П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль

Товсті тулуби на куцих дебелих ніжках, величезні голови з тупими округлими мордами, гладенька коричнева шкура й ікла завбільшки з фут у роззявлених пащах.

Гіпопотами в Америці?!

Загін ішов не спиняючись аж до вечора. Але втома давалася взнаки навіть найсильнішим. Справді, давно вже час дістатися до місця! Або ж знов ночувати в лісі…

Геть захоплена турботами про малого Джека, місіс Уелдон не помічала втоми, але сили її вже вичерпались, її супутники також знемоглися. Тільки Дік Сенд тримався; усвідомлення свого обов'язку додавало йому снаги.

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою.

Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.

— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.

— Атож, — відповів Гарріс. — Проте…

— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.

— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості…

— Ви заблудилися?

— Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік…

— Можливо, — відповів Дік Сенд.

— Гадаю, буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.

— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.

— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.

— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи.

— Про мене, — повторив Гарріс.

Раптом Дінго люто загавкав.

— Назад, Дінго, назад! — закричав Дік Сенд. — Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.

Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.

Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.

Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:

— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!

— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.

— Там… там… — белькотав Том. — Під отими деревами… кров! А на землі… відрубані руки…

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:

— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!

На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.

Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.

Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.

Дікові насилу вдалося відігнати собаку.

Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:

— Я вже бачив… бачив… Ці колодки… Ці ланцюги… Коли був малим… Я вже бачив…

У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати… Ось-ось він заговорить…

— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!

І мерщій відвів убік старого негра.

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну.

Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.

Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.

На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.

Том також не спав.

Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади.

Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.

Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття.

Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині.

Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:

— Лев! Лев!

Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.

— Лев! — повторив він.

Діка Сенда мов уразило громом.

Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.

Та Гарріса не було.

Зник і його кінь.

Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!

"Пілігрим" розбився не біля берегів Південної Америки!

Острів, за яким Дік Сенд визначав їхнє місцеперебування, — не острів Пасхи, а якийсь інший острів, що лежить на захід до цього континенту, куди вони потрапили, так само, як і острів Пасхи лежить на захід од Америки!

Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею "Пілігрим" далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного!

Дік Сенд тільки дуже приблизно міг визначити швидкість ходу судна, яка до того ж стала майже вдвічі більша внаслідок сили вітру, який був просто шаленим.

Тим-то на їхньому шляху не траплялися ні каучукові, ані хінні дерева, які ростуть у Південній Америці: цей край — не Атакамська пустеля і не болівійські пампаси!

Звичайно, то жирафи повтікали з галявини, а не страуси! То слони протоптали дорогу в чагарях! То гіпопотами бовтались у потічку біля берега! А муха, яку впіймав на собі кузен Бенедікт, — справді страшна муха цеце, що від її укусів гинуть каравани в'ючних тварин! А в нічній темряві рикав лев! Колодки, ланцюг, ніж незвичайної форми — то все знаряддя работорговців! Відрубані руки — руки чорних невільників…

Португалець Негору й американець Гарріс були в змові!

Яке жахливе відкриття!

Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ І

РАБОТОРГІВЛЯ

Работоргівля! Всі знають, що означав це слово, якому б не повинно бути місця в людській мові. Цю ганебну торгівлю тривалий час із великим зиском провадили європейські країни, що володіли заокеанськими колоніями. І хоч її давно заборонено, невільниками і досі торгують в широких масштабах у світі, а надто в Центральній Африці. Навіть у середині XIX сторіччя деякі держави, що проголошують себе цивілізованими, відмовлялися підписати акт про заборону работоргівлі

Дехто вважає, що купівлю і продаж людей вже давно припинено. А воно зовсім не так, і про це піде мова в другій частині нашої повісті. Читач дізнається, як у наш час полюють на людей і як це полювання загрожує знелюднити цілий континент. Ми розповімо про те, скільки проливається при цьому крові, як палають пограбовані села і, нарешті, хто має з цього зиск.

Торгівля неграми почалася в XV сторіччі за таких обставин. Вигнані з Іспанії маври перебралися через Гібралтарську протоку на африканське узбережжя. Португальці, що на той час володіли цим узбережжям, люто їх переслідували. Чимало втікачів вони захопили й перевезли до Португалії. Там їх обернули на рабів, і саме вони були перші африканські раби в Західній Європі від початку нашої ери.

Ці бранці належали здебільшого до заможних родин, і родичі запропонували за них щедрий викуп золотом. Але португальці відмовились від викупу, бо самі мали вдосталь іноземного золота. Їм бракувало дешевої робочої сили в нових колоніях, тобто рабів.

Не зумівши викупити полонених родичів, багаті маври запропонували обміняти їх на африканських негрів, яких могли легко добути. Португальці пристали на цю пропозицію, як дуже вигідну. Так було покладено початок работоргівлі в Європі.

Наприкінці XVI сторіччя ця ганебна торгівля поширилась повсюди. Всі держави підтримували работоргівлю, вбачаючи в ній швидкий і певний засіб для колонізації своїх далеких володінь у Новому Світі. Чорні раби могли жити там, де незвиклі до тропічного клімату європейці гинули б тисячами. Тож на спеціальних суднах стали регулярно перевозити негрів-рабів до американських колоній. Міжнародна торгівля рабами невдовзі призвела до створення на африканському узбережжі великих торгових агентств. "Товар" коштував дуже дешево у себе на батьківщині і давав величезний зиск. Та хоч як були потрібні заокеанські колонії, вони не виправдовували цієї комерції. Шляхетні люди підняли голос протесту і в ім'я гуманності вимагали від європейських урядів закону про скасування работоргівлі.

1751 року аболіціоністський87 рух очолили квакери88, і саме в Північній Америці, де через сто років почалася війна за відокремлення Півдня від Північноамериканського союзу, однією з причин якої було питання про звільнення негрів. Чотири північні штати — Віргінія, Коннектікут, Массачусетс і Пенсільванія — прийняли закон про скасування рабства й дали свободу своїм чорним невільникам.

Але кампанія, розпочата квакерами, не обмежилась північними штатами Нового Світу. По той бік Атлантичного океану — а надто у Франції та Англії — посилився рух проти прихильників рабства, що проходив під гаслом: "Хай краще загинуть колонії, ніж принципи!" І, попри підступи політиків та комерсантів, цей рух могутньою хвилею котився по Європі.

Він дав певні наслідки. 1807 року Англія заборонила работоргівлю в своїх колоніях, а 1814 року її приклад наслідувала Франція. Дві могутні держави уклали відповідну угоду, що її підтвердив Наполеон у період Ста днів89.

Проте угода не виконувалась. Судна работорговців і далі курсували морями, раз у раз вивантажуючи в колоніальних портах "чорне дерево".

Треба було вжити інших, більш рішучих заходів, щоб покласти край цій торгівлі. Сполучені Штати 1820 року, Англія 1824 року оголосили работоргівлю піратством і попередили, що з работорговцями поводитимуться, як із піратами. Їх нещадно переслідуватимуть, і їм загрожуватиме смертна кара.