Емма - Остін Джейн

Він пішов із міліції, щоб зайнятися торгівлею, і в цьому посприяли його брати, що вже міцно стояли на ногах у Лондоні. Це заняття було для нього не надто обтяжливим. Він лишався власником невеличкого будинку в Гайбері, де перебував більшу частину свого вільного часу; ось так приємно — між роботою і товариськими розвагами — і промайнули наступні вісімнадцять чи двадцять років його життя. До того часу він уже встиг зібрати достатню суму, щоб не тільки купити невеличкий маєток неподалік Гайбері, що давно впав йому в око, а й одружитися навіть із такою безприданницею, як міс Тейлор, і жити відповідно до своєї приязної та компанійської вдачі.

Відтоді, як міс Тейлор почала впливати на його рахунки, вже минув деякий час; але це не був тиранічний вплив молодості на молодість, він не міг похитнути його твердого бажання не починати сімейного життя, доки не буде в змозі придбати Рендоллз. Він уже давно прагнув купити Рендоллз і, маючи перед собою цю мету, вперто йшов уперед, поки не досяг її. Він розбагатів, придбав будинок і одружився. Це було початком нового періоду в його житті, котрий обіцяв принести більшу радість, аніж усі попередні періоди. Він ніколи не був нещасною людиною навіть під час свого першого шлюбу: від цього його вберегла власна вдача; але другий шлюб мусив продемонструвати, якою чарівною може бути розважлива і по-справжньому щира та привітна жінка, мусив надати щонайприємніший доказ того, що набагато краще обирати, ніж бути обраним, викликати вдячність, аніж відчувати її.

Нікому, крім себе, своїм вибором він не догоджав: його статок належав лише йому; що ж до Френка, то того не просто виховували — без зайвих слів — як природного спадкоємця дядька; він став для Черчіллів настільки бажаним прийомним сином, що вони збиралися дати йому своє прізвище, тільки-но він досягне повноліття. Тому навряд чи хлопцеві коли-небудь могла знадобитися батькова допомога. Сам же батько цієї небезпеки не усвідомлював. Френкова тітка була жінкою примхливою та владною і тримала свого чоловіка під каблуком; але — відповідно до своєї вдачі — містер Вестон і подумати не міг, що якась її примха може бути достатньо сильною, аби негативно вплинути на того, хто був таким любим його серцю, і любим, як він вважав, цілком заслужено. Щороку він бачився зі своїм сином у Лондоні й пишався ним; його сповнені любові розповіді про сина як чудового юнака змусили й мешканців Гайбері теж відчувати за нього своєрідну гордість. Вони вважали Френка настільки своїм, що його чесноти та його майбутнє стали предметом спільної турботи.

Містер Френк Черчілль був для гайберійців визначеною особою, котру всім кортіло побачити, проте його реакція на це люб'язне ставлення була такою слабкою, що досі жодного разу він не навідався до Гайбері. Про його можливий візит до батька часто говорили, але він так і не відбувся.

Однак після батькового одруження всі вважали, що такий візит — як найдоречніший вияв синівської поваги — таки має відбутися. З цим погоджувалися всі — навіть коли місіс Перрі чаювала у місіс та міс Бейтс чи коли місіс та міс Бейтс чаювали у місіс Перрі. Для Френка Черчілля настала слушна година з'явитися до них; і надія на це зміцніла, коли поширилася чутка, що він написав своїй новоявленій матінці листа з нагоди її одруження. Протягом декількох днів кожен, хто прибував уранці до Гайбері, приносив із собою якусь згадку про той шляхетний лист, що його отримала місіс Вестон. "Сподіваюсь, ви чули про те, що містер Френк Черчілль написав місіс Вестон шляхетного листа? Наскільки я розумію, це був дійсно шляхетний лист. Містер Вудхаус сам сказав мені про це. Він бачив його і каже, що ніколи в житті він не читав такого шляхетного листа".

Це й справді був лист, гідний усіляких похвал. Зрозуміло, що у місіс Вестон склалося про цього молодика дуже позитивне враження; а такий приємний вияв уваги був безперечним доказом його неабиякої розважливості і щонайбажаніим додатком до тих усіляких привітань від різних людей, які місіс Вестон встигла отримати з приводу свого заміжжя. Вона почувалася найщасливішою жінкою в світі; а що прожила на світі чимало, то розуміла, що інші цілком небезпідставно також можуть вважати її щасливою. Єдиним смутком була часткова розлука з друзями, чиї щирі почуття до неї ніколи не охолоджувалися і яким так не хотілося розлучатися з нею!

Вона знала напевне, що інколи за нею сумуватимуть, і не могла без болю в серці думати про те, що Емма втратила єдину втіху, або про те, як вона страждає від скороминущої нудьги, не маючи її співчутливої підтримки. Але ж красунечка Емма мала аж ніяк не слабку вдачу; вона трималася краще, ніж більшість дівчат у подібному становищі; вона була розумна, енергійна та рішуча. Можна було сподіватися, що цих якостей буде цілком досить, аби вона спокійно пережила ті невеликі труднощі і незгоди, яких завдала нова ситуація. А ще втішали дуже близька відстань між Рендоллзом та Гартфілдом, яку самотужки легко могла подолати пішки навіть жінка, а також добра вдача містера Вестона і його чималі статки, котрі з наближенням холодів не перешкодять їм проводити разом кожен другий вечір.

Місіс Вестон не полишало почуття вдячності долі за такий поворот подій; лише зрідка воно переривалося хвилинами жалю, а її задоволення — ба більше, ніж задоволення, — її радісна насолода була такою зрозумілою і такою очевидною, що Емму, дарма що вона знала свого батька дуже добре, інколи просто дивувала його схильність і досі жаліти "бідолашну міс Тейлор" — і тоді, коли вони залишили її в Рендоллзі серед усіх мислимих атрибутів домашнього комфорту, і тоді, коли спостерігали ввечері, як вона йшла до власної карети в супроводі свого елегантного чоловіка. І щоразу, коли вона від'їздила, містер Вудхаус легенько зітхав, промовляючи: "Ох, бідолашна міс Тейлор. Вона так хотіла залишитися".

Надії на те, що місіс Вестон знову зробиться міс Тейлор, не було, як і не було особливої надії на те, що він перестане її жаліти; але через кілька тижнів містер Вудхаус відчув деяке полегшення. Вітання сусідів припинилися; його вже не дратували побажаннями радості з приводу такої сумної події; весільний пиріг — причина його невимовних страждань — був з'їдений дочиста. Його шлунок не витримував ніякої жирної їжі, і він і гадки не мав, як це інші люди чимось можуть від нього відрізнятися. Що було нездоровим для нього, те він вважав незугарним для всіх, і тому цілком серйозно намагався Замовити інших не їсти зовсім весільного пирога; коли ж його зусилля виявилися марними, він з не меншою серйозністю спробував зашкодити поїданню пирога будь-ким. На цю тему він інтенсивно консультувався у містера Перрі, місцевого аптекаря. Містер Перрі був розумною, інтелігентною людиною, і його часті візити були однією з утіх у житті містера Вудхауса; по-скільки до нього вже звернулися за допомогою, то він не міг не визнати (дещо покрививши при цьому душею), що справді інколи весільний пиріг, споживаний надміру, може зашкодити багатьом людям, а то й більшості з них. Маючи таку авторитетну думку, підкріплену думкою власною, містер Вудхаус сподівався переконати кожного гостя, що приходив привітати молодят; але пиріг все одно їли, і не було спокою його щедрій натурі, доки пиріг не з'їли геть увесь до останньої крихти.

Ходили по Гайбері дивні чутки про те, що кожного з малолітніх нащадків містера Перрі бачили з куснем вестонівського весільного пирога в руках, але містер Вудхаус ніяк не хотів цьому вірити.

Розділ 3

Містер Вудхаус теж не цурався спілкування, але по-своєму. Він дуже полюбляв, коли друзі самі приходили до нього; і через різні причини — своє тривале проживання в Гартфілді, свою добру вдачу, своє багатство, свій будинок і свою дочку — здатен був улаштовувати візити людей, що належали до його вузенького кола знайомств, значною мірою за власним уподобанням. Із сім'ями, що не входили до цього кола, він спілкувався мало; жахався пізньої години та багатолюдних званих обідів і тому бачився лише з тими знайомими, які ладні були приходити в гості на його власних умовах. На щастя для нього, у Гайбері, включно з Рендоллзом, що належав до тої самої парафії, та у Донвелл-Еббі із парафії сусідньої — маєтку містера Найтлі — таких було чимало. Досить часто після умовлянь Емми він запрошував когось із обраних та найдостойніших пообідати з ним, але все ж таки віддавав перевагу вечірнім прийомам, і якщо йому ні з того ні з сього не наверталося на думку, що він не в змозі приймати гостей, то рідко серед тижня траплявся такий вечір, коли Емма не могла підшукати йому партнерів для гри в карти.

Непідробна та випробувана часом повага приводила в будинок містера Вудхауса подружжя Вестонів і містера Найтлі, а містер Елтон, молодик, що жив сам-один і якому не подобалося самотнє життя, залюбки користувався привілеєм обміняти будь-який із своїх самотніх та неприкаяних вечорів на вишукане товариство вітальні містера Вудхауса та усмішку його гарненької дочки.

Крім цієї компанії, існувала іще одна, де найбільшу готовність до відвідин виявляли місіс і міс Бейтс та місіс Годдард — дами, що майже завжди відгукувалася на запрошення з Гартфілда. Цю трійцю привозили та відвозили додому настільки часто, що містер Вудхаус не вважав це чимось обтяжливим для Джеймса чи для коней. От коли б їх перевезення випадало лише раз на рік, то тоді він вважав би його справжньою бідою.

Місіс Бейтс, вдова колишнього гайберійського парафіяльного священика, була така старезна бабця, що годилася хіба що для чаювання та партії в кадриль. Жила вона зі своєю єдиною дочкою вкрай скромно, і до неї ставилися з усією тією повагою та шаною, на яку заслуговує незлобива стара жінка, що опинилась у скрутних обставинах. Її дочка мала неабияку популярність як для жінки немолодої, некрасивої, небагатої і незаміжньої. Мабуть, таке вкрай несприятливе становище міс Бейтс і стало причиною загального гарного до неї ставлення. Для самовтіхи або щоб змусити своїх можливих недоброзичливців хоча б про людське око ставитися до неї з повагою, їй потрібна була інтелектуальна вищість, та ба — як нема, то й дарма. Ніколи не могла вона похвалитися ані красою, ані розумом, її молодість проминула без якихось особливих подій, а зрілі роки були присвячені догляду за старіючою матір'ю та енергійним спробам вичавити максимум із убогих статків.