П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
Зрозуміло й те, що португалець, ненавидячи його, Діка, за старі "образи", шукатиме нагоди помститися йому. Однак що мав цей негідник проти місіс Уелдон та її малого Джека? Становище було жахливе. Та Дік Сенд не занепав духом. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суходолі Він повинен урятувати місіс Уелдон, малого Джека та всіх інших! Доля всіх його супутників — у його руках! І він виконав свій обов'язок до кінця!
Поміркувавши години дві-три над усім цим і зваживши подумки всі шанси на добре і лихе — останнього, на жаль, передбачалося більше! — Дік Сенд підвівся. Він був сповнений рішучості і спокою.
Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.
Юнак підійшов до Тома.
— Томе, — тихо мовив він, — ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?
— Так, містере Дік, знаю.
— Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.
— Гаразд, містере Дік.
— Томе, — провадив Дік, — ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо в ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив, — хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.
— Мої товариші — віддані й хоробрі люди, містере Дік.
— Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?
— Завжди й у всьому, містере Дік!
Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев'ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дінго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку. План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану — байдуже, на північ чи на південь, — добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.
Але як дістатися до узбережжя — тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.
Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, що повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж, Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.
Є інший шлях — коротший і безпечніший — водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Уелдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.
Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.
До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе в своїй стихії!
Отже перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.
Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи "Пілігрима", не могла текти ні з півночі, ані зі сходу — з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір'я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі, водний шлях, якийсь потік — десь недалеко.
І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт — вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.
Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.
Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Уелдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.
Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.
— Діку, — спитала вона, озираючись довкола, — де це Гарріс? Я його не бачу.
Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:
— Гарріса більше тут немає.
— Він, мабуть, поїхав уперед?
— Він утік, місіс Уелдон. Гарріс — зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.
— З якою метою?
— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.
— Гарріс — зрадник! — повторила місіс Уелдон. — Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?
— Так, місіс Уелдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і…
— Сподіваюсь, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! — озвався Геркулес. — Я розіб'ю голову одного об голову другого! — докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.
— Що буде з моїм Джеком? — вигукнула місіс Уелдон. — Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!
— Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя, — сказав старий Том. — Там здоровіше повітря.
— А ти певен, Діку, — знов озвалася місіс Уелдон, — що Гарріс нас зрадив?
— Так, місіс Уелдон, — коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: — Цієї ночі Том і я розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я 6 його вбив!
— То, виходить, асьєнда?..
— Немає тут ні асьєнди, ні села, ні поселення! — відказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.
— Тією самою дорогою, Діку?
— Ні, місіс Уелдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь…
— Я зовсім не стомилася, Діку! — відповіла місіс Уелдон, бадьоро усміхаючись. — Я можу йти пішки. І понесу Джека…
— А ми нащо? — озвався Бет. — Ми понесемо вас обох.
— Так, так! — підхопив Остін. — Зробимо з гілок ноші, намостимо листя…
— Дякую, друзі мої. Однак я волію йти пішки. Ну, то рушаймо!
— Рушаймо! — повторив Дік Сенд.
— Давайте мені Джека, — сказав Геркулес, беручи хлопчика з рук Нен. — Я враз стомлююсь, коли мені нема чого нести.
І велет так ніжно взяв малого на свої дужі руки, що той навіть не прокинувся.
Перевірили й наготували зброю. Рештки провіанту склали в мішок. Актеон завдав його собі на плечі: отож у його товаришів звільнилися руки.
Кузен Бенедікт, чиї довгі ноги не знали втоми і були мовби сталеві, першим приготувався до походу. Йому було геть байдуже до Гарріса, а надто тепер, коли його спіткало найстрашніше, яке тільки могло з ним трапитись, лихо.
Кузен Бенедікт загубив окуляри й лупу!
На щастя, Бет знайшов обидві дорогоцінні речі у високій траві поблизу місця ночівлі, однак за порадою Діка Сенда не сказав про це кузенові Бенедікту. Юнак сподівався, що тепер ця велика дитина буде поводитись слухняно: адже кузен Бенедікт не бачив, як ото кажуть, далі свого носа.
Ентомолога поставили між Актеоном і Остіном, суворо наказавши ані на крок не відходити від них. Прибитий лихом кузен Бенедікт покірно плентався за своїми супутниками, як той сліпий за поводирем. Маленький загін не пройшов і п'ятдесяти кроків, як старий Том раптом спинився.
— А де ж це Дінго? — спитав він.
— Справді, Дінго ніде не видно, — сказав Геркулес і він став кликати собаку своїм гучним голосом. Але не почув у відповідь хрипкого гавкоту.
Дік Сенд нахмурився. Шкода, що пропав Дінго: він завжди попереджав загін про близьку небезпеку.
— А Дінго, бува, не побіг за Гаррісом? — спитав Том.
— За Гаррісом? Та ні… — відповів Дік Сенд. — Проте він міг натрапити на слід Негору. Адже він чув португальця, коли той ішов назирці за нами.
— Цей клятий кок уб'є Дінго! — вигукнув Геркулес.
— Якщо Дінго спершу його не задушить, — відказав Бет.
— Цілком можливо, — погодився Дік. — Проте ми не можемо гаяти часу, чекаючи, доки Дінго повернеться. Якщо він живий, то розшукає нас. Тож уперед!
Стояла парка спека. Від самого ранку обрій заснували хмари. Насувалася гроза с блискавками і громом. На щастя, в лісі, хоч уже й не такому густому, було прохолодно. Ліс чимдалі рідшав. Час від часу високі дерева розступалися перед широкими галявинами, порослими високою, цупкою травою. Подекуди в траві лежали велетенські стовбури дерев, сухі, скам'янілі — певна ознака кам'яновугільних формацій, що часто зустрічаються на африканському континенті. На зеленому килимі рожевіли якісь лози, цвіли червоні орхідеї, синій та жовтий імбір, бліді лобелії. Над квітами роїлися хмари комах.
Хоч непрохідні хащі вже зникли, породи дерев вражали ще більшим розмаїттям. Росли тут масличні пальми, що з них добувають цінну олію, кущі бавовника до двох метрів заввишки. З цього бавовника добувають довге шовковисте волокно, майже таке, як фернамбукське94. З проточених комахами дірочок у корі деяких дерев сочилася запашна смола копал, скапуючи додолу, де її потім збирали тубільці. Скрізь росли лимонні дерева, дикі гранатники і десятки інших деревовидних рослин. В повітрі витав тонкий аромат ванілі, хоч годі було визначити, яка саме рослина так гарно пахне.
Всі дерева й кущі буяли соковитою зеленню, дарма що була засушлива пора року і грози тільки зрідка зрошували цю родючу землю.
Був саме час пропасниць. Але Лівінгстон, який спостерігав за перебігом цієї недуги у хворих, помітив, що вони швидко одужують, коли покидають ті місця, де захворіли.
