Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

Ну, знаєш, це вже занадто!

– Заспокойся, донечко моя. Нічого я не вирішуватиму без твоєї згоди.

Давно вже мати не називала її "своєю донечкою".

– Я вмовила Кавельге, щоб Марія доглядала хворого Жюльєна, – тільки й того… В мене вже нема сили… Воно, може, й непомітно…

– Вони на цьому і впіймають нас, – мовила Роза. – Такими ось послугами вони доб'ються свого.

– Ти погано думаєш про них. Плани Кавельге цілком слушні. Він – кращий управитель у цих краях, знається на городництві; немає сумніву, що він добре поведе господарство. Він навіть пообіцяв не брати з нас ніяких процентів, поки садиба не дасть прибутків. Каже, що тепер ти будеш необхідна тут, що все буде під твоєю рукою… Тільки-но підпишемо угоду, ти підеш від Шардона…

– Чому ж ти відразу не сказала мені, що все вже вирішено? Навіщо ця комедія? – гнівно обірвала її Роза. – Саме тепер я й мушу триматися за Шардонову книгарню. Я хочу зберегти власну незалежність. А коли на те пішло, я ладна жити в Бордо сама.

– Розо, дитино моя, пожалій мене!

Дівчина глянула на матір; ніколи ще вона не казала їй таких слів і таким страдницьким тоном.

– Ці Кавельге, доню моя, які є, такими й залишаться. Можливо, вони завдадуть нам чимало прикрощів, особливо тобі. Та все-таки вони будуть вам за опору. Ти молода, запальна й вразлива, і це природно. А я вже все сприймаю інакше. Настає мій час, уже недовго…

Роза вражено розглядала цю невиразну за світляним кружальцем лампи живу тінь, що говорила до неї. Скільки разів буде потім пригадуватись їй цей вересневий вечір, ця зіперта на столик стареча рука з набряклими венами й розпухлими суглобами. Роза не кинулась у материні обійми, не притисла до серця сивої голови, сповненої грошових турбот, які й від близької смерті не розвіюються, ба навіть стають іще дошкульніші. Навпаки, вона гнівно спитала:

– Ти там теревенила собі з Кавельге, а чи знаєш, що тим часом робив Дені? Чи знаєш, із ким він зачинився? Знаєш, кого б зараз застукали в його кімнаті?

– Дитино, пощади мене! – заволала мати, звівши вгору руки, ніби захищаючись. – Мовчи, благаю тебе – ні слова!

І вона заговорила жалісним, дитячим голоском, якого Роза терпіти не могла, – адже це було доказом того; що її "бідолашна мама зовсім занепала". Вона нахилилась, щоб поцілувати хвору, але мати, раптом обнявши дочку за шию, припала до її щоки довгим поцілунком.

XVIІ

– Вигляд у сердешної Люсьєни зовсім таки нікудишній!

Коли Леоні Костадо вважала, що в когось із її знайомих "нікудишній вигляд", це сприймалося як попередження – готуйся до похорону. Вона вперто домагалася, поки не пізно, побачення з "сердешною Люсьєною". Впродовж зими вона кілька разів намацувала грунт, але тільки на початку квітня впевнилась, що її приймуть у Леоньяні. Туди вона доїхала власним величезним автомобілем марки "делоне-бельвіль" менше, ніж за годину. Гуркіт мотора вивів Люсьєну з дрімоти, підтримуваної морфієм. Роза підійшла до вікна.

– Це вона. Я проведу її сюди, а тоді вийду. Не можу залишатися – це над мої сили…

– Не більше десяти хвилин, – благала хвора.

– О! В тебе непоганий вигляд! – заявила Леоні Костадо, квапливо торкнувшись губами Люсьєниної землисто-сірої щоки.

А коли хвора, зітхнувши, стала бідкатися, що смерть не бере її, пані Костадо заявила:

– Треба вірити, що одужаєш, любонько, треба хотіти видужати. Доки тримається життя… Але на випадок, коли господь бог покличе тебе до себе, мені не хотілося б, щоб ти відійшла, не простивши мене.

Люсьєна сказала пошепки:

– Ти виконала свій обов'язок. Ти вчинила, як і повинна була вчинити.

– Авжеж, авжеж. Найперше – обов'язок перед дітьми. Ми відповідаємо за належну їм спадщину. Якби довелося вирішувати, я вчинила б так само… але мені завжди бракувало "ласкавого тону", мовляла та монастирська паніматка Лангалері, пам'ятаєш?

Хвора, не дивлячись на гостю, відповіла:

– Йдеться не про мене. А Роза… Чим завинила перед вами моя дитина? – крикнула раптом вона. – Нащо твій син після нашого лиха прийшов знову просити її руки, а потім покинув Розу?

Вона підвела страшну голову, де над беззубим ротом смерть уже викопала дві темні ями.

– Геть, Леоні!

Але як і того бального вечора у Фреді-Дюпонів, Леоні постановила собі не вертатися назад, не домігшися того, по що прийшла.

– Спершу прости мене, – не відступалася вона. – Нас спіткало таке лихо!.. Я вже й не кажу про Гастона; він розоряється задля тієї нікчемної Лораті,– видно, кінчить тим, що таки одружиться з нею, не кажу навіть про Робера… Ну, та якби ж тільки це… А от малий… Знаєш, якого він коника викинув? Так, так, П'єр!..

– Він написав Розі, що вступив до Африканського стрілецького полку…

– Ну й навіщо?.. Подався геть, навіть не поцілувавши рідної матері… Я звільнила його з-під опіки, а він он що утнув, діставши волю! А для чого? Можете сказати мені – для чого? – закричала пані Костадо, не турбуючись про хвору, якій несила було терпіти отой оглушливий крик. – Та він же справжній анархіст, що не хоче визнати ніякого авторитету… А може, Роза знає що-небудь?

– Ні. П'єр написав їй свою нову адресу без жодного пояснення.

Увійшла Роза.

– Вибачте, мамі потрібен спокій. Вона дуже швидко стомлюється.

Леоні нагнулася до хворої і, цілуючи її, наполегливо запитала:

– Ти прощаєш мене? Скажи! Ну, скажи!

Люсьєна, знеможена боротьбою, схилила голову, випросталась під ковдрою й заплющила очі: "Коли б вона вже пішла, хай би пішла!"

– А як Роза? Не їздить більше в Бордо?

Тут у хворої раптом знайшовся голос, і вона гучно сказала:

– Ні, їй вистачає роботи вдома; вона веде рахунки… Адже тепер у Леоньяні велике прибуткове господарство. Воно принесло нам цілий капітал.

Раптом Леоні підступилася до ліжка і з превеликою цікавістю спитала:

– У Бордо подейкують, ніби Дені щоранку сам їздить на базар і збуває зеленярам городину. Це правда?

– Всього двічі на тиждень. Кавельге сам доглядає город і молочні ферми; він каже, Дені краще взятися за сад. Виноградники в приміській зоні не вигідні: дуже дорого обходиться обробіток. Отже, господарство в нас велике, – повторила хвора. – Діти мої забезпечені, в повному достатку. Маєток і п'ятдесят гектарів землі на перехресті шляхів, під самісіньким містом, – це не абищо. Ми дуже зобов'язані родині Кавельге… А попадись якийсь лоботряс, усе господарство прахом пішло б!

Леоні Костадо вже була біля дверей, коли її наздогнала ця стріла.

– Що заслужила, те й дістала, – мовила хвора з великим задоволенням і заплющила очі.

Хрущі гули навколо каштанів, укритих рожевим та білим цвітом. Леоні Костадо сказала, що на виноград заповідається врожайний рік. Вона попросила Розу писати їй щоразу, коли дістане листа від П'єра. Він матиме першу відпустку десь у пору збирання винограду.

Нарешті Леоні важко влізла в автомобіль, і його чадний дух на мить забив аромат бузку.

А через день у Леоні Костадо стався апоплексичний удар. І вона померла на місяць раніше своєї подруги Люсьєни, в котрої, як їй здавалося, був "нікудишній вигляд". У час агонії біля неї був лише Робер, і вона до останнього подиху говорила тільки про Гастона та П'єра.

XVIIІ

"Поміркуємо" – завжди казав собі П'єр Костадо під кінець свого самітного обіду. За обідом він багато пив, проте голова від цього мовби ставала ясніша – він почував невиразне бажання пуститися на всі дороги, жодної не тримаючись довго. Тоді йому ще не спадало на думку піти добровольцем до Африканського стрілецького полку. А проте, сам того не помічаючи, він уже був на шляху, що вів його до цього безглуздого вчинку.

Вже два місяці він жив у Парижі і свої відвідини ресторану на вулиці Рояль, де оркестр грав новомодні віденські арії, вважав навіть не приниженням власної гідності, а падінням. Сумління підказувало йому, що він має робити: обравши якесь ремесло, взятися за його опанування. П'єр не міг переконати себе, що це утопічний і нездійсненний намір, він бачив приклад: адже один із його знайомих, юний американець, зрікся багатої родини й нині працює на заводі.

– І я не маю права, – міркував П'єр, – вдаватися до таких, наприклад, аргументів: "Найперший обов'язок – застосувати якнайкраще своє природне обдарування" або: "Я принесу робітничому класові більше користі, залишившись самим собою". Я не можу опиратися на такі аргументи, навіть якби вони були слушні, бо, по щирості, не ці доводи переконують мене: насправді я поступаюся своєму характеру, схильності до комфорту (настільки, наскільки він сприяє роботі думки), поступаюся власному прагненню незалежності. Я знаю: мені несила коритися наказам, терпіти образи господаря чи старшого майстра; адже з моїми достатками я можу послати їх під три вітри. За два роки мене візьмуть до армії, і тоді доведеться вислуховувати образи такого собі сержантика. А поки що я любісінько дістаю щомісяця чек, навіть уявлення не маючи, звідки беруться ті гроші: квартплата пожильців, відсотки з ренти чи акції якогось промислового виробництва… Я отримую гроші, я живу.

Все це так, а проте хіба я не талановитий? Признатися в цьому самому собі зовсім не смішно. Коли я прочитав отому молодому американцеві "Аттіса і Кібелу", він заходився вихваляти поему перед своїми товаришами, і про неї вже заговорили. Я раз у раз говорив собі, що в мене один-єдиний обов'язок: дати вихід словам, що рвуться з грудей, як із-під землі вулканова лава. Це не заважатиме мені стояти на боці вбогих… Ото безглузда думка! Ніякого "боку вбогих" не існує, а є два способи їх експлуатації – справа і зліва. Стати самому експлуатованим, щоб не опинитися серед експлуататорів? Ні, це над усякі сили! Для людини релігійної є ще вихід: одягти або сутану, або білу чи брунатну рясу[28]. Та чи знайдеться в світі бодай один орден ченців-жебраків, справжніх жебраків? А що важить моє власне убозтво, коли я вступив у могутнє маєтне товариство. До того ж треба ще бути цнотливим… А який я насправді? Часом я вважав себе злочинцем, а іноді, навпаки, втішався з того, що в мене такі незначні поклики крові. Я не міг перешкодити собі прислухатися до всього, що зі мною відбувалось на цьому грунті: окремі дні були затавровані, затьмарені, заплямовані ганебним актом, дарма що той акт і здійснювався без свідків, і не призводив до якихось суттєвих наслідків.