я стріляв, перезаряджав рушницю й стріляв знов, тоді хапав другу рушницю й знову стріляв і аж верещав з кровожерливої люті й радості. З нашими чотирма рушницями ми вдвох із Рокстоном чинили жахливі спустошення серед мавполюдей. Обидва вартові, які тримали Самерлі за руки, попадали на землю, а він стояв, похитуючись як п’яний, ще не усвідомивши, що дістав волю. Налякані мавполюди метушились, не тямлячи, звідки налетіла ця смертельна буря, що так безжально косить їх. Вони жестикулювали, верещали й бігали, спотикаючись об своїх убитих одноплемінців. Потім нарешті інстинкт підказав їм, що треба втікати під захист дерев, куди вони й подалися, покинувши на бойовищі силу трупів. Серед галявини лишилися стояти бранці.

Челенджер своїм метким розумом зразу змикитив, що до чого. Він схопив за руку Самерлі й поволік до нас. Двоє вартових хотіли були переслідувати втікачів, але тут-таки полягли від куль лорда Джона. Ми підбігли назустріч своїм приятелям і тицьнули кожному по зарядженій рушниці. Та Самерлі був такий знеможений, що насилу переставляв ноги. А тим часом мавполюди вже отямилися від переполоху. Ховаючись поза кущами, вони явно загрожували перекрити нам дорогу для відходу. Ми в Челенджером підтримували Самерлі під лікті, а лорд Джон прикривав наш відступ, поціляючи у кожну мармизу, яка витикалася 8-за кущів. Милю чи й дві ці верескучі тварюки насідали нам на п'яти, і лише потім покинули переслідування, очевидно, пересвідчившись у нашій силі й не бажаючи більше наражатись на наші кулі. Добувшись урешті до табору, ми озирнулися назад — нікого нема.

Так нам здалося, але зовсім безпідставно. Ледве ми встигли завалити колючим віттям вхід в огорожі, стиснути один одному руки й простягтись на березі вашого струмка, коли біля входу почулися чиясь притишена хода й жалібні схлипи.

Лорд Рокстон з рушницею в руках підбіг до завалу й розкидав його. По той бік огорожі розпластались ницьма на землі чотири маленькі червоношкірі постаті недавніх бранців. Вони тремтіли з жаху перед нами, але, здавалося, благали захистити їх. Проречистим жестом один з них показав на ліс, даючи наздогад, що там чигає небезпека. Далі він оповив руками ноги лорда Джона й притиснувся до них обличчям.

— Ото маєш! — скрикнув той, розгублено крутячи свої вуса. — Що в біса ми робитимемо з цими людьми? Підводься, хлопче, та відпусти мої чоботи.

Самерлі сидів і натоптував тютюном люльку.

— Але про них теж треба подбати, — сказав він, — коли вже ви всіх нас видерли з пазурів смерті. Це була добра робота, слово честі!

— Навіть надзвичайна! — рикнув Челенджер. — Надзвичайна! Не тільки ми особисто, а й уся європейська наука довіку буде вдячна вам за те, що ви для нас зробили. Не криючись, скажу, що смерть моя або професора Самерлі дуже прикро відбилася б на розвитку сучасної зоології. Ви й наш юний друг гідні всілякої похвали.

Він по-батьківському всміхнувся до нас, але європейська наука була б непомалу здивована, побачивши свого обранця, свою красу та надію в такому вигляді з довгим скуйовдженим волоссям, з голими грудьми і в лахмітті. Челенджер сидів на землі, тримаючи між колінами одну з наших бляшанок, а пальцями сплавляючи до рота чималий кусень австралійської баранини. Тубілець глянув на нього, скрикнув і ще щільніше припав до ноги лорда Рокстона.

— Не бійся, хлопче, — гладячи йото маленьку кошлату голову, сказав Рокстон. — Ви, Челенджере, налякали його своєю поставою. І я не дивуюся йому. Заспокойся, хлопче, він же тільки людина, така сама, як і ми всі.

— Ну, знаєте, сер!.. — обурився професор.

— Це велике щастя, Челенджер, що ви маєте таку незвичайну зовнішність. Якби ви не були так разюче схожі на їхнього владаря…

— Слово честі, лорде Джоне Рокстон, ви забагато собі дозволяєте!

— Але ж це — факт.

— Я попрошу вас змінити тему розмови, сер! Ваші зауваження — недоречні й нетактовні. Ми маємо подумати тепер, що робити з цими тубільцями. На мою думку, їх треба було б одвести додому, якби знати, де їхні домівки.

— Щодо цього немає ніяких труднощів, — вкинув я слово. — Вони живуть у печерах по той бік центрального озера.

— О, наш юний друг знає навіть, де вони мешкають. Це, здається, не дуже близько?

— Добрих миль двадцять буде, — пояснив я. Самерлі застогнав.

— Хто-хто, але я туди запевно не доплентаюсь. Та й ті звірюки досі ще вистежують нас, я виразно чую, як вони підвивають неподалік.

В темряві лісу, і справді, розлягалось оригінальне джерготіння мавполюдей. Індіанців знову пойняв жах.

— Ми мусимо забиратися звідси, і то якнайшвидше, — сказав лорд Джон. — Ви, мій юний друже, будете допомагати Самерлі. Тубільці понесуть наші речі. Ну, ходімо, доки вони ще тут не об'явилися.

Менше ніж за півгодини ми були вже в нашому сховищі серед кущів. Цілий день з того напрямку, де наш старий табір, чулися збуджені голоси мавполюдей, але близько до нас жодна з них не підходила, тож потомлені втікачі — і червоношкірі, й білі — мали змогу добре виспатись.

Ввечері, коли я дрімав у півсні, хтось торкнув мене за рукав. Я розплющив очі й побачив Челенджера навколішки біля мене.

— Ви ведете щоденник усіх цих подій, містере Мелоуне, і, здається, маєте намір опублікувати його згодом? — повагом запитав він.

— Я ж і прибув сюди в ролі газетного репортера.

— Атож. То ви, очевидно, чули недоречні дотепи лорда Джона щодо… щодо декого… деякої схожості…

— Так, я чув їх.

— Зайве й казати, що розголошення таких легковажних думок… І взагалі якісь прикрі вільності у викладі подій… були б дуже образливі для мене.

— Я дотримуватимуся самої правди.

— Лорд Джон часто висловлює такі химерні гадки. Він ладен дати абсолютно безпідставне тлумачення цілком зрозумілому фактові пошани, яку менш культурні раси завжди виявляють до тих, хто переважає їх гідністю або знаннями. Вам ясно, що я маю на увазі?

— Цілком ясно.

— Тоді я покладаюся на ваш такт. А мавпячий владар, — додав Челенджер по довгій паузі, — все ж таки був цікавим створінням… Він мав дуже непересічне тямуще обличчя, і взагалі він такий тямущий… Ви помітили це?

— Він і справді був колоритною особою, — погодився я.

Професор, явно заспокоївшись, знову ліг і заснув міцним сном.

Розділ XIV

ТО БУЛА СПРАВЖНЯ ПЕРЕМОГА

Гадаючи, ніби мавполюди не знають нічого про наш притулок у кущах, ми, як незабаром виявилось, дуже помилялися. В лісі стояла цілковита тиша, на деревах — жодного руху, але нам же з досвіду мало б уже бути відомо, які то хитрющі тварини і як терпляче вміють вони вистежувати здобич і вижидати слушного часу для нападу. І хоч би яка мені судилася доля в майбутньому, я певний, що так близько до смерті, як цього ранку, я не буду, мабуть, ніколи. Треба, проте, розповісти вам усе в тій послідовності, як воно було.

Прокинулись ми, ледве чи оклигавши від учорашніх хвилювань та недоситу. Самерлі був такий виснажений, що насилу звівся на ноги, але він затято впирався й нізащо не хотів визнати себе переможеним кволістю. Порадившись, ми вирішили перечекати тут годину-другу, поснідати, що було конче потрібне, а тоді обійти круг центрального озера й добутись до печер, де мої спостереження виявили житла місцевих тубільців. Здавалося, що, як рятівники їхніх земляків, ми могли сподіватись на привітний прийом там. Розкривши таким чином ще дещицю з таємниць Країни Мепл-Вайта, ми мали б усі підстави зробити висновок, що дане нам доручення викопано і що надалі слід усі свої зусилля зосередити на тому, як звідси вибратись. Навіть Челенджер схилявся до думки, що тоді наш найперший обов'язок буде якомога швидше поділитись нашими відкриттями з цивілізованим світом.

На дозвіллі ми мали нагоду пильніше придивитись до наших індіанців. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з пропорційно побудованим тілом, з рівним чорним волоссям, перев'язаним ззаду ремінцем, і в шкіряній-таки фартушинці круг стегон. Закривавлені" пошматовані мочки їхніх вух свідчили про те, що вони носили якісь прикраси, видерті потім, коли їх узяли в полон. Безволосі обличчя їх були досить милі й лагідні. Жваво розмовляючи якоюсь незрозумілою мовою, вони раз у раз показували один на одного й вимовляли: "Аккала" — певно, так називалося їхнє плем'я. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: "Дода! Дода!" Це слово, очевидно, означало їхнього ворога — мавполюдей.

— І що ви скажете про них, Челенджере? — запитав лорд Джон. — Мені поки що ясно тільки одне: ось цей юнак перед вами, з виголеним чолом, мусить бути їхній ватажок.

І справді, тубілець, якого мав на увазі лорд Джон, тримався якось осторонь від своїх, а інші, ввертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший з-поміж них, але мав вельми гордовитий вигляд. Коли Челенджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, юнак гнівно блимнув чорними очима, здригнувся, мов підострожений кінь, і відскочив убік. Потім, притиснувши до грудей руку, він з гідністю випростався і кілька разів проказав: "Маретас". Наш професор, анітрохи не збентежившись, ухопив за плече іншого тубільця, що був ближче, і, обертаючи його на всі боки, ніби якесь наочне приладдя, заходився читати нам лекцію.

— Розвинений череп, кут обличчя та декотрі інші ознаки свідчать, що це плем'я не можна залічити до нижчої раси, — загурготів він своїм звичним басом. — Навпаки, під расовим оглядом ми повинні поставити його попереду багатьох інших відомих мені племен Південної Америки.