Відкриття Рафлса Гоу - Конан Дойл Артур
Щоранку з Бірмінгема два довгі спеціальні поїзди привозили цілу армаду робітників, яких увечері змінювала інша команда, бо ж праця тривала й уночі під променями дванадцятьох потужних електричних ліхтарів. Скидалося на те, що робітників працювало б і більше, якби стачило для них місця. Від складів на станції валками фургонів доставляли портландський камінь. Сотні каменярів обробляли його, вирівнювали й надавали належної форми, а вже далі за ті брили бралися самі муляри, підіймаючи їх за допомогою парових кранів на щораз вищі стіни, де припасовували кладку до належного місця і скріплювали її розчином. Будинок ріс день у день, а колоші, карнизи й ліплення поставали мовби дивом якимсь. Але головною спорудою робота не обмежувалася. Водночас зводилась і чимала окрема будівля поряд, куди з Лондона приїздили гуртом бліднуваті з вигляду робітники, доставляючи для неї всіляку дивовижну машинерію, величезні циліндри, різні шестерні й дроти. Високий димар, а також усе це незвичне приладдя вказувало начеб на призначення будівлі під якусь фабрику чи майстерню, бо ж ходив поголос, ніби цей незнаний багач полюбляє бавитись тим, що для бідного чоловіка доконечна необхідність, ніби він самотужки охоче возиться з усякими хімічними препаратами и горнами.
І ледве взялися мурувати другий поверх головної будівлі, як унизу всередині вже заходилися коло роботи теслярі, водопровідники й меблярі, примудровуючи тисячі розмаїтих пристроїв задля більшої вигоди й зручності господареві. Дивовижні історії розповідали по всій околиці й навіть у Бірмінгемі про нечувану розкіш та безоглядне марнотратство грошей на ці пристосування. Здавалося, власникові не шкода хто й зна якої великої суми за найдрібнішу придумку, що обіцяла на крапельку ще увигіднити життя, хоч без неї любісінько можна було б і обійтися. Фургон за фургоном з добірними меблями проїздили через містечко на очах у враженої подивом місцевої людності. Дорогі шкури, лискучі килими, вигадливі доріжки, вироби із слонової кості й ебенового дерева, з металу — досить було побіжного погляду на ці гори коштовностей, як зроджувались нові й нові пересуди. А коли вже все було залагоджено, з'явилася команда челяді з сорока чоловік, засвідчуючи близьку появу й самого власника, містера Рафлса Гоу.
Тож не дивно було, що Роберт Макінтайр з неабиякою цікавістю дивився з пагорба на великий будинок, на дим із димарів, на зашторені вікна та інші ознаки прибуття того, для кого це все споруджувалося. По другий бік будинку тяглася розлога низка оранжерей, скло яких полискувало, мов те озеро, а далі за ними видніли довгі ряди стаєнь та інших надвірних будівель. Тиждень тому через Темфілд уже перегнали півста коней, отож хоч з яким розмахом велися підготовчі роботи, вони аж ніяк не були надмірні. Але хто ж він був такий, цей незнайомець, що так легковажно ставився до грошей? Як його звали — ніхто не знав. У Бірмінгемі так само, як і в Темфілді, не знали, якого він роду та звідки у нього це багатство. Прихилившись до огорожі, Роберт Макінтайр злінька розмірковував над усім цим, випускаючи зі своєї люльки голубі кільця диму в холодне ядристе повітря.
Раптом він помітив, як з брами у новому мурі показалась чиясь темна постать, рушаючи виткою дорогою в напрямку містечка. За кілька хвилин перехожий підійшов ближче, і Роберт розрізнив знайоме обличчя, цупкий комірець і м'який чорний капелюх тутешнього вікарія.
— Доброго ранку, містере Сперлінгу.
— О, доброго ранку, Роберте. Як ся маєте? Ви в який бік зібралися? На дорозі тепер так слизько!
Його кругловиде усміхнене лице променилося привітністю, ступаючи, він аж ледь не підстрибував, як людина, що насилу стримує радість.
— А звістки від Гектора не було?
— О, була! Минулої п'ятниці він щасливо відплив зі Спітгеда, а тепер я чекатиму на його листа з Мадейри. Але ви у Бересті дістаєте новини від Гектора, либонь, раніш за мене.
— Я щось не чув, щоб Лора мала в ці дні листа. А ви заходили до нашого новосельця?
— Так, я щойно від нього.
— Він одружений — цей містер Рафлс Гоу?
— Ні, він ще парубкує. Та й узагалі в нього наче нема ніякої рідні, наскільки я міг довідатись. Він живе одинцем в оточенні чималого почту челядників. А дім у нього пречудовий. Нагадує казки з "Тисячі й однієї ночі".
— А він сам? Що він за один?
— Він янгол, справжній янгол. Я ще в житті не стикався й не чував про таку доброту. Він просто ощасливив мене!
Очі пастора збуджено поблискували, і він голосно висякався у великого червоного носовичка.
Роберт Макінтайр непорозуміло втупився в старого.
— Мені дуже приємно це чути, — промовив він. — Але чи можу я запитати — що ж такого він зробив?
— Я завітав до нього о призначеній годині — напередодні я письмово поцікавився, коли саме він зможе мене прийняти, і я розповів йому про нашу парафію та її потреби, про те, який тривалий час я домагаюся, щоб було відремонтовано південну частину церкви, та яких зусиль ми докладаємо, щоб підтримати бідніших наших парафіян цієї суворої зими. Поки я говорив, він сидів з байдужим обличчям, так наче й не слухав мене. А коли я скінчив, узявся за перо. "Скільки саме треба на ремонт церкви?" — спитав він. — "Тисячу фунтів, — відповів я, — але триста фунтів ми вже самі зібрали. Сквайр був такий щедрий, що пожертвував п'ятдесят фунтів". "Добре, а як щодо вбогих? — мовив він. — Чи багато таких родин?" "Близько трьохсот", — відповів я. — "А вугілля, здається, десь так по фунту за тонну, — сказав він. — Трьох тонн має вистачити до кіпця зими. Далі ще за два фунти можна придбати пару дуже непоганих ковдр. Це означає по п'ять фунтів на кожну родину, і ще сімсот фунтів на церкву". Він умочив перо в чорнильницю і — щоб я так живий був, Роберте, — тут таки виписав мені чек на дві тисячі двісті фунтів. Я не знаю, що й відповів йому, я почував себе, як дурень, у мене навіть слів забракло подякувати. Всі мої клопоти відразу мов рукою зняло. Їй-бо, Роберте, я й досі не можу прийти до пам'яті.
— Він, певне, дуже співчутливої вдачі.
— Надзвичайно співчутливої! І такий скромних!! Хтось би подумав, ніби це я вділяю йому допомоги, а він мій прохач. Мені оце згадується, як у святому письмі сказано про вдовицю, що її серце заспівало від радості. Тож якраз так було й зі мною, запевняю тебе. А ти не зайдеш до нас?
— Ні, дякую, містере Сперлінгу. Я мушу вертатись додому, пора братися до нової картини. Це широке полотно на п'ять футів, сцена висадки римських легіонів у Кенті. Треба буде ще раз спробувати — може, проб'юся до академії. До побачення.
Він підніс берета й рушив своєю дорогою, а вікарій звернув на алейку, що провадила до його домівки.
Роберт Макінтайр зробив з просторої кімнати на другому поверсі Берестя свою робітню, і ось сюди він і забрався після сніданку. Як добре, що він мав бодай цей закутень, де міг побути на самоті, коли з батьком тепер ніякої розмови, крім як про гросбухи та фінансові розрахунки, а Лора, відколи урвалась остання ланка, що пов'язувала її з Темфілдом, зробилася така вередлива й дразлива!
Кімната була майже порожня й незатишна, без килима на підлозі й без шпалер на стінах, тільки яскраво палахкотів вогонь у каміні, та двоє великих вікон давали вдосталь світла. Посеред кімнати стояв мольберт із чималим полотном на підрамнику, а попід стінами примістилися дві попередні Робертові мистецькі спроби: "Вбивство Томи Кентерберійського" та "Підписання Великої хартії вольностей". Роберт полюбляв величні теми й ефектні образи. Хоч його честолюбство й перевершувало талант, він усе-таки щиро був відданий мистецтву й не впадав у розпач, зазнаючи невдач, без чого художник і не може сподіватись на успіх. Двічі обидві його картини подорожували до міста і двічі поверталися назад, аж урешті на позолочених рамах, що досить-таки помітно спорожнили Робертів гаманець, з'явилися прикрі сліди від цих мандрів. Але, незважаючи на вельми гнітюче сусідство цих невизнаних полотен, Роберт заходився до роботи над повою картиною з таким запалом, який може бути лише у того, хто переконаний у своєму успіхові.
Та цього дня йому не працювалося. Марно накидав він. широкими мазками заднє тло та вимальовував довгі вигинисті обриси римських галер. Попри всі його зусилля зосередитись на роботі, думками він раз у раз повертався до ранкової розмови з вікарієм. Уяву Роберта поглинав образ цієї дивної людини, яка живе одинаком серед чужорідного оточення, маючи таку силу, що досить одного її підпису, аби обернути в радість чиєсь горе і піднести добробут цілої парафії. Раптом йому згадалась ота пригода з п’ятдесятифунтовою банкнотою. Явно ж то був не хто інший, як Рафлс Гоу, з ким спіткався Гектор. Неможливо ж бо, щоб в одній парафії знайшлося двоє таких багачів, які за дрібничкову послугу тицяють випадковому перехожому аж п'ятдесят фунтів! Звичайно, то був Рафлс Гоу! А в Робертової сестри лежить ця сама банкнота з дорученням повернути її власникові, якщо такий знайдеться.
Роберт відклав убік палітру і, спустившись до вітальні, розповів Лорі й батькові про свою ранкову зустріч з вікарієм, висловивши певність у тому, що власник банкноти — саме Рафлс Гоу.
— О! О! — озвався старий Макінтайр. — А це що за історія, Лоро? Я нічого не чув про неї. Хіба ви, жінки, знаєтесь на грошах та ділових оборудках? Дай-но сюди ту банкноту, і я звільню тебе від цього клопоту. Я все візьму на себе.
— Ні, тату, — рішуче відказала Лора. — Я не можу її віддати, нізащо.
— І що ж це робиться на світі! — скрикнув старий, у розпачі зводячи вгору кістляві руки. — Ти з кожним днем робишся все неслухнянішою, Лоро. Ці гроші стануть мені у великій пригоді — у великій пригоді, ти розумієш? З допомогою їх я зможу відновити свою справу, знов розбагатіти. Я пущу ці гроші в обіг, Лоро, і заплачу… ну, скажімо, чотири відсотки або й чотири з половиною… І ти зможеш одержати їх на першу ж вимогу. Я гарантую тобі! Гарантую! Я запевняю тебе словом честі!
— Це неможливо, тату, — холодно заперечила Лора. — Ці гроші не мої. Гектор дав їх мені, як своєму банкірові. Він саме так і сказав. Я не маю права позичати їх. А щодо того, що ти сказав, Роберте, то, може, ти й маєш рацію або й не маєш, але я, в усякому разі, не віддам цих грошей Рафлсу Гоу чи й будь-кому іншому без виразної на це згоди Гектора.
— І добре зробиш, що не віддаси містерові Рафлсу Гоу! — скрикнув старий Макінтайр, раз по раз схвально киваючи головою.
