Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик
З цієї нагоди жертвопринесення по всіх храмах і великі подяки, для нього ж нове заохочення до подорожі в Ахайю. Кілька днів тому говорив мені, одначе, що боїться, як до цього поставиться римський люд і чи не збунтується, як із любові до нього, так і з побоювання щодо роздачі хліба та видовищ, які б його через тривалу відсутність імператора могли оминати.
Їдемо, одначе, до Беневента[203] оглядати шевські пишноти, що ними хизуватиметься Ватиній, а звідти, під покровительством божественних братів Єлени[204], у Грецію. Щодо мене, помітив я одну дивну річ, що, коли перебуваєш серед божевільних, робишся також божевільним, а більше того, знаходиш певну чарівність у божевіллі. Греція й подорож у тисячу цитр, якийсь тріумфальний похід Вакха, серед увінчаних миртовою зеленню, листям винограду, жимолостю німф і вакханок, колісниці з запряженими в них тиграми, квіти, жезли Діоніса, вінки, вигуки: "Evoe!", музика, поезія й аплодуюча Еллада, все добре, але ми тут плекаємо ще сміливіші наміри. Нам хотілося б створити якусь східну казкову імперію, царство пальм, сонця, поезії перетвореної на сон дійсності, перетвореного на суцільне блаженство життя. Хотілося нам забути про Рим, а центр всесвіту розташувати десь між Грецією, Азією та Єгиптом, жити життям не людей, а богів, не знати, що таке повсякденність, плавати на золотих галерах під захистом пурпурових вітрил, бути Аполлоном, Осірісом[205] і Ваалом[206] ув одній особі, рожевіти з зорею, золотіти із сонцем, сріблитися з місяцем, володіти, співати, мріяти… І чи повіриш, що я, хто має ще на сестерцій здорового глузду і на ас розважливості, даю себе, одначе, захопити цим фантазіям, і даю захопити тому, що коли вони й нездійсненні, то принаймні величні й незвичайні… Така імперія казкова була б, мабуть, чимось, що колись, колись, через багато віків видалося б людям сном. Якщо Венера не прибирає образу такої собі Лігії або хоча б такої рабині, як Евніка, і якщо не прикрашає життя мистецтвом, то само по собі воно марне й нерідко має мармизу мавпи. Але Міднобородий не здійснить своїх намірів хоча б тому, що в цьому казковому царстві поезії та Сходу не має бути місця для зради, підлості й смерті, а в нім під машкарою поета криється бездарний комедіант, дурнуватий візник і паскудний тиран. Через це тим часом душимо людей, що нам якимось чином заважають. Бідолашний Торкват Силан є вже тінню. Розрізав собі вени кілька днів тому. Леканій і Ліціній зі страхом стають на консульські посади, старому Тразеєві не уникнути смерті, бо він сміє бути чесним. Тигеллін і досі не може дістати наказу, щоб я розрізав собі вени. Я ще потрібний не тільки як арбітр елегантності, але як людина, без чиїх порад і смаку мандрівка до Ахайї може не вдатися. Часом, одначе, думаю, що рано чи пізно мушу тим скінчити, а знаєш, про що іноді турбуюсь: про те, щоб Міднобородому не дісталась ота моя чаша муринська, яку ти бачив і був у захваті від неї. Якщо в мою останню смертну годину будеш при мені, я тобі її віддам, якщо ж будеш далеко, я розіб'ю її. Але тим часом попереду маємо шевський Беневент, олімпійську Грецію і фатум, який визначає кожному незнаний і непередбачуваний шлях. Бувай здоровий і найми Кротона, а то й удруге в тебе відберуть Лігію. Хілоніда, коли тобі перестане бути потрібним, одішли до мене, хоч де б я був. Може, зроблю з нього другого Ватинія, і консули та сенатори дрижатимуть іще перед ним, як дрижать перед оцим лицарем Дратвою. Варто б дочекатися такого видовища. Коли відшукаєш Лігію, дай мені знати, щоби приніс у жертву за вас пару лебедів і пару голубів у тутешньому круглому храмі Венери. Бачив колись уві сні Лігію в тебе на колінах, яка шукала твоїх поцілунків. Постарайся, щоб той сон став пророчим. Нехай на твоєму небі не буде хмар, а коли і з'являться, то нехай мають колір і запах троянд. Бувай здоровий і прощавай!"
Розділ XIX
Ледве Вініцій закінчив читати, як до бібліотеки прослизнув тихо ніким не кликаний Хілон, — слуги мали наказ впускати його в будь-який час дня і ночі.
— Нехай божественна мати твого великодушного пращура, Енея, — сказав, — буде до тебе такою ж милостивою, пане, як до мене був милостивим божественний син Майї.
— Що це означає? — спитав Вініцій, підхоплюючись із-за столу, за яким сидів.
А Хілон підвів голову і сказав:
— Еврика!
Молодий патрицій розхвилювався так, що протягом тривалого часу не міг вимовити й слова.
— Бачив її? — запитав нарешті.
— Бачив Урса, пане, і говорив з ним.
– І знаєш, де вони переховуються?
— Ні, пане. Інша людина просто через власне самолюбство дала б зрозуміти лігійцеві, що вгадала, хто він такий, інша б постаралася випитати в нього, де він мешкає, й або дістала б удар кулаком, після якого всі земні справи стали б їй байдужими, або викликала б недовіру велетня, і призвела до того, що для дівчини шукалося б, може, ще цієї ж ночі іншу схованку. Я того не вчинив, пане. Досить мені знати, що Урс працює у мельника біля Торгової пристані, що того звуть Демас, як твого вільновідпущеника, а досить мені цього тому, що тепер будь-який надійний твій слуга може вранці піти слідом за ним і вистежити їхню схованку. Я приніс тобі тільки певність, пане, що коли Урс тут, то й божественна Лігія перебуває в Римі, і ще одне повідомлення, що цієї ночі буде майже напевно в Остріані.
— В Остріані? Де це? — перебив його Вініцій, бажаючи, мабуть, бігти зараз же на вказане місце.
— Старий цвинтар між Соляною та Номентанською дорогами. Верховний жрець християн, про якого я говорив тобі, пане, і якого чекали значно пізніше, приїхав уже і сьогодні вночі хреститиме й повчатиме на тім цвинтарі. Вони криються зі своїм ученням, бо хоча й немає досі едиктів, які його забороняють, народ їх ненавидить, отож мусять бути обережними. Сам Урс говорив мені, що всі, до єдиної душі, зберуться сьогодні в Остріані, бо кожен хоче бачити й чути того, хто був першим учнем Христа і кого вони називають посланцем. А жінки в них нарівні з чоловіками слухають повчання, тому з жінок не буде, може, тільки Помпонії, вона ж бо не змогла б виправдатися перед Авлом, шанувальником давніх богів, чому вночі покидає дім; Лігія, одначе, о пане, що перебуває під опікою Урса та старійшин общини, прийде з іншими жінками, без сумніву.
Вініцій, який жив до цього ніби в гарячці, підтримуваний лише сподіванням, тепер, коли сподівання це, здавалося, здійсниться, відчув раптом таке ослаблення, яке відчуває людина після подорожі над силу біля мети. Хілон зауважив це й вирішив скористатися:
— Брами справді пильнують твої люди, пане, і християни мусять про це знати. Але вони не потребують брам. Тибр їх також не потребує, а хоч од ріки до тих доріг далеко, варто зробити гак, аби побачити "великого апостола". Зрештою, вони можуть мати тисячу способів опинитися за мурами, і знаю, що їх мають. В Остріані знайдеш, пане, Лігію, а коли б навіть — чого я не припускаю — її не було, буде Урс, тому що цей обіцяв мені вбити Главка. Сам казав мені, що буде й там його порішить, чуєш, шляхетний трибуне? Отож, або підеш за Урсом услід і довідаєшся, де Лігія мешкає, або накажеш своїм людям схопити його як убивцю і, маючи в своїх руках, видобудеш із нього зізнання, де він сховав Лігію. Я своє зробив! Інший, о пане, сказав би тобі, буцім випив із Урсом десять глеків найліпшого вина, поки видобув із нього таємницю; інший сказав би тобі, що програв йому тисячу сестерціїв у "дванадцять ліній" або що за дві тисячі купив ці відомості… Знаю, що відшкодував би мені все подвійно, але незважаючи на це, раз у житті… тобто, хотів сказати: як завше в житті, буду чесним, сподіваюся ж бо, що, як говорив великодушний Петроній, усілякі мої видатки та надії твоя великодушність переважить.
Але Вініцій, який був солдатом, звик не тільки давати раду собі перед лицем усяких обставин, але й діяти, зразу ж опанував хвилинну слабкість і сказав:
— Не розчаруєшся в моїй великодушності, спершу, однак, підеш зі мною в Остріан.
— Я — в Остріан? — запитав Хілон, який не мав ані найменшого бажання туди йти. — Я, шляхетний трибуне, обіцяв тобі знайти Лігію, але не обіцяв її викрадати… Подумай, пане, що б зі мною сталось, якби цей лігійський ведмідь, роздерши Главка, переконався водночас, що не зовсім справедливо вчинив? Чи не вважав би мене (зрештою, несправедливо) винуватцем скоєного вбивства? Пам'ятай, пане, хто є більшим філософом, тому важче відповідати на дурні запитання невігласів, що ж би я йому відповів, якби він мене запитав, чому я звинуватив лікаря Главка? Якщо, одначе, ти підозрюєш мене, що я тебе обдурюю, то скажу тобі, заплати мені тільки тоді, коли тобі вкажу дім, у якому мешкає Лігія, сьогодні ж вияви лише частку твоєї щедрості, аби, коли б і ти, о пане (від чого захистять нехай усі боги), випадково потерпів, не лишився я зовсім без нагороди. Серце твоє не витримало б цього.
Вініцій підійшов до скрині, що стояла на мармуровій підставці й називалась "арка", і, видобувши з неї гаманець із монетами, кинув його Хілонові.
— Тут скрупули[207], — сказав він. — Коли Лігія буде в моєму домі, отримаєш такий самий гаманець, наповнений ауреусами.
— О Юпітер! — скрикнув Хілон.
Але Вініцій нахмурив брови.
— Тебе погодують, потім можеш одпочити. До вечора не рушиш звідси, коли ж ніч настане, проведеш мене до Остріану.
На обличчі грека відбилися за хвилину страх і вагання, потім, одначе, він заспокоївся і сказав:
— Хто ж тобі суперечитиме, пане! Прийми ці слова за добре пророкування, як прийняв їх великий наш богатир у храмі Аммона. Щодо мене, ті скрупули (тут струснув гаманцем) переважили мою, не кажучи вже про твою, дружбу, яка для мене є щастям і насолодою…
Але Вініцій перебив його нетерпляче й почав розпитувати про подробиці розмови з Урсом. Одне з них було ясно: або схованку Лігії цієї ночі буде виявлено, або саму її можна буде викрасти на зворотному шляху з Остріану. І від цієї думки Вініція охоплювала шалена радість. Тепер, коли він був майже певен, що Лігію відшукає, гнів та образа на неї зникли. За ту власну радість вибачав їй усе. Думав тільки про неї як про дорогу й жадану істоту, й було в нього таке відчуття, буцім після тривалої подорожі мала повернутися. Хотілося йому скликати рабів і наказати їм прикрасити дім гірляндами.
