Римські оповідання (збірка) - Моравіа Альберто

Той, видно, наполягав, та Скардамацці не поступався:

— Півтора або нічого.

Врешті Скардамацці загримів з притиском у трубку"

— І скажи тому шелихвісту, що я тип із пляжу! Зрозумів? Отак і скажи йому: Скардамацці — це тип із пляжу.

Закінчивши цю розмову, він розпочав другу, зовсім одмінну, ба навіть з іншою вимовою: перша велась римською, ще й трастеверською[10], а тепер, хтозна-чому, висловлювався, як корінний мешканець півночі, шанобливо, влесливо.

— Отже, лікарю, домовились. Мене ви завжди знайдете тут від п'ятої до восьмої. Приходьте, будь ласка, коли вам зручно. І не сумнівайтеся... Моє шанобливе вітання і низький уклін вашій дружині.

Нарешті він поклав трубку, безтямно витріщився на мене примруженими очицями й кинув:

— А тобі чого?

— Лист... — почав був я.

— Ах, лист, лист... так... Але де його чорти діли!

Він довго копався в паперах і врешті вигукнув:

— Ага, ось він! У нас ніщо не пропаде, все знайдеться.

Прочитавши той лист, він спохмурнів, а тоді щось написав на папірці і, вклавши його в конверт, тицьнув мені:

— Паняй за цією адресою. Він якраз удома. Хай щастить!

Я підхопився, поклав конверт у кишеню і вийшов.

Вже надворі я витяг конверт, щоб глянути на адресу, і сторопів: "Адвокат Мауро Мольє, вулиця П'єрлуїджі да Палестріна, 20". Виходить як у тій грі — коли робиш хибний хід, вертай назад, звідки почав. Прогнавши пів-Рима, я мав знову пхатися до Мольє, від якого починав. Отже, вся ця до сьомого поту біганина й тиснява надголодь у трамваї зійшла нанівець. Meні спало на думку, що серед папірців, які надходили адвокатові Скардамацці, він прочитав іншого рекомендаційного листа, а про перший забув; тому й одіслав мене до Мольє, а гой, в свою чергу, відправив мене до нього. Словом, як у тій грі. Але за яку провину? Я був у такому відчаї, а головне — зголоднілий, що й придумав ліпшого, як вертати на вулицю П'єрлуїджі да Палестріна.

Довгенько простовбичив я у коридорі, де тхнуло кухнею. Мені вчувався навіть стукіт тарілок, ножів та виделок, а може, то був тільки витвір уяви голодної людини. Зненацька па триколісному велосипедику вишмигнуло те саме хлоп'я, покружляло біля мене; і зникло за іншими дверима. Нарешті адвокат вийшов і кивнув мені, заходь, мовляв. Тепер його кабінет з опущеними шторами був напівтемний, на дивані в кутку лежала подушка, певно, вдягнувши халат, пообідавши, він збирався відпочити. Підійшовши до столу, він кинув оком на лист.

— Знаю цього адвоката Скардамацці, — промовив, — то мій добрий друзяка... Отже, ти Франчесетті і хочеш влаштуватися швейцаром у суді... Словом, рекомендація, як звичайно. Еге ж?

Я відчув, що світ мені замакітрився — може, з голоду, а може, від утоми, — і тільки спромігся видушити з себе:

— Адвокате, я не Франчесетті, та й не роботу швейцара шукаю. Звати мене Чезарано Альфредо, я — водій.

— Але ж тут написано Франчесетті, хоче швейцаром... Що це за витівки!

Я вже не міг витримати:

— Адвокате, мене звати Чезарано Альфредо! — залементував я.— Я — водій... Уранці вам дзвонив Паллестріні, ваш знайомий. Тоді я прийшов до вас, а ви дали рекомендаційного листа до адвоката Скардамацці... Але ви переплутали адреси й послали мене в муніципалітет, до бухгалтера Скардамацці... А той одіслав мене до Мерлуцці, якого я не застав удома... Тоді мені спало на думку піти-таки до адвоката Скардамацці... Але він, бачте, подів десь мій лист, а взяв зі столу інший, про Франчесетті, що шукає роботи швейцара, і дав мені його... І ось я знову тут, оббігавши пів-Рима, що й ноги не тримають від утоми, спеки й голоду.

Поки я це вигукував, він спершу насупився, а тоді й роззявив рота: впізнав, бач, мене і тепер, засоромлений, опинився ні в сих ні в тих. Втямив, що саме він, хоча й неумисне, штовхнув мене в оту кляту круговерть. Під кінець того жалісливого ремствування мені здалося, що обличчя його ширшає, здвоюється, а далі вже два обличчя то стикаються, то розходяться, і я, схопившись за голову, з гуркотом зсунувся за стіл на крісло і мало не зомлів. Розгублений і присоромлений адвокат помалу прийшов до тями.

— Пробачте, мені погано, — промимрив я.

А він, не чекаючи, поки я переведу подих, квапливо заговорив:

— Мені вельми прикро, але такий завал роботи, а безробітних так багато... Ми зробимо ось як: дотепер автомобіль водив я сам, тобто хочу сказати, що віднині ти будеш моїм шофером... По правді, я обійшовся б, але коли вже так...

Він і чути нічого більше не хотів, а, назвавши мене всім своїм водієм, звелів служниці доглянути мене і нагодувати. На докучливі запитання балакучих пліткарок з кухні, хто я, звідки та як опинився тут, я не втерпів і, відірвавшись від полумиска, вигукнув:

— За цю роботу я заплатив однією миттю майже втраченої свідомості.

— Свідомості?

— Авжеж, і не розпитуйте більше. Єдине, що я можу вам сказати, це те, що моє ім'я Чезарано Альфредо. Але ви можете називати мене просто Альфредо.

ЖИТТЯ — ЦЕ ТАНОК

У березні мені сповнилося вісімнадцять, і батько нарешті дозволив мені кинути навчання, бо остаточно зневірився в мені. Я відстав на чотири роки і тепер один в усьому класі носив довгі штани. Мій батько, людина старих поглядів, дозволив мені кинути навчання, але перше вчинив таку бучу, що годі й передати. Він кричав, що я, мовляв, доведу його до інфаркту і що він взагалі не знає, як бути зі мною. А закінчив тим, що запропонував мені працювати у великому й старому магазині канцтоварів поблизу площі Мінерви.

— Краще здохнути! — коротко відрубав я.

Тоді батько схопив мене за руку і виштовхав за двері. Отак у мої вісімнадцять років зневірений батько дав мені спокій, і я міг робити все, що захочу. Найперше я придбав собі шикарний червоний светр, сині джинси, прострочені білими нитками, з шістьма кишенями, закочені наполовину та фабричним клеймом іззаду, жовту нашийну хустинку й "мокасини" з мідними пряжками. Мама дуже мене любила і в усьому потурала. На день народження вона подарувала мені транзисторний радіоприймач і вмовила батька віддати мені моторолер.

Того ж дня я пішов у перукарню і сказав підстригти мене під Марлона Брандо. Поки мене стригли, манікюрниця, непримітна з виду дівчина, підійшла до мене і запитала, чи не бажаю я підрізати нігті. Я оглянув її з ніг до голови і, хоч вона не була гарною, а скорше навпаки, вирішив: саме така мені підходить.

Я не схибив у виборі; поки Джакоміна робила мені манікюр, ми, як це буває, теревенили про те про се і я довідався, що й вона в захваті від рок-н-роллу.

Я призначив їй побачення, і вона відразу погодилась. Отже, коли я вийшов з перукарні, на мені було все потрібне: червовий светр, сині штани, зачіска під Марлона Брандо, транзистор, моторолер і Джакоміна. Починалося справжнє життя!

Для мене жити — це танцювати рок-н-ролл, не більше, але аж ніяк і не менше. Ніби чорт вселився в моє худе тіло у ті квітневі дні. Мене, мов вихор, носило вулицями міста, наповненого пахощами квітів та пилюгою, які, здавалось, схилялись перед чарівними ритмами рок-н-роллу. З кишенями, повними, монет по п'ятдесят лір, з Джакоміною під руку (вона на той час уже кинула свою перукарню) я цілісінькі дні вештався по барах з американськими програвачами-автоматами. Я заходив туди, кидав монету в автомат, починався рок-н-ролл, і тут же, між прилавком бару і касою, починався наш з Джакоміною танок.

Ставши в одному кутку, я розводив витягнуті вперед руки і, роззявивши рота, поводив плечима і вихилявся. У протилежному кутку Джакоміна робила те ж саме; танцюючи, ми рухались назустріч одне одному, оточені відвідувачами та нашими приятелями, які так і волочились за нами хвостом.

Ці приятелі, здебільшого мої ровесники, трохи глузували з мене, що серед багатьох куди кращих дівчат я вибрав саме Джакоміну. Воно й справді так; я вже казав, що Джакоміну не назовеш вродливою. Зачіска "кінський хвіст", гостре личко, бліда, аж якась синювата шкіра з дрібними прищиками й безбарвні очі бездомного пса. Зате вона мала пару таких бісівських ніг, які у танці не знали втоми і рухались у такт з моїми. Певна річ, між нами не було й натяку на те, що прийнято називати коханням, — лише рок-н-рол!

Та й що таке кохання порівняно з пристрастю до танцю? Манірність, різні дурощі — нісенітниця, чистісінька нісенітниця! І потім кохання зв'язує, дурманить, а в танці пурхаєш по життю, ніби птах у небі. Нічого кохання крутити, треба танцювати. Ось так!

З Джакоміною у нас було повне порозуміння. Рано-вранці я заїжджав по неї на моторолері, на рулі висів мій приймач, і ми мчали куди-небудь за місто, до моря. А приїхавши, відразу вмикали радіо, ловили потрібну музику — і починалось. Де ми тільки не танцювали: на пляжі, посеред дороги, в полі, на площах, у завулках.

Якщо ми не їхали за місто, Джакоміна приходила до мене, ми згортали у вітальні килим і танцювали там. Або ж ішли до неї. А оскільки вони були бідні, не мали вітальні, ми танцювали на площадці сходів. Вдень, як я вже згадував, ми з гуртом товаришів тинялись від бару до бару і всюди танцювали. Ввечері йшли в який-небудь танцзал і незабаром залишались одні в центрі, бо всі присутні, ставши навколо нас, відбивали такт долонями.

Іноді, навіть серед ночі, я раптом прокидався і відчував, що мої ноги ворушаться під простирадлом. Ох, який я тоді був щасливий, ще ніколи в житті я не почував себе таким вдоволеним! На жаль, це не могло тривати довго. Ще під час наших поїздок на моторолері я став помічати, що Джакоміна надто вже горнеться до мене. Коли ми зупинялись, вона, звісно, танцювала, але, скидалось, скорше задля того, щоб зробити мені приємне. А то починала зітхати, брала мою руку і дивилась млосними очима, аж доки одного дня, прогулюючись соснячком у Кастельфузано, ми й не помітили, як опинились в обіймах одне одного і припали в довгому жагучому поцілунку. Відірвавшись від неї, я роздратовано мовив:

— Не варто було цього робити!

— Чому ж? — заперечила вона. — А якщо ми кохаємо одне одного?

— До чого тут це? — так само роздратовано мовив я, — Нам було непогано і без кохання!

Тоді, на мій подив, вона пригорнулась до мене, обвила однією рукою мою талію, а другою — плечі і стала вигукувати:

— Я кохаю тебе, кохаю, кохаю! І хочу, щоб увесь світ знав, що ми кохаємо одне одного! Всі мусять знати це! Так, так, так, усі!

Я легенько відсторонив її.

— Ну, гаразд.