Утрачений світ - Конан Дойл Артур

Зараз я занадто втомлений і пригнічений, щоб снувати якісь плани. Завтра подумаю, як мені, не дуже віддаляючись від табору, шукати сліди своїх безталанних товаришів.

Розділ XIII

"ЦІЄЇ СЦЕНИ Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ…"

Коли заходило сонце й наближалася ця сумовита ніч, а на широчезній рівнині внизу показалася самотня постать індіанця — останньої нашої надії на порятунок, — я довго проводжав його очима, аж доки він зник у рожевому присмерковому тумані, що поволі стелився між далекою Амазонкою і мною.

Уже зовсім поночі повернувся я до нашого сплюндрованого табору, наостанці кинувши погляд на червонуватий відблиск вогнища Самбо, єдиний світлий промінчик у цілому світі, що тішив мені зір і душу. Тепер я почував себе трохи краще. Мене заспокоювало те, що я спромігся бодай надіслати листа. Тож хоч би що з нами сталося, світ знатиме про наші відкриття: наші імена не загинуть разом з нашими тілами, а збережуться в нам'яті нащадків.

Страшнувато було влаштовуватись на ночівлю в цьому бездольному таборі. Але ще небезпечніше — спати серед хащів. Треба вибирати те або те. З одного боку, розважливість радила мені ні на хвильку не втрачати пильності, а з другого — природа заявляла, що я занадто втомлений, аби весь час пильнувати. Я видерся був на велетенське дерево гінкго, але там ніде не знайшлося такої зручної гілляки, звідки я не впав би, задрімавши. Отож я спустився назад на землю й почав обмірковувати, що його робити. Кінець кінцем я заклав колючим віттям вхід до табору, запалив у трьох кутках його вогнища, добре повечеряв і заснув міцним сном.

Пробудження було незвичайне й вельми приємне для мене. Рано-вранці, коли тільки починало займатись на світ, чиясь рука лягла мені на плече. Здригнувшись, я налякано схопився рукою за рушницю, але тут-таки скрикнув з радості — в холодному сірому світанку наді мною схилився лорд Джон.

Це був він, хоч ніби й не зовсім він. Я залишив його спокійного, коректного, чепурно вдягненого. А тенор він був блідий і задиханий, як людина, що довго й швидко бігла, і раз у раз насторожено поводив очима. Худорляве обличчя було подряпане й закривавлене, вбрання — пошматоване, капелюх десь зник. Я вражено дивився на нього, але він не дав мені змоги щось розпитати, заходившись шамотливо збирати наші пожитки.

— Швидше, юначе, швидше! — водно гукав він. — Не можна гаяти й секунди. Беріть рушниці, обидві! Я візьму дві інші. Тепер — усі набої, скільки поназбираєте. Напхайте повні кишені! Трохи їжі. Вистачить півдесятка бляшанок. Так! Не розпитуйте й не думайте. Біжімо, або ми пропали!

Ще не прокинувшись як слід, я вже опинився в лісі, де, мов навіжений, побіг слідом за лордом Джоном. Під пахвами в мене були дві рушниці, а в руках — різні їстівні запаси. Лорд Джон продирався крізь непрохідні хащі, аж урешті ми добралися де густого підліска.

— Сюди, — промовив він, захекавшись. — Тут, я думаю, ми в безпеці. Вони, певно, прийдуть до табору. Це буде їхня перша думка. Та ми збили їх зі сліду.

— Але що сталося? — запитав я, ледве зводячи дух. — Де наші професори? І кого ви остерігаєтесь?

— Мавполюдей! — скрикнув Рокстон. — Боже мій, що це за тварюки! Не підносьте голосу — в них довгі вуха й гострі очі, але, скільки я можу судити, ніякісінького нюху. Тим-то, мені здається, вони нас і не викриють. Та де це ви були, мій голубе? Ви щасливо уникли нашої долі.

Я пошепки коротенько розповів про свої пригоди.

— Кепсько, — зауважив він, почувши про динозавра та яму-пастку, — Для курорту тут місце не годяще. Але я, знаєте, доки ці чортяки не схопили нас, і уявлення не мав про тутешні принади. Раз колись мені довелося побувати в лапах у людожерів-папуасів, проте вони янголи порівняно з цими страховищами.

— А як це все трапилось? — поспитав я.

— Це було на світанку. Наші вчені приятелі тільки-но попрокидалися й ще не почали навіть своїх суперечок, як зненацька на нас зливою сипнули оці мавпи. Вони падали, як яблука, просто з дерева. На мою думку, вони ще поночі обліпили те здоровенне дерево, аж воно ввігнулося від їхньої ваги. Я вистрелив і влучив одній з них у живіт, та не встигли ми отямитись, як вони обсіли нас зверху. Я назвав їх мавпами, але в руках у них були дрючки й каменюки. Вони джерготали про щось поміж себе й скінчили тим, що пов'язали нам ліанами руки. Кмітливіших звірів мені ще ніколи не доводилось бачити, хоч я їх усяких надивився у своїх мандрах. Вони — мавполюди! Це якраз та ланка між людьми та мавпами, якої досі бракувало. Бодай би її бракувало й довік-віку! Вони віднесли кудись свого пораненого товариша — кров з нього юшила, як з недорізаного кабана, — і посідали круг нас. На обличчях їхніх була люта ненависть. Вони великі на зріст, з людину завбільшки, тільки набагато дужчі. У них якісь чудні, немов склисті, сірі очі під рудими кущистими бровами. Отож сидять вони собі та джергочуть і джергочуть. Челенджер — хоч він і не боягуз, а це і його взяв страх. Він крутився й звивався, силкуючись звестись на ноги, гукав на них і вимагав, щоб облишили свої дурниці. Я думаю, це наш професор від несподіванки трохи з'їхав з глузду, бо він лаявся і кляв їх, як божевільний. Якби це було товариство його улюбленців-журналістів, то й тоді він так сильно б не розходився.

— Що ж зробили вони далі? — спитав я, вражений дивовижною історією, яку лорд Джон оповідав мені пошепки, сам раз у раз пильно роздивляючись навкруги й не випускаючи з рук рушниці.

— Я думав: нам прийшов кінець. Але замість того все раптом змінилося. Мавпи поджерготіли ще трохи, а тоді один самець підвівся і став біля Челенджера. Ви, може, сміятиметесь, юний мій друже, але, слово честі, вони двоє були наче справжні родичі. Я й сам не повірив би, якби не бачив цього у живі очі. То був їхній старий ватаг, і він був викапаний Челенджер, лише рудий. Він мав усі зовнішні приваби нашого друга, тільки, так би мовити, у шаржованому вигляді. Короткий тулуб, широчезні плечі, могутні груди, відсутність шиї, рудяво-червона хвиляста борода, кущисті брови, задерикуватий погляд — одно слово, такий, що не підступайсь. А коли ця мавполюдина стала поруч з професором і поклала йому на плече свою лапу, схожість стала й зовсім разючою. Самерлі розреготався аж до істерики. Мавполюди й собі почали реготати, якщо їхнє квоктання можна назвати реготом, а нареготавшись, схопили нас і потягли до лісу. Ні рушниць, ні набоїв вони не чіпали — певно, маючи їх за щось дуже небезпечне. Зате забрали з собою всю їжу, яка була на видноті. Дорогою нам із Самерлі добряче перепало — бачите, який я подряпаний? — вони ж бо тягли нас навпростець крізь кущі та колючки, а їм, з їхньою ніби вичиненою шкірою, це все було байдуже. Щодо Челенджера, то з ним було зовсім інакше. Четверо мавполюдей посадовили його собі на плечі й понесли, як римського імператора. Т-сс! Що це таке? Десь оддалік щось цокало так наче кастаньєти.

— Вони йдуть, — сказав мій товариш, заряджаючи другу дубельтівку "експрес". — Заряджайте й ви обидві рушниці, голубе. Не думаєте ж ви, що ми живцем віддамось їм до рук? Цей гелгіт доводить, що вони у збудженому стані. Ну, та вони збудяться ще більше, коли спробують полізти до нас. Чуєте ви їх тепер?

— Вони десь дуже далеко.

— Цей невеличкий гурт — то ще пусте, але я боюся, що вони порозсилали розвідачів шукати нас по цілому лісі. Ну, та я не закінчив ще своєї сумної історії. Незабаром вони привели нас до свого селища — у них там із тисячу халупчинок з хмизу та листя в гаю над краєм плато. Звідси до них три-чотири милі. Мерзенні тварюки замацали мене всього своїми брудними пальцями, аж мені здається що я вже довіку не буду чистий. Вони пов'язали нас як добрячі пакувальники, поклали рядком під дерево і настановили вартувати нас здорованя з ломакою в руці. Кажучи "нас", я маю на оці Самерлі й себе. Бо Челенджер любісінько влаштувався на дереві й споживав ананаси так, ніби ціле своє життя нічого іншого й не робив. Правда, він підкидав овочі й нам, а потім своїми власними руками послабив наші пута. Ото б ви сміялися, побачивши, як він із своїм близнюком сидів на гілці й виспівував басом: "Дзвоніте, старі дзвони". Мелодія, бачите, хоч яка б вона була, здається, викликає в мавполюдей гарний настрій. Сміх та й годі! Проте, нам, ви самі розумієте, було не дуже весело. Челенджер міг робити все, що йому заманеться, — звісно, в певних межах, — а щодо нас, то вони були куди суворіші. Нам тільки одне гріло душу: що ви на волі й не дасте загинути нашим записам і матеріалам.

А тепер, мій голубе, я здивую вас ще більше. Ви казали, що бачили сліди людей, вогнища, пастки й усе таке інше. Ну, а ми бачили й самих людей. Знаєте, жалюгідне плем'я, прибите й затуркане. Воно й не дивно. Схоже на те, що ці тубільці живуть на тій половині плато, де ви вгледіли печери, а мавполюди посідають цю половину, і між ними споконвіку точиться кривава боротьба. Так стоїть справа, наскільки я міг збагнути. Позавчора мавполюди захопили в полон кільканадцять тубільців і приволокли їх до себе в селище. Гвалт і вереск стояв страшний. Ви, напевне, вроду не чули такого. Тубільці — маленькі, червоношкірі людці, — були так покусані та понівечені, що насилу переставляли ноги. Двох із них мавполюди вбили вранці просто по-звірячому, одному мало не видерли з плеча руку. Але бідолахи-тубільці, як виявилося, — молодці й жоден ані писнув. Ми до таких видовищ не звикли і нас мало не знудило. Самерлі то таки й знепритомнів, та й Челенджер теж ледве втримався на ногах… Їх нібито вже не чути, як ви гадаєте?

Ми уважно прислухались, але в глибокій тиші лісу лунав самий тільки пташиний спів.

— Я думаю, вам здорово пощастило, мій голубе, — вів Рокстон далі. — Гонитва за тубільцями так захопила їх, що вони забули про нас. Інакше вони неодмінно знову завітали б до нашого табору і ви опинилися б у їхніх руках. Безперечно, ви мали рацію: вони стежили за нами з дерева і знали, що повинен бути ще один. Але, на щастя, увага їхня перекинулася на тубільців. Ось чому сьогодні вранці вас збудив я, а не мавпяче військо. Ну, а далі довелося нам бачити ще й не такі жахіття. То був якийсь кошмар. Пригадуєте хащі гострого бамбука там, унизу, де ми натрапили на кістяк американця? Так-от він лежав саме під мавпячим селищем, звідки вони скидають униз своїх бранців.