Відкриття Рафлса Гоу - Конан Дойл Артур

— Але цим разом я ненадовго, — провадив юнак далі. — Це короткочасний рейс — на Мадейру, до Гібралтару, Лісабона й назад. Я не здивуюся, коли в березні ми вже будемо вдома.

— Здається, ти тільки щойно вчора повернувся, — відказала Лора.

— Бідолашна! Але це не триватиме довго. Гляди, Роберте, опікуйся нею, поки мене не буде. А коли я вернуся, Лоро, то це вже назавжди, затям! Хай їм грець, цим грошам! Он скільки людей дають собі раду і з меншими коштами. Нам не конче мати власний будинок. Навіщо? Ми можемо винайняти дуже гарне помешкання в Саусі за два фунти в тиждень. Наш скарбник, Макдугал, нещодавно одружився, так він платить лише тридцять шилінгів. Тебе, Лоро, це не злякає?

— Звичайно, ні.

— Мій старий батечко страшенно обережливий. Тільки й знає — почекай та почекай. Я кажу йому, що тебе треба було б призначити на командувача важкої артилерії. Та сьогодні я поговорю з ним. Щоб він мені більше не опинався. Ось побачиш. А ти повинна поговорити зі своїм старим. Роберт підтримає тебе. Ось маєш порти й дати, коли ми там будемо. Вважай, щоб у кожному на мене чекав лист.

Він витяг якогось папірця з бічної кишені куртки и уже хотів простягти його Лорі, коли раптом глянув на нього й застиг у подиві.

— Ти ба! — вигукнув він. — Глянь-но, Роберте: як ти це назвеш?

— Підсунь ближче до світла. Звичайна банкнота англійського банку в п'ятдесят фунтів стерлінгів. Нічого дивного я в ній не бачу.

— Навпаки! Це щось таке дивовижне, що я зроду з таким не стикався. Нічого не розумію.

— А знаєш, Гекторе? — скрикнула міс Макінтайр з викликом в очах. — Зі мною сьогодні теж сталося щось дуже дивне. Закладаюся на свої рукавички, що моя пригода ще чудніша, ніж твоя, хоч я не дістала внаслідок неї чогось такого, чим могла б похвалитися.

— Згода, я приймаю заклад, а Роберт буде суддею.

— То розказуйте, яка в кого історія. — Молодий художник згорнув свій альбом, сперся підборіддям на схрещені руки й зобразив насмішкувату міну на обличчі. — Дами у першу чергу! Кажи ти, Лоро, що там у тебе, хоч я, здається, трохи вже знаю, яка твоя пригода.

— Це трапилося сьогодні вранці, — почала дівчина. — Але ця історія, між іншим, викличе у тебе, Гекторе, обурення. Я й не подумала. Однак ти не повинен втручатись, бо цей сердега просто божевільний, та й годі.

— Та що ж таке сталося? — спитав молодий офіцер, переводячи погляд з банкноти на свою кохану.

— О, та нічого особливого, але ти погодишся зі мною, що це було дуже дивно. Я пішла прогулятись, та коли почав падати сніг, сховалася під повіткою, що її поставили робітники поблизу великого нового будинку. Робітники вже скінчили свою роботу, ти знаєш, і власник цієї будівлі начебто має приїхати завтра, але повітка тим часом ще стоїть. Я присіла там на якогось ящика, коли дорогою надійшов незнайомець і зупинився під цією самою повіткою. Він був спокійний собі, блідий обличчям, високий і худий, років так під тридцять, бідиувато вдягнений, але з вигляду й постава схожий на джентльмена. Він спитав у мене одне-друге про наше містечко й про тутешніх мешканців, я йому, звичайно, відповіла, і врешті ми з ним завели дуже приємну й милу балачку про се, про те. Час збігав так швидко, що я зовсім забула про сніг, аж поки незнайомець змовк на хвильку, і я помітила, що сніг перестав падати. Я тоді обернулася йти, і що ж він, як ти думаєш, зробив? Він підступив ближче до мене, глянув таким сумним задумливим поглядом на моє обличчя й сказав: "А цікаво було б мені знати, чи привернув би я вашу увагу, якби був без гроша в кишені?" Чи ж не дивно це? Я так злякалася, що стрілою вилетіла з-під повітки й шугнула на дорогу, не давши йому часу додати бодай слово. Але й правда, Гекторе, тобі нема чого супитись, бо коли я оглянулася, то побачила з його тону й жестів, що він не мав нічого лихого на думці. Він просто міркував уголос, і зовсім не хотів когось образити. Я певна, що сердега трохи божевільний.

— Гм! Якщо це й божевілля, то не без системи, як мені здається, — завважив Лорин брат.

— Коли я його відчухраю, то це теж буде не без системи, — з гнівом у голосі озвався морський офіцер. — Це такий нетактовний вчинок, що просто не чувано!

— Я ж казала, що ця історія обурить тебе. — Лора поклала руку на рукав його куртки. — Але ж це дрібниця. І я ніколи більш і не побачу цього сердеги. Він вочевидь не з наших околиць. Отже, ось така була моя маленька пригода. А тепер твоя черга розповідати.

Юний моряк зібгав банкноту між пальцями, а другою рукою провів по волоссю таким рухом, як то робить людина, збираючись на думку.

— Зі мною трапилась така чудна помилка, — почав він. — Я повинен якось її направити, хоч і не знаю, як. Ідучи смерком з вікарії в містечко, дорогою я перестрів двоколку, що боком застряла у болоті. Одне колесо сповзло в канаву, притрушену снігом, і візок так перехилився на правий бік, що їздець ледве не вилетів на землю. Я, звичайно, допоміг витягти візка на рівну дорогу. Було вже досить темно, і їздець, гадаю, подумав про мене, що я звичайний селюк, бо ми й двома словами не встигли обмінятись. Від'їжджаючи, він тицьнув оцього папірця мені в руку. Чисто випадково я не викинув його, бо відчувши, який він пожмаканий, подумав, що це реклама роз'їзного крамаря абощо. На щастя, однак, я поклав його до кишені й ось зараз намацав, коли став шукати папірець із датами свого рейсу. Тепер ви знаєте все те, що і я знаю.

Брат і сестра вкрай здивовано втупились у зіжмакану чорно-білу банкноту.

— Що ж, твій незнайомий подорожній щонайменше граф Монте-Крісто або Ротшільд, — сказав Роберт. — Мушу визнати, Лоро, що, на мою думку, ти програла заклад.

— А я зовсім і не заперечую. Я ще ніколи не чула, щоб комусь так з великого дива поталанило. Ото щасливець, певно, такий чоловік.

— Але ж я не можу залишити собі цих грошей, — мовив Гектор Сперлінг, трохи сумовито дивлячись на банкноту. — Невеличка винагорода за послугу, — це нормальна річ, однак тільки в певних межах. Та й це, очевидячки, таки помилка. Хоча коли він робив цей жест, то мав на думці поважну суму — не міг же він переплутати банкноту з мідяком. Мабуть, треба буде дати оголошення в газету.

— Це було б так само нерозумно, — зауважив Роберт. — Я, власне, дивлюсь на цю справу трохи інакше.

— Справді, Гекторе, ти вже надміру дон-кіхотський, — мовила Лора Макінтайр. — Чом ти не можеш сприймати це так, як воно є? Ти зробив незнайомцеві послугу, — мабуть, більшу, ніж тобі здається, — і він належним чином віддячився. Я не бачу тут ніяких підстав, щоб ти не міг узяти цих грошей.

— Але знаєш, — озвався з дещо розгубленим смішком юний моряк, — усе-таки це не така справа… не така історія, якою можна було б похвалитись у гурті товаришів.

— Хай хоч би там як, — висловив думку Роберт, — а у тебе нема часу на розшуки цього таємничого Креза. Ти мусиш просто взяти ці гроші й квит.

— Ну що ж, я кладу банкноту до твого кошика, Лоро, — заявив Гектор Сперлінг. — Ти будеш моїм банкіром, і якщо власник грошей озветься, я справлю його до тебе. Коли ж ні, нехай це буде як наше заощадження, хоч мені ці гроші трохи таки муляють. — Він звівся на ноги й кинув банкноту в брунастий кошик з різнобарвною пряжею, що стояв біля Лори. — А тепер мені вже пора зніматися з якоря, бо я обіцяв своєму батечкові до дев'ятої повернутись. Цим разом розлука наша ненадовго, люба, і вона вже остання. До побачення, Роберте! Хай щастить!

— До побачення, Гекторе! Bon voyage![4] — Молодий художник лишився сидіти за столом, а його сестра пройшла за своїм нареченим до дверей. У сутінках передпокою Робертові було видно постаті їх обох і чутно їхні слова.

— Наступного разу, моя маленька?

— Так, наступного разу, Гекторе.

— І тоді вже ніщо нас не розлучить?

— Ніщо.

— Ніщо в усьому світі?

— Аніщо в світі.

Роберт з тактовності причинив двері. А за хвильку стукіт дверей і шпарке рипіння ходи на снігу засвідчили, що гість уже пішов.

Розділ II

ПОЖИЛЕЦЬ НОВОГО БУДИНКУ

Сніговиця вляглася, але на цілий тиждень мороз скував землю своїм важким залізним обручем. Дорога дзвеніли від цокоту копит, і всі до одної канави та рівчаки взялися крижаною плівкою. На тлі довколишнього одноманіття приємно теплилися будиночки з червоної цегли, а стяжки сірого диму слалися в безвітрі просто вгору. Небо було блідаво-голубе, і вранішнє сонце, пробиваючись крізь відлеглий туман над Бірмінгемом, затоплювало погідним сяйвом широкі засніжені поля, що не могло не тішити ока художника.

Все це й справді тішило серце того, хто цього ранку оглядав краєвид з вершини положистого пагорба над Темфілдом. Спершись ліктями на хвіртку й насунувши берет на очі, Роберт Макінтайр стояв зі своєю короткою вересовою люлькою в роті и поволі роздивлявся на всі боки, як людина, що захоплено вбирає в себе красу природи. Під ногами у нього, коли він дивився на північ, простягалося містечко — червоні огорожі, сірі дахи, де-не-де щетинисте гілля темних дерев, серед яких було і їхнє невеличке затишне Берестя трохи осторонь широкої звивистої і притрушеної снігом дороги на Бірмінгем. Звільна обернувши голову на другий бік, він побачив щойно завершену величезну білу кам'яну будівлю, таку чітку в своїх обрисах. Скраю на ній стриміла в небо чимала вежа, а ціла сотня вікон мерехтливо рожевіла при світлі вранішнього сонця. Обіч цієї будівлі видніла друга, менша, — вона була прямокутна й приземкувата, посередині над нею височів димар, з якого в морозне повітря звивалось довге віяло диму. Ділянку, що на ній стояли обидва будинки, обмережував добрячий парковий мур, за яким росла розкішна плантація молодих ялин. Біля брами, там, де було кілька повіток для робітників, лежала велика купа будівельного сміття та стос дощок від риштування, засвідчуючи, що будівництво ось тільки-но доведено до кінця.

Роберт Макінтайр з цікавістю в очах дивився на новий розлогий будинок. Він давно вже для всієї околиці становив таємницю, жваво обговорювану місцевими жителями. Ще й року не минуло, як уперше з'явилася чутка про мільйонера, що придбав цю земельну ділянку з наміром збудувати собі заміську резиденцію. Відтоді розгорнулися тут будівельні роботи, що їх вели день і ніч, аж поки й скінчили — за коротший час, аніж хтось інший витратив би на спорудження звичайного котеджу а шістьох кімнат.