Муза Арнгейм - По Едгар Аллан

Та потім з'являлося відчуття безлюдності, а згодом і самотності. Надвечір потік звужувався, береги, вкриті дедалі буйнішою рослинністю, крутішали. Вода прозорішала, але потік безнастанно крутився, і часом було видно не далі, як на сотню метрів вперед. Кожної миті човен немов потрапляв у зачароване коло, оточене непроникною рослинною стіною, накрите, мов дахом, блакитним запиналом неба,— підлоги, звісно, не було; кіль, здавалося, напрочуд вправно балансував на кілі примарного човна, що, випадково перекинувшись, весь час супроводив справжнього, аби підтримати його на плаву. Далі потічок втулювався у вузьку ущелину — хоча тут це слово не зовсім підходить, та в мові немає точного означення для тієї вельми прикметної ділянки шляху. Тільки високі паралельні береги свідчили про те, що це ущелина. Береги, між якими, як і раніше, струміла прозора вода, піднімалися до ста, а часом і до ста п'ятдесяти футів і так хилилися один до одного, що затуляли денне світло, а довгий перистий мох, звисаючи густими пасмами з кущів, переплетених над головою, навівав похоронну тугу. Потічок крутився дедалі більше, часом мов закручувавсь колом, так що човняр геть заплутувався. Його охоплювало якесь надзвичайно дивне почуття. Він і далі думав про природу, але сама природа мінялася, в її витворах прозирала надприродна симетрія, жаска одноманітність, чаклунська впорядкованість. Жодної сухої гілочки, жодного зів'ялого листочка, ані випадкового камінчика або латки бурої землі. Кришталева вода плюскала на гладенькому граніті та на чистому мохові, і зір дивувався виразності ліній і барв.

Пропетлявши отак кілька годин,— морок тим часом густішав,— човен несподівано круто завертав і враз — наче знявшись із неба — опинявся в круглій, досить просторій проти ущелини водоймі. Вона мала близько двохсот ярдів у діаметрі і зусебіч, крім місця напроти витоку ручая, була оточена пагорбами такої ж висоти, що й стіни ущелини, проте виглядали вони інакше. їхні схили спускалися до води під кутом сорок п'ять градусів і від підніжжя до вершини були вкриті буйним квітковим килимом — годі було побачити бодай один зелений листок у тому плетиві пахучого розмаїтого цвіту. У водоймі, хоч і дуже глибокій, вода була така прозора, що дно, ніби суцільно вкрите шаром круглих алебастрових камінців, часом добре видніло — тобто тоді, коли око могло собі дозволити не побачити в перевернутому небі відображення квітучих пагорбів. На них не росло ні дерев, ні навіть кущів. Глядача вражали відчуття багатства, тепла, різноцвіття, спокою, однаковості, м'якості, ніжності, вишуканості, заласся й дивовижної витонченості, що навіювали думки про нових, працелюбних і обдарованих смаком прекрасних і довершених фей; та коли око піднімалося цим барвистим схилом від чіткої межі з водою до невиразної вершини, що ховалася в складках навислої хмари, то годі було не уявити собі зливи рубінів, сапфірів, опалів і золотих оніксів, що безшумно падали з неба.

Гість, несподівано випливши в цю затоку з ущелини мороку, захоплювавсь і дивувався, коли бачив повне коло призахідного сонця, яке, гадалося, мало давно закотитися за обрій,— однак ось воно, перед ним, утворює цілісне завершення безмежної перспективи, що видніє в другій розколині серед пагорбів.

Але тут мандрівник залишає човен, на якому проплив таку далечінь, і пересідає в легку байдарку зі слонової кості, помережану зсередини і ззовні яскраво-червоними арабесками. Загострені ніс і корма стримлять високо над водою, і від цього весь човник скидається на місяць-молодик. Гордо, мов лебідь, пливе він затокою. На палубі, вкритій хутром горностая, лежить легке, як пух, весло з атласного дерева, але ме видно ні гребця, ні прислуги. Гостю наказано бути в^Доброму гуморі — доля, мовляв, убереже. Більший човен зникає, і він сам у байдарці, застиглій серед озера. Роздумуючи, що робити далі, він раптом починає відчувати легкий рух чарівного судна, що поволі обертається, поки ніс повернеться до сонця. Воно посувається, легко, плавно набираючи швидкість, а брижі, породжені ним, б'ючи в борти, наче створюють божественну мелодію,— здається, тільки так можна пояснити заспокійливу сумовиту музику, джерело якої намарне прагнув відшукати мандрівник.

Байдарка підпливає до скелястих воріт, а глибини видаються ще прозоріші. Справа піднімається хребет величних гір, укритих густим лісом. Зауважуєш, що кришталева чистота на межі берега й води не зникає. Нема й сліду звичної річкової твані. Зліва пейзаж лагідніший і явно штучний. Берег піднімається полого, утворюючи довгастий луг, трав'яний покрив якого найдужче скидається на оксамит, а яскрава зелень — немов смарагдова. Цей луг завширшки від десяти до трьохсот ярдів, за ним іде стіна в п'ятдесят футів заввишки, що кривуляє вздовж ріки, поки щезає десь на заході. Ця стіна — з суцільної скелі; вона утворилася після того, як прямовисно обрізали стрімкий і нерівний південний берег, хоча всі сліди людської руки були стерті. На обтесаному камені — наче печать століть, він рясно обвішаний плющем, кораловою жимолостю, шипшиною і ломиносом. Однаковість верхнього й нижнього країв стіни іноді порушується деревами гігантської висоти, що стримлять поодиноко або купками вздовж лугу і по той бік стіни, але майже зразу за нею; густе гілля (зокрема чорного горіха), перегинаючись, занурює обвислі кінцівки у воду. А що там далі — не дає побачити непроникна листяна запона. Все це відкривається зору під час повільного наближення байдарки до тих своєрідних воріт. Та ось починаєш помічати, що схожість з ущелиною зникає, зліва відкривається новий вихід із затоки — туди тягнеться і стіна, й далі прямуючи вздовж потічка. Око, зазирнувши туди, далеко не сягає, бо потік разом із стіною загинається й губиться серед зелені.

Тим часом човен чаклунськи запливає у звивистий канал; берег навпроти стіни такий же, як і раніше. Високі пагорби, а часом і справжні гори, вкриті буйною рослинністю, й далі закривають обрій. Легко, хоча вже швидше просуваючись уперед, мандрівник після численних поворотів опиняється перед велетенською брамою, або, радше, дверима з полірованого золота, оздобленими різьбою й чеканкою, що, мов полум'ям охоплюючи ліс, відбивають пряме проміння сонця, яке вже стало над самим обрієм.

Брама врізана у високій стіні, що тут, здається, перетинає річку під прямим кутом. Кілька хвилин течія й далі плавно загинається вліво, берегом так само іде стіна; потім від головной течії відходить чималий рукав і, з плюскотом пробиваючись під дверима, зникає. Байдарка пливе тим рукавом і наближається до брами. Могутня брама повільно й мелодійно розчахується. Човник просковзує досередини і починає швидко опускатися в розлогий амфітеатр, суцільно оперезаний пурпуровими горами, підніжжя яких омивають лискучі води ріки. Перед очима враз спалахує Арнгейм у всій своїй райській величі. Лине чарівлива мелодія; в повітрі, дурманячи голову, стоїть дивний солодкавий аромат, а перед очима примарно сплітаються високі стрункі східні дерева, густі чагарники; он зграї золотистих і малинових птахів, озера, облямовані лілеями, луки, засаджені фіалками, тюльпанами, маками, гіацинтами і туберозами, вервечки срібних струмочків — і серед усього цього незграбно здіймається напівготична, напівсарацинська споруда, що ніби чарами зависла в повітрі, виблискуючи в багряному призахідному сяєві сотнею еркерів, мінаретів і гостроверхих шпилів, видаючись примарним спільним творінням сильфів, фей, джинів та гномів.