Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Спустивши одну ногу з велосипеда на землю, він суворо й пильно дивився на мене. То був Мальйокетті, Міреллин батько.

— Нічого, йду на роботу, пробелькотів я.

— А знаєш, — каже він, — мені з тобою треба побалакати... Але не зараз, пізніше... Опівдні я чекатиму тебе біля заправочної. Ти знаєш про що?

— Не знаю, — збрехав я навмання.

— Зате я знаю. Отже, до зустрічі!

Він сів на велосипед і, натискаючи на педалі, поїхав.

Так, впевнився я, він усе знає. Просперо таки казав правду, й опівдні я маю стати на суд перед розлюченим батьком. Я почував себе вкрай пригніченим і думав, що й не варто сподіватись зустрічі з Міреллою. Такої капості зі мною ще не траплялося, хоч я припускав, що дівчина за таких обставин почне дорікати: "Що мені тепер робити? Я вкорочу собі віку, кинусь у Тібр". Мені, власне, зайві ті її скарги, нарікання. Але ж, бачите, яка вдача у людини. Я подумав собі: до полудня ще довго і, як там не є, краще Міреллині скарги, аніж докори власного сумління. Та було ще зарано, і я обмірковував, як провести час, долаючи відстань до домівки родини Мальйокетті.

Мальйокетті мешкали у завулку Серпе, що виходив на Портову вулицю. Від річкового порту до їхнього дому добрий шмат дороги. Я перейшов міст і подався до їхнього дому. Мене брала якась нетерплячка, і то наддавав ходи, то знову стишував її. Нарешті я вийшов на зупинку і сів в автобус на Фреджене з думкою, що почекаю біля будинку.

Завулок Серпе — то майже село, де в низовині, на пагорбах, між грядок салату й капусти, вишикувались поодинокі будиночки. А ось і рум'яні полуниці, дім Мальйокетті, одноповерховий, із зеленими вікнами. Я сподівався застати Міреллу саму вдома, її мати, що звичайно поралася на городі, вранці йшла на базар. Проте мені не пощастило. Дзвоню, двері відчиняються, і замість гарненького личка і стрункої постаті Мірелли переді мною виринули здоровенні груди й бурякове обличчя старої городничихи.

— Мірелла вдома? — питаю.

— Є, але трохи недужа.

— А що з нею?

— Та лихоманить щось.

— Лихоманить? Такої погожої днини? — здивувався я.

— Хвороба не зважає на погоду.

Отож я, ще більше занепокоєний, мусив вернутися на Портову вулицю. Тепер уже не було сумнівів: Мірелла завагітніла і батьки її вже про це дізналися. Чекаючи на зустріч зі мною, вони ще й замкнули дочку вдома. Певно, на моєму місці будь-хто інший, меткіший за мене, плюнув би на ту розмову зі старим, та й дав би ногам знати, що тільки його й бачили б. На жаль, я не а тих, хто любить поживитися на дурника. Якщо я позичаю щось, то завтра ж віддаю. Це справа совісті. У одного вона є, в іншого — ні, але в мене вона є.

Зажурений і розгублений, я сів у автобус і поїхав до міста; там пройшов до церкви Святого Павла, що неподалік від бензозаправочної Мальйокетті. Давно вже я був у цій церкві, забув, яка вона велична, і зараз мене пойняв якийсь страх перед тою величчю. На щастя, з тих думок мене вихопив екскурсовод, що торохтів:

— Синьйори, погляньте вгору. То все портрети наших пап, які жили в Римі.

Я глянув угору, і мені здалося, що всі ті папи пронизують мене нищівними поглядами, немов кажучи:

— Ех, Джіджі, що ти накоїв! Доведеться тепер спокутувати гріх.

Раптом наче щось підштовхнуло мене, і я наблизився до однієї з тих великих, як пам'ятник, сповідальниць, укляк біля неї і мовив, що хочу висповідатись.

Після звичного вступу священик з-за граток звелів мені покаятись. Я виклав усе, як було, — першу зустріч з Міреллою, наші поїздки на мотоциклі до Остії, пополудневі прогулянки в соснячок Кастельфузано, оті ночі у виярках біля її будинку, між грядок салату та капусти. Не пропустив і того, що родина її знає, що вона вагітна, і попросив якоїсь ради.

— Сину мій, ти согрішив і тепер мусиш спокутувати свій гріх, — сухо і твердо промовив він.

— А як?

— Треба обвінчатися.

— Але ж я ще молодий, отче, у мене ні гроша за душею, з чого нам жити... Обоє пропадемо.

— Ти одружися, а господь бог не обмине вас своєю ласкою.

Мене аж у жар кинуло від його наївності.

— Важко буде прогодувати сім'ю, — сказав я.— Ви ж знаєте, отче, що то таке одружитися в наш час. Невже не розумієте?

— Пусте, — проказав він сухувато, — Це твій обов'язок.

Словом, він був невблаганний. Зрештою я попросив відпустити мені гріхи, що він і зробив, з умовою, однак, що я одружуся. Покута не сподобалася мені. Похнюплений, я вийшов з церкви, сів під деревом і впав у задуму. Думки оповіли мене. Я згадав ті ніжні слова, що їх казав Міреллі, і ті мрії про наше спільне життя, які ми леліяли, її пестощі, як ми розуміли одне одного з півслова. І я відчув, коли навіть не брати до уваги моєї покути-обіцянки щодо Мірелли, сама думка про одруження з нею не дуже і кепська. Та така вже в мене вдача: якщо до чогось візьмуся з власної охоти, то доведу те до кінця, а присилувати мене ніхто в світі не зможе — ні священик, ні родина, ні хто б то не був. Тож я сказав собі: як не крути, а одружитися таки доведеться, хоч раніше, хоч пізніше. Я враз відчув себе легше, вільніше, немов гора з плеч спала. І, наче всупереч своїй нехіті женитися, я вже радісний, з легкою душею підвівся й подався до бензозаправочної.

Мальйокетті сидів на плетеному стільці біля автомата, втупившися спущеними на ніс окулярами в газету. Я підійшов і торкнув його плече:

— Синьйоре Мальйокетті, ви хотіли зі мною поговорити... Але і я маю щось сказати. Отож кажу вам одразу: ми з Міреллою хочемо побратися.

Він здивовано звів очі на мене:

— Мірелла нездужає. Я нічого не знаю, приходь краще додому, там поговоримо.

— Мірелла згодна...

— Побачимо, нам нікуди квапитись... Але це зовсім не означає, що ти можеш не платити за бензин, який брав минулого тижня. Пам'ятаєш, голубе, ти ще перепрошував тоді за боржок. Бензин — не якась дрібничка, що дається задарма, він гроші коштує.

Я остовпів і ледве спромігся видобути з себе:

— То ви для цього кликали мене?

— Авжеж. Тебе Мірелла так привчила — брати й не платити? А воно назбиралось, бач, півтори тисячі лір.

Отже, все неправда. Мірелла справді трохи занедужала, батько ж хотів нагадати мені про несплачений борг, а Просперо своєю вдаваною дружбою штовхнув мене на хибний шлях. Якусь мить мені хотілось перепросити його й відмовитися від отих заручин. Та згодом я подумав, що, може, мені так судилося, а що доля посилає, то так і треба. Отож жартома промовив:

— Скоро породичаємось, а ви мені про позичку?

— Що? На роботі я не визнаю ніяких родичів.

Ото й усього. Я сплатив борг і, полегшено зітхнувши, того ж таки дня відшукав Міреллу. Як виявилося, вона зовсім не завагітніла, як мені сказали, і зараз почувала себе навіть щасливою, почувши про моє рішення побратися. Та й я радів, бачачи її такою. Того ж вечора я наставив будильник на шосту ранку, і, коли удосвіта я подзвонив Просперо, він, сонний, але й стривожений, спитав, чого мені треба.

Я повідомив йому, що одружуюся з Міреллою.

— І ти мене будиш такої ранньої пори, щоб сказати це?

— А ти хіба не будив мене такої ж пори, аби сказати, що я баламут?

— Таж я зробив це тому, бо ти мій друг.

— А я, теж як друг, кажу тобі, що, прикриваючись дружбою, ти завжди сповіщаєш мені самі прикрощі. Бувай!

ЗАРОБІТОК

Чи доводилося вам коли-небудь жити в бараках? Ні? Ну, тоді ви й не уявляєте тих халабуд, як і той синьйор з Монте-Маріо, що про нього я хочу вам розповісти. Жити в такій халабуді — це значить, якщо йде дощ, то, встаючи вранці, треба дивитися, куди ступити, бо долівка перетворюється в багнюку. Це значить готувати їжу в каністрі з-під бензину та їсти, сидячи в ліжку. Це значить світити гасовою лампою чи свічкою. Це значить вішати одяг на цвяшок або на мотузку, так що потім одягаєшся наче в якесь жмакане ганчір'я. Це значить тулитися одне до одного, немов та худобина, і всю зиму протистояти вологості й вітру, що висвистує в щілинах. І нарешті, у такій халабуді ніколи нічого не знайдеш на своєму місці. Шукаєш виделку, омилок чи сковорідку, а знаходиш щось зовсім тобі не потрібне — черевик, шапку, а то й щура, та ще чорного, кудлатого, завбільшки а кота. Так, саме щура, бо він безвилазний завсідник бараків.

Якось уночі у старому, набитому лахміттям ящику під ліжком я почув писк. Дивлюсь, аж серед ганчір'я ворушаться вісім рожевеньких мишенят, достоту як малюсінькі поросятка! Зрештою, я вбив їх. Але чим вони завинили? Бараки — мишаче житло, а не людське.

До жовтня, коли трапилась ця пригода, про яку я вам розповім, я брав акордеон, увесь мій скарб, на який я розжився, спекулюючи після війни на чорному ринку, і разом з Джованною та Клементиною йшов у перший-ліпший римський квартал, де ще чимало добросердих жінок., які не від того, щоб, пораючись, послухати пісеньку.

Джованна, світловиде дівча із заячою губою, русявим кучерявим волоссям, була задрипана селючка, до того ж нетяма, що аж нікуди. Вона, як і акордеон, дісталася мені у спадок від післявоєнних років і так прилипла до мене, що я не знав, чи одружитися з нею, чи прогнати під усі чотири вітри. Клементина ж — дівчинка років так дванадцяти, худорлява, смаглява, з кругленьким личком і великим, аж до вух, ротом. Про неї я не знав анічогісінько, навіть де живе та з ким; га вона й сама не розповідала про себе. Я знайшов її поміж гурту хлопчаків, з котрими вона бавилася під муром, бо чув, як вона співала, і той спів сподобався мені. Отак утрьох ми йшли в район площі Навона або Компо ді Фйорі. Я ставав на край тротуару і, ставши однією ногою на дорогу, відхилявся трохи назад і починав грати.

Джованна роздавала слухачам віддруковані білетики з провіщенням долі і номерки лото, а Клементина співала.

Ви, певно, гадаєте, що Клементина мала приємний і ніжний голосок? Аж ніяк. Тільки вона розтуляла свій величезний рот, в якому, здавалось, губилися маленькі рідкі зуби, як чувся голос, такий фальшивий і пронизливий, що важко й уявити. Той голос аж проймав тіло дрожем, і звучав він упевнено, зухвало, задирливо. В цьому й крилася причина її успіху, тобто я хочу сказати — нашого успіху, бо своїм немилозвучним голосом Клементина висловлювала те, що я хотів сказати. І, власне, робила це краще від мого акордеона. В ньому було все — і життя в бараках, і злидні, і чорний ринок, і радість, і смуток, і необхідність тулитись одне до одного холодної ночі, і доконечна потреба шукати сковорідку, і переляк, коли з-під ніг зненацька вискакує щур.