Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Тільки клянусь Юпітером, котрого велич я заступаю на сій землі, що за один той гріх, який чинить сьогодні Севілья, випускаючи .ебе з сього дому і визнаючи за здорового, такою вдарю на нею карою, що пам'ять про неї зостанеться навіки-віків, амінь. Та знаєш ти, мізерний ліценціатику, що се в моїй силі, бо я не хто інший, як сам Юпітер-Гримій? В руках у мене перуни спопеляючі, якими я погрожую світові, і; як захочу, можу знищити його. Та це невіголосне місто я інакше покараю: три роки поспіль, почавши з дня й години, коли виголошу сюю клятву, не дощитиму ні на сам город, ні на всю околицю й округу! Так ти вільний, здоровий, розумний, а я хворий, божевільний, запертий? Та скорше я повішусь, аніж дам дощу хоть краплиночку!" Всі присутні слухали божевільного, що вигукував ті прогнози й погрози; тоді наш ліценціат схопив капелана за руки й так до нього промовив: "Не журіться тим, добродію мій любий, не слухайте, що сей навіжений плеще, бо хоть він і Юпітер, хоть і не буде, каже, дощувати, так я зате Нептун, бог і отець усім водам: коли треба буде, коли захочу, тоді й звелю дощеві йти!" На се одказав йому капелан: "Так то так, пане Нептуне, та не годиться вам гнівити пана Юпітера, тож нехай ваша милость у сім домі й зостанеться, а ми вже якось іншим разом, кращим часом по вас прийдемо". Управитель і всі присутні засміялись, аж капеланові трохи досадно стало; ліценціата роздягли, так він і лишився у тому шпиталі. Оце й уся вам історія.

— Так оце б то, пане цилюрнику,— озвався Дон Кіхот,— і є та історія, що, кажете, дуже до розмови нашої пасує і що ви притьмом розказати її хотіли? Ех, пане скубрію, пане скубрію, треба бути хіба сліпим, щоб крізь таке сито не бачити! Невже ж таки вашець не знає, що то не честь, не подоба — рівняти отак ум до ума, дух до духа, красу до краси і рід до роду? Я собі, пане цилюрнику, не Нептун і над водами не богую, та й не хочу, аби хтось мав мене за розумного, коли я такий не є, я хочу лиш одного: довести світові, яка то вада і шкода, що не гадає він одновити тих блаженних часів, коли подвизався під сонцем орден мандрованого рицарства. Та, мабуть, спідлений наш вік не годен тішитись тим добром, що зазнавали часи минулі, коли мандровані рицарі брали на себе повинність і обов'язок царства боронити, цноту дівочу захищати, сиріт недорослих спомагати, гордопишних поскромляти, а смиренномудрих винагороджати... Теперішні так звані рицарі воліють шовками шамшіти та адамашками шелестіти, аніж кольчугами бряжчати; де ви такого побачите, щоб при всій зброї в чистому полі просто неба за будь-якої погоди ніч ночував, що, бувало, і ніг із стремен не виймає, а обіпреться на свого списа та й замгне отак на малу часину; де такого знайдете, що оце тільки з лісу видерся, зараз у гори дикі пускається, а там уже снується пісками пустельними та неплідними десь понад морем, що, знай, шпує та бурхає; як же побачить човника, хоч на ньому ні весла, ні вітрила, ні щогли, ні линви, сміло скакає в нього і звіряє долю свою невблаганним хвилям глибокого моря: то аж до неба його підкине, то в хлань увергне, а він виставить груди проти борвію то'го не— [344] погамовного, та так і незчується, коли занесе його за три тисячі миль од того місця, де в човен сідав, а вже як вийде на берег чужодальній і незнаний, то там такі йому дива приключаються, що їх би не на пергамені списувати, а на бронзі карбувати... Але тепер лінивство взяло гору над горливістю, неробство над працею, порок над чеснотою, зухвалість над хоробрістю, теорія військова над практикою,— все те цвіло і сяяло лише за золотої доби, за мандрованого рицарства. Може, скажете, неправда? Ну, хто чесніший і сміливіший за преславного Амадіса Гальсь-кого? Хто розумніший за Пальмеріна Англійського? Хто лагідніший і приязніший за Тіранта Білого? Хто чемніший за Лісуарта Грецького? Хто більше рубав і кого більше рубано, як Дон Бельяніса? Хто безстрашніший за Періона Гальського? Хто більше гордував небезпекою за Фелісмарта Гірканського? Хто щиріший за Еспландіяна? Хто од-важніший за Дон Сіронхіла Фракійського? Хто бравіший за Родамон-та? Хто обачніший за царя Собріна? Хто завзятіший за Рінальда? Хто незвитяжніший за Роланда? Хто, нарешті, шляхетніший і люб'язніший за Руджера, що то од нього, як пише Турпін у своїй "Космографії", ведуть свій рід герцоги Феррарські? Всі ці рицарі, а також безліч інших, яких би я, ваша велебність, міг іще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою і хвалою рицарства. От таких ще й подібних рицарів і мав я на увазі, коли збирався радити його милості королю: вони послужили б йому вірою і правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тоді на собі бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидіти, бо капелан мене звідси не бере. І коли Юпітер, як сказав цилюрник, не пустить дощу, то я коли захочу, тоді й звелю дощеві йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумів.

— От їй же Богу, пане Дон Кіхоте,— сказав цилюрник,— я того зовсім і на думці не мав. Наміри в мене були щонайкращі, і ваша милость гнівається даремне.

— Чи даремне, чи, може, й недаремне,— відповів Дон Кіхот,— то вже мені знати.

Тут у розмову втрутився парох:

— Досі я,— каже,— майже нічого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе мені й точить сумління один сумнів, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допіру пан Дон Кіхот.

— Вільно вашій велебності і щось інше говорити,— сказав Дон Кіхот,— а вже з цим сумнівом то й зовсім нема чого таїтися, бо воно ж недобре, коли на душі ото щось муляє.

— Як вільно, то й скажу,— промовив парох.— Сумнів у мене, бачите, ось який: не вірю я жодним світом, аби всі оті мандрівні рицарі, що їх ваша милость низками ниже, справді жили коли на світі і були люди з крові й кості. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилиці — от приверзеться комусь уві сні, а він і розповідає, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.

— І в такий заблуд,— сказав Дон Кіхот,— упадають, буває, люди, що не вірять в існування мандрованих рицарів. Я вже не раз мав нагоду зводити на очі деяким людям сю їхню помилку, досить за нашого часу поширену: іноді мені вдавалось їх переконати, а іноді істина так і зали— [345] шалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, істина незаперечна; я ладен, приміром, стверджувати, що на власні очі бачив Амадіса Галь-ського: то був чоловік ростом високий, з лиця білий, борода йому гарна, хоть і чорна, очі лагідні і воднораз суворі, на слово скупий, до гніву не скорий і не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадіса, міг би змалювати і списати всіх інших мандрованих рицарів, які тільки були в світі і попали в романи: я вважаю, що вони були саме такими, якими фігурують у тих історіях, отже, знаючи подвиги, які вони звершали, і вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логічних умовиводів установити і очерти їхні, і церу, і статуру.

— А скажіть, пане Дон Кіхоте,— спитав цилюрник,— який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант?

— Щодо велетнів різні існують думки,— відповів Дон Кіхот,— одні кажуть, що вони були, а другі, що їх не було; однак же в Святому Письмі, що й на волос ніде од правди не одбігає, сказано, що вони таки були: там оповідається історія того Филистюги Голіафа, що був заввишки півосьма локіт, а то ж велич неабияка. І ще: на острові Сіцілії знайдено сурелі й лопатки — такі величезні костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрія доводить се незаперечно. А втім, я не кажу вам із певністю, якого зросту був Моргант; гадаю тільки, що не надто високого, бо в тому романі, де особливо докладно описуються його подвиги, є згадки, що не раз ночував під покрівлею, а коли були оселі, що могли його вмістити, значить, не міг він бути понад усяку міру високий.

— Авжеж,— притакнув йому парох.

Він ізнов засмакував оце в тих великих нісенітницях і навмисне спитав у Дон Кіхота, які були з себе, на його думку, Рінальд Монтальбан-ський, Роланд та інші пери Франції,— адже всі вони належали до ман-дрованого рицарства.

— Про Рінальда,— одказав Дон Кіхот,— насмілюся твердити, що він був широковидий, рум'яної цери, очі мав бігучі та вирлаті, на вдачу був дражливий та оприскливий над міру, накладав іноді з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орлан-да, бо його і так і сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи ніби клишоногий, на лиці смаглявий, борода руда, тілом волохатий, погляду грізного, досить маломовний, а проте вельми чемний і добре вихований.

— Якщо Роланд був із себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала,— зауважив парох,— то зовсім не диво, що Анджеліка Прекрасна згордувала ним і пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тільки борідка стала в нього засіватись. Розумно ж, мабуть, і вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до ніжного Ме-дора.

— Та Анджеліка, добродію,— одказав Дон Кіхот,— була собі панянка легкодумна, вітролетна та трохи шалапутна і прославилась на цілий світ не лише своєю вродою, а й своїми свавільними вибриками: вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих і дарувала свою ласку джурі під навуссям, безрідному й безмаєтному юнакові, славному хіба що найменням "відданого?, бо [346] таки й справді був щирим і вірним другом. Великий співець її краси, преславний Аріосто, не зважившись або не схотівши писати про те, що сталося з цією дамою після її ганебного падіння (певне, що там уже мало було хвали гідного), попрощався з нею такими словами:

Як трон вона посіла у Китаї,

Хтось інший, може, краще оспіває *.

* Тут і далі всі вірші в перекладах М. Лукаша (ред.).

І слова ті, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетів називають часом віщими співцями. Віщування згодом справдилось — один знакомитий андалузький поета оплакав і оспівав її сльози, а другий знаменитий і, мовляв, єдиний поета, вже кастільський, прославив її вроду.

— Скажіть, пане Дон Кіхоте,— спитав цилюрник,— от скільки співців величали тую Анджеліку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неї сатиру?

— Немає сумніву,— одказав Дон Кіхот,— що якби Сакріпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквілями та сатирами на тих дамах, справдешніх чи уявних, на тих володарках їхніх мрій, які згордували чи знехтували їхнім коханням; така помста, щоправда, негідна благородних сердець, і до мене не дійшло жодного вірша, де ганилося б Анджеліку, що баламутила цілим світом.

— Дивина! — вигукнув парох.

Але тут ізнадвору почулись голосні крики небоги та клюшниці, які вийшли під час тої довгої розмови, і всі вискочили на той галас.

РОЗДІЛ II,

де оповідається про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою клюшницею та небогою, а також про інші кумедні події

Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цилюрник, справді зняли небога з клюшницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.

— Чого сей волоцюга до нас приплентався? — репетувала клюшниця.— Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!

— Ти, ключнице, ти, гадючнице! — одгризався Санчо.— То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вива-бив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає...

— Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! — се вже небога озвалась.— А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий? [341]

— їх не їдять,— одказав Санчо,— ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п'ять суддівських посад.

— Чотири чи п'ять, то байдуже,— заявила клюшниця,— а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!

Парох і цилюрник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя.