Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

От і вирішили вони перевідати недужого і на власні очі допевнитись, чи справді йому на краще йдеться, хоч воно здавалось їм майже неможливим,— тим і поклали не чіпати в розмові того рицарства мандрованого, не троюдити болючої, незагоєної рани.

Прийшли, аж він сидить на постелі в зеленій камізельці баєвій, на голові йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлінний, чисто на мумію зсохся. Привітав їх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров'я* розказав цілком розсудливо і в добірних висловах, як йому здужається. Далі завелася в них мова про так звані громадські [340] справи та державні порядки: одні зловжитки вони викорінювали, другі засуджували, одні звичаї реформували, а другі зовсім касували, і кожен мав себе за новітнього законодавця, сьогоденного Лікурга чи свіжоспеченого Солона, словом, перекували отак весь лад суспільний — у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсім інше. Дон Кіхот про всі ті речі розправляв аж надто розважливо, і обидва екзаменатори увірили поза всяким сумнівом, що він цілком здоровий і сповна розуму.

При тій розмові й небога з клюшницею були і так уже Богові дякували, що пан їхній знову б то при доброму розумі. Але тут парох одмінив свій попередній намір, щоб то нічого за рицарство не згадувати (хотів, бачите, до краю пересвідчитись, чи уздоровлення Дон Кіхотове справжнє було, чи тільки позірне), слово по слову, та й заговорив про останні столичні новини. Сказав, між іншим, що турок суне нібито великими морськими потугами на захід-сонця, та ніхто його замірів не знає допевне і годі вгадати, куди вдарить грім із тої грізної тучі; мало не щороку тривожить він нас, аж по всій християнщині пополох іде — вже й його величність король велів укріпити узбережжя Неаполю, Сіцілії та острова Мальти.

— Його величність король учинив як обачний войовник,— сказав на те Дон Кіхот,— укріпивши загодя свої володіння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби він був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосіб, який, мабуть, і не сниться нині його королівській милості.

Скоро парох зачув ті слова, зараз мовив собі на думці: "Хай Бог тебе боронить, бідний мій Дон Кіхоте! З високого верхівля шаленства, здається мені, падаєш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!" А цилюрник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кіхота, яку ж би то спасенну раду хотів він королю подати: адже володарям тепер дораджують усі, кому не ліньки, а все ж то недоладне й непорадне.

— А моя порада, пане стрижію,— сказав Дон Кіхот,— якраз буде вельми доладна й доречна.

— Та хіба ж я про вас,— виправдувався цилюрник,— я хотів лише сказати, що майже всі пропозиції, що надсилаються його милості королю, або неслушні й нездійсненні, або навіть шкідливі для держави й державця.

— А моя пропозиція якраз і слушна, і здійсненна,— заперечив Дон Кіхот.— Навряд чи інший який дорадник спромігся б на такий дотепний і доцільний, а заразом простий і зручний проект.

— Ви, пане Дон Кіхоте, все ходите коло та навколо,— обізвався парох.— Кажіть-бо прямо, що ви надумали.

— Не хотів би я,— сказав Дон Кіхот,— аби те, що я вам сьогодні тут одкрию, дійшло завтра до слуху панів із державної ради і аби хтось інший дістав подяку й нагороду за мій труд.

— Щодо мене,— промовив цилюрник,— то присягаю перед вами всіма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашої милості ні королю, ні пішаку, анікомусінько на світі! Цю присягу я взяв із романса про священика, що на початку відправи виспівав королю на злодія, котрий украв йому сто дублонів та ходовитого мула. [341]

— Я тієї історії не чув,— сказав Дон Кіхот,— але на присягу звіряюсь, бо знаю добродія цилюрника за порядну людину.

— А якби воно було й не так,— зауважив парох,— то я ручу за нього й відповідаю, що в сій справі мовчатиме, як німий, під загрозою належитої грошової кари.

— А хто мені, панотче, за вас у поруки стане? — спитав Дон Кіхот.

— Мій сан священичий,— одказав парох,— що зобов'язує мене зберігати таємниці.

— Дій його кату! — вигукнув тоді Дон Кіхот.— Се ж дуже просто: нехай тільки його милость король кликне клич до мандрованих рицарів, що по Гишпанії тиняються, аби такого а такого дня всі при дворі королівськім зібрались. Як їх, може, всього з півдесятка набереться, то знайдеться, певне, між ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тільки слухайте уважно, слідкуйте за моєю думкою. Хіба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинає ціле військо вороже, хоч і двісті тисяч, ніби в них на всіх одне горло, ніби вони всі з марципану зроблені? Адже так? Мало хіба в історіях про такі чудеса пишеться? Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон Бельяніс або котрийсь із численних нащадків Амадіса Гальського та став оце на турка, то не хотів би я бути в султановій шкурі! Та Господь зглянеться над своїм народом і пошле йому якогось рицаря, може, не такого потужного, як тії вікодавні, та зате не менш одважного. Господь відає, що я на думці маю, тож не мовлю більше ні слова.

— Ой лишенько! — сплеснула руками небога.— Щоб я так жива була, се вже дядьо мій ізнов у мандровані лицарі хоче!

— Мандрованим рицарем я й помру,— відповів на те Дон Кіхот.— Нехай собі турок туди чи сюди пливе з якою хоче потугою, ще раз кажу: Господь відає, що я на думці маю.

Тут у розмову втрутився цилюрник:

— Дозвольте мені, панове-добродійство, одну бувальщину невеличку розказати, яка історія в Севільї колись приключилась. Дуже вона сюди пасує, тим і хотів би я вам її розповісти.

Дон Кіхот дав дозвіл; тоді парох і всі інші наготувалися слухати, а цилюрник почав оповідати такими словами:

— У севільському шпиталі для божевільних сидів один чоловік, якого родичі запроторили туди, бо стратив розум. Був то вчений — здобув ступінь ліценціата церковного права при Осунському університеті, та що то, хоч би навіть у Саламанці, а всі знали, що він таки божевільний. Ну, просидів там кілька років, і раптом спало йому на думку, що він уже здоровий, при повнім, як то кажуть, розумі: узяв та й написав до архієпископа толедського слізну супліку з досить розумними доказами, аби прислав когось і визволив його з тих злиднів, бо вже, мовляв, Бог над ним ізмилосердився й повернув йому втрачений розум, а родичі, зазіхаючи на той маєток, що йому припадає, тримають його в божевільні проти всякого права і справедливості, хочуть, щоб він там і сконав. Написав раз і вдруге, та так же дотепно й доладно, що архієпископ послав одного свого капелана, аби той дізнався у старшого над шпиталем, чи правду той ліценціат пише, та й з ним самим аби поговорив: [342] як виявиться, що він при своїм розумі, то вже ж треба його відти забрати й на волю пустити. От поїхав туди капелан, аж ні — управитель каже, що той ліценціат таки й досі божевільний: правда, буває, що й зовсім розумно міркує та говорить, а вкінці знов таке почне верзти, що й купи не держиться, і не менше навіженство показує, ніж перед тим розум; нехай, коли хоче, сам із ним розмовиться, то зразу побачить. Капелан на ту пробу погодився; повели його до ліценціата на розмову, говорив він із ним годину цілу чи й більше і за весь цей час не почув од нього жодного безглуздого чи нісенітного слова, а самі розсудливі речі: ну, думає, таки минулося вже його божевілля. Ліценціат сказав між іншим, що управитель напасть на нього видумує, бо не хоче хабарів позбутись од родичів, а за ті хабарі видає його за непритаманного, каже, що тільки часами просвітління на нього находить; усе лихо з того багатства постало, бо вороги, аби ним заволодіти, все на нього кови кують і сумніваються в Господній благодаті, що з тварини несмисленної знов розумну істоту вчинила. Одне слово, управителя він виставив неприторенним хабарником, родичів своїх бездушними користолюбами, а себе таким розумним, що капелан вирішив нарешті повезти його до архієпископа, аби той на власні очі побачив, як із тим божевільним справа мається. Повіривши в його добрий розум, добрий капелан попросив управителя, аби ліценціатові видали одяг, у якому його приведено до шпиталю; управитель остерігав його, щоб він із тим не поспішав, бо хворий, поза всяким сумнівом, ще не одужав. Але капелан не зважав на управителеві остороги та вмовляння і твердо вирішив забрати ліценціата з собою; управитель мусив скоритись, як-не-як, то було розпорядження від самого архієпископа. Ліценціатові оддали його одежу, нову ще й цілком пристойну; як перебрався він з дуренського в людське, попросив у капелана, аби той із ласки своєї дозволив йому попрощатися з товаришами божевільними. Капелан не перечив, бо й сам хотів на тих нещасних подивитися. От пішли вони до палати разом, а за ними ще дехто ув'язався; ліценціат наблизився до клітки, де сидів один біснуватий, на той час саме тихий та сумирний, і обізвався до нього такими словами: "Скажи мені, брате, чи можу я щось для тебе зробити? Бачиш, я йду вже додому, бо Господь милосердний з благості своєї безконечної рачив повернути розсудок мені, недостойному; тепер я знов при доброму розумі і, як то кажуть, притомний: не дарма ж приповідають, що у Бога все мога. Отож надійся і уповай на нього: уздоровив він мене, то й тебе уздоровить, здайся на його святу волю. Постараюсь переслати тобі чогось смачного, аби ти з'їв на здоров'я, бо скажу тобі правду (я дізнав це на своїй шкурі), звідки береться все наше божевілля: шлунок порожній, а в голові повно повітря, от і маєш. Кріпися ж, не падай духом, бо хто в нещасті зневір'ю піддається, той здоров'я своє руйнує і смерть собі приспішує". Ці слова ліценціатові чув також інший біснуватий, що сидів у другій клітці навпроти; от підвівся він з ветхої рогожі, на якій лежав голяка, та й запитав гучним голосом, хто то виходить ізвідси при повному розумі. "То я, брате,— одказав йому ліценціат.— Уже мені тут нема чого робити, і я складаю дяку небові, що таку велику явило до мене ласку".— "Ей, гляди, ліценціате, чи не кусить тебе лукавий! — сказав той із клітки.— Не хапайся так дуже, сиди собі тихо в [343] алаті, бо однак доведеться вертатись!" — "А я кажу, що таки здоро-' вий,— заперечив ліценціат,— і годі вже з мене цієї покути".— "Здоровий, кажеш? — не вгавав божевільний.— Ну, гаразд, іди собі, там видно буде.