Забуте вбивство - Крісті Агата

Я не можу пояснити. Але так воно є. Сама Гелена захотіла нагадати вам про себе.

Тонкий меланхолійний посвист паровоза долинув до їхніх вух. Доктор Кеннеді вийшов у засклені двері, а вони за ним. Слід від диму повільно тягся внизу по долині.

– Це потяг, – сказав Кеннеді.

– Підходить до станції?

– Ні, відходить від неї. – Він помовчав. – Вона з'явиться з хвилини на хвилину.

Та минали хвилини, а Лілі Кімбл не з'являлася.

ІІ

Лілі Кімбл вийшла з поїзда на вузловій станції Дилмаут і через міст перейшла на колію, де стояв поїзд місцевого сполучення. У ньому було небагато пасажирів – з півдесятка щонайбільше. То був мертвий час дня, а день до того ж був ярмарковим у Гелчестері.

Незабаром поїзд рушив, з поважним пахканням прокладаючи собі шлях по звивистій долині. До кінцевої станції в Лонсбері-Бей були три зупинки: Ньютон-Ленґфорд, Метчінґз-Голт (біля Вудлі-Кемпа) та Вудлі-Болтон.

Лілі Кімбл дивилася з вікна очима, які не бачили гарного сільського краєвиду, бо перед ними постійно маячив гарнітур меблів у стилі доби короля Якова, обтягнутий тканиною кольору зеленої яшми…

Вона була єдиним пасажиром, який вийшов на крихітній станції в Метчінґз-Голт. Віддала свій квиток і повз білетну касу вийшла на перон. Пройшовши трохи понад колією, побачила вказівний знак із написом "До Вудлі-Кемпа", що вказував на стежку, яка підіймалася на крутий пагорб.

Лілі Кімбл швидко пішла нагору тією стежкою. Стежка бігла між лісом і крутим схилом пагорба, що заріс вересом і дроком.

Хтось вийшов із лісу, і Лілі від несподіванки стрепенулася.

– Леле, ви мене налякали, – сказала вона. – Я не сподівалася зустріти вас тут.

– Я зробив тобі сюрприз, так? Я маю ще один сюрприз для тебе.

Між деревами не було нікого. Ніхто не міг почути ані крику, ані звуків боротьби. А втім, крик так і не пролунав, а боротьба незабаром закінчилася.

Стривожена горличка злетіла на лісом…

ІІІ

– Що трапилося з тією жінкою? – роздратовано запитав доктор Кеннеді.

Стрілки годинника показували за десять хвилин п'яту.

– Може, вона заблукала, ідучи від станції?

– Я детально описав їй дорогу. Та в будь-якому разі заблукати там неможливо. Звернути ліворуч, коли вона вийде зі станції, а потім – на першу дорогу праворуч. Як я вже сказав, іти там лише кілька хвилин.

– Може, вона передумала, – сказав Джайлз.

– Схоже на те.

– Або не встигла на потяг, – припустила Ґвенда.

Кеннеді повільно сказав:

– Ні, більш імовірно, що вона вирішила взагалі не приїжджати. Можливо, чоловік її зупинив. Поведінку наших селян передбачити неможливо.

Він ходив туди-сюди по кімнаті. Потім підійшов до телефону й назвав якийсь номер.

– Алло? Це станція? Говорить доктор Кеннеді. Я чекав на одну людину на четверту годину тридцять п'ять хвилин. Жінку середнього віку із села. Ніхто у вас не запитував, як пройти до мене? О, що ви кажете?

Інші були достатньо близько, щоб почути голос носія станції Вудлі-Болтон.

– Я не думаю, щоб хтось приїздив до вас, докторе. О четвертій тридцять п'ять із чужих ніхто не приїхав. 3 потяга зійшли тільки містер Нерекотс із Медоуза, Джонні Лоз та дочка старого Бенсона. Інших пасажирів не було.

– Отже, вона передумала, – сказав доктор Кеннеді. – У такому разі дозвольте запросити до чаю вас. Чайник уже на вогні. Зараз я принесу.

Він повернувся з уже завареним чаєм, і вони посідали за стіл.

– Це лише тимчасова затримка, – весело сказав він. – Ми маємо її адресу й можемо самі поїхати до неї, якщо захочемо.

Задзвонив телефон, і доктор підвівся щоб відповісти.

– Доктор Кеннеді?

– Так.

– Це інспектор Ласт, лонґфордський відділок поліції. Ви чекали на жінку на ім'я Лілі Кімбл – місіс Лілі Кімбл – сьогодні пополудні?

– Чекав. А що сталося? Нещасливий випадок?

– Я не назвав би це нещасливим випадком. Вона мертва. Ми знайшли на її тілі листа від вас. Тому я вам і телефоную. Чи зможете ви приїхати до лонґфордського відділка якомога швидше?

– Уже їду.

IV

– Що ж, спробуймо прояснити бодай дещо, – сказав інспектор Ласт.

Він ковзнув поглядом від Кеннеді до Джайлза та Ґвенди, які приїхали з доктором. Ґвенда була уже бліда, а руки їй були судомно зціплені.

– Ви чекали на цю жінку поїздом, який відходить від Дилмаута о четвертій годині п'ять хвилин? І прибуває у Вудлі-Болтон о четвертій тридцять п'ять?

Доктор Кеннеді кивну в головою.

Інспектор Ласт подивився на листа, якого він знайшов на мертвому тілі жінки. Там усе було абсолютно ясно.

Шановна міс Кімбл

(написав доктор Кеннеді)

Я буду радий, якщо зможу дати вам справді корисну пораду. І ви побачите зі зворотної адреси на цьому листі, що я вже не живу в Дилмауті. Якщо ви сядете на поїзд, який відходить від станції Кумбелей о 3.30, зробите пересадку на вузловій станції Дилмаут і поїздом, який іде до Лонсбері-Бей, доїдете до станції Вудлі-Болтон, то звідти до мого будинку йти лише кілька хвилин. Ідіть ліворуч, коли вийдете зі станції, потім звертайте на першу дорогу праворуч. Мій будинок побачите в кінці дороги, праворуч. Моє ім'я написане на брамі.

Щиро ваш

Джеймс Кеннеді.

– Ви не пропонували їй приїхати більш раннім потягом?

– Більш раннім потягом? – здивовано перепитав доктор Кеннеді.

– Бо саме так вона зробила. Вона покинула Кумбелей не о пів на четверту, а о пів на другу, сіла на поїзд, що відходить від вузлової станції Дилмаут о другій годині п'ять хвилин і вийшла не на станції Вудлі-Болтон, а на Метчінґз-Голт, станції попередній.

– Цьому важко повірити!

– Вона хотіла проконсультуватися з вами як із лікарем, докторе?

– Ні. Я покинув практикувати кілька років тому.

– Я так і думав. Ви добре її знали?

Кеннеді похитав головою.

– Я не бачив її вже років двадцять.

– Але ви… щойно її впізнали?

Ґвенда затремтіла, але доктор міг дивитися на трупи цілком спокійно, тому він замислено відповів:

– За таких обставин мені важко зрозуміти, впізнав я її чи ні. Її було задушено, так?

– Так, її було задушено. Тіло знайшли в гаю, неподалік від стежки, яка веде від Метчінґз-Голта до Вудлі-Кемпа. Його знайшов перехожий, який ішов із Кемпа, приблизно за десять хвилин до четвертої. Наш поліційний лікар вважає, що смерть настала між другою годиною п'ятнадцять хвилин і третьою годиною. Очевидно, її було вбито відразу по тому, як вона покинула станцію. Жоден інший пасажир не вийшов на Метчінґз-Голті. Тільки вона.

Але чому вона вийшла на Метчінґз-Голті? Переплутала станції? Я думаю, що навряд. До того ж вона прибула туди на дві години раніше від призначеної вами зустрічі й приїхала не тим потягом, який ви їй вказали, хоч і мала при собі вашого листа.

А тепер скажіть мені, у якій справі ви мали зустрітися я нею, докторе?

Доктор Кеннеді засунув руку до кишені й дістав звідти листа від Лілі.

– Я приніс сюди її лист до мене. Вирізка з газети, яку сюди вкладено, – це оголошення, опубліковане в місцевій пресі містером і місіс Рід, яких ви тут бачите.

Інспектор Ласт прочитав листа від Лілі Кімбл та вирізку з газети. Потім перевів погляд від доктора Кеннеді до Джайлза та Ґвенди.

– Ви можете розповісти мені історію, яка за всім цим стоїть? Ідеться про дуже давні події, чи не так?

– Це було вісімнадцять років тому, – сказала Ґвенда.

Окремими клаптями, з додатками та пропусками вони розповіли йому свою історію. Інспектор Ласт умів слухати. Він дозволив, щоб усі троє розповіли про ті події, кожен по-своєму. Кеннеді обмежився сухим викладенням фактів, Ґвенда часто плуталася, але її розповідь була підсилена образною уявою. Найбільше користі, певно, було з розповіді Джайлза. Він розповідав ясно й по суті, з меншою стриманістю, ніж Кеннеді, і більш зв'язно, ніж Ґвенда. Це забрало досить багато часу.

Потім інспектор Ласт зітхнув і підсумував:

– Місіс Гелідей була сестрою доктора Кеннеді й вашою мачухою, місіс Рід. Вона зникла з будинку, у якому ви мешкаєте зараз, вісімнадцять років тому. Лілі Кімбл (чиє дівоче прізвище було Ебот) служила тоді в домі покоївкою. З якоїсь причини Лілі Кімбл схиляється до думки (після того як минуло стільки років), що в домі було скоєне вбивство. У той час припускали, що місіс Гелідей утекла з якимсь чоловіком (його особу не було встановлено). Майор Гелідей помер у психіатричній лікарні п'ятнадцять років тому, до самої смерті перебуваючи під владою галюцинації, що він задушив дружину – якщо то була галюцинація…

Він зробив паузу.

– Це все цікаві, але не дуже пов'язані між собою факти. Критичне питання, схоже, полягає в тому, жива місіс Гелідей чи мертва? Якщо мертва, то коли вона померла? І що знала Лілі Кімбл? З усього цього можна зробити висновок: вона знала щось дуже важливе. Настільки важливе, що її вбили, аби вона нікому не змогла про це розповісти.

Ґвенда скрикнула.

– Але хто міг знати, що вона збирається про це розповісти – крім нас?

Інспектор Ласт обернув до неї замислений погляд.

– Надзвичайно важливим місіс Гід, є той факт, що вона сіла на поїзд, який відходить від вузлової станції Дилмаут о другій годині п'ять хвилин, замість того, який відходив о четвертій годині п'ять хвилин. Для цього в неї, певно, були причини. А ще вона зійшла з поїзда, не доїхавши до станції Вудлі-Болтон. Чому? Мені здається можливим, що після того, як Лілі написала докторові, вона написала комусь іще, запропонувавши йому зустрітися з нею десь у Вудлі-Кемпі, можливо, і мала намір, у разі, якщо ця зустріч не дасть сподіваних результатів, відвідати доктора Кеннеді й попросити його поради. Можливо, вона підозрювала якусь певну особу й могла написати тій особі, натякаючи на своє знання й запропонувавши їй зустрітися з нею.

– Шантаж, – різко кинув Джайлз.

– Я не думаю, що вина мислила в такий спосіб, – сказав інспектор Ласт. – Вона була жадібна, сподівалася на якусь вигоду, але не дуже добре уявляла собі, як треба поводитися, щоб її отримати. Побачимо. Може, її чоловік розповість нам більше.

V

– Я її остерігав, – похмуро сказав містер Кімбл. – "Не втручайся в цю справу", – такими були мої слова. Але вона мене не послухала. Вважала себе розумнішою, аніж я. Такою вона була, Лілі. Надто високо себе ставила.

Допит показав, що містер Кімбл мало чим міг допомогти розслідуванню.

Лілі служила в Сент-Кетрін ще до того, як він із нею познайомився й вони почали дружити. Вона любила ходити в кіно й хвалилася йому, що працювала в домі, де було скоєне вбивство.

– Я тоді не звернув на це уваги.