Дорога в нікуди - Моріак Франсуа

Він був певний: хвороба зайшла далеко, але його вразило, що ця дама задля ощадності відмовляється від єдиного шансу на порятунок.

Тим часом пані Револю, застібаючи рукавичку, думала:

"Ні, я не дам себе різати". Вона не казала собі подумки: "Я певна, що вмру, я вже на смертній дорозі". Її уява гнала геть картини зішестя в потойбічний морок; з неї досить було певності, що вона уникає воднораз і ножа хірурга, і витрат на марну операцію. "Навіть сказавши ціну, вони ніколи не знають, скільки набереться всяких інших витрат".

Спершу очиститись од гріхів. Вона пішла на вулицю Марго в каплицю єзуїтів, де можна будь-коли висповідатися в одній із численних сповідалень. Там постійно сиділи схожі один на одного старі священики, від яких тхнуло однаковим нюхальним тютюном, всі однаково зверталися до жінок, що сповідались, "дочко моя" й інколи несподіваним питанням улучали в приховану рану, аж дрож проймав.

Сповідач, до якого вона попала того дня, запевнив її, що сумління аж ніяк не змушує християнку до операції, якщо результати її непевні; бог вимагає від нас лише дитячої віри в нього, ми повинні покладатися тільки на його святу волю, Сповідач запитав, чи нема в її житті якихось незвичайних гріхів, які завдають їй турбот і в яких би хотілося їй висповідатись. Вона задумалася. Так, вона не завжди стежила за тим, щоб слуги виконували релігійні обряди. А чи не нехтувала вона коли-небудь приписами християнської моралі? Boна не зрозуміла суті цього запитання і відповіла: "Ні, отче".

Вона навіть відчувала якесь приниження від того, що їй ні в чому було каятись. Її життя було схоже на аркушик чистого паперу, де невідомий учитель розгнівано розмахнувся й написав на всю сторінку: "Небуття". Вона дістала розгрішення; тут-таки й помолилася, вибираючи в своєму молитовнику молитви й псалми, в яких найревніше благалося про господнє милосердя; а потім вийшла на вулицю, знемагаючи й задихаючись від хвороби, що вже вразила їй лоно, лоно, яке виношувало дітей, а зараз розпухло, ніби вона була вагітна власною смертю. Вона почувала себе так погано, що зважилась на додаткові витрати – вирішила найняти візника.

На каретному дворі по вулиці Труа-Коніль вона найняла візника й поїхала в тому самому ландо, що колись везло до Леоньяну пригнічену горем Розу. Їдучи в приміській смузі, що її вже торкнула осінь, Люсьєна Револю думала про той аркушик чистого паперу, який, ніби символ її життя, постав був у неї перед очима в каплиці. Анічогісінько й згадати!.. А проте мала ж вона трьох дітей, були в неї знайомства, слуги, становище в світському товаристві, яке треба було підтримувати, влаштовувались прийоми, – одне слово, було своє життя. Але потім настали страшні часи: візит Леоні Костадо, самогубство чоловіка, хвороба Жюльєна, розладнання Розиних заручин, провал на іспитах Дені і, на довершення всього, надходить кінець…

Ландо їхало між випалених сонцем полів; подекуди на улоговинах підіймалась пелена перших осінніх туманів. Уже починали відчиняти двері винних погребів, щоб їх провітрити перед заповненням. Біля виночавилень височіли гори кухлів, ще й досі лілових після торішнього збирання винограду. Жінки, перегукуючись між собою, зрізували виноградні грона. Люсьєна Револю, страждаючи від болю, нахилялася на всі боки, щоб зайняти зручніше положення і вгамувати біль. Чи довго вона зможе сама себе обходити? Кого треба попередити? Не завдавати б клопоту дітям. Найбільше її турбувала Жюльєнова доля, але тут вона згадала й про Дені. Її маленький Дені! Він же такий замкнутий! А яке ж то миле хлоп'я було до чотирнадцяти років… Їй пригадувалися його втішні слівця, які вона з гордістю переповідала знайомим. Тепер він майже дорослий; Роза запевняє, ніби між ним і цією молоденькою Кавельге – любовні стосунки, що зайшли надто вже далеко, "далі нікуди", на думку Рози. Але мати була дуже хвора, щоб іще й тим сушити собі голову. Вона цілком присвятила себе Жюльєнові і, зачинившись у його кімнаті, вже скорилася неминучості, як смертельно поранена тварина забилася в темний куток і зібгалась у клубочок. Однак тепер і це вже для неї занадто; адже не досить сказати смерті: "Так", щоб вона дала нам спокій і не мучила. Непротивлення злу не поможе нам у сліпому царстві плоті, в світі клітин і кров'яних тілець, що підлягають своїм власним, а не нашим законам, бо не залежать од нас.

На путівці ландо обігнали Ірен та Дені, які мчали на велосипедах. Вони почекали її біля воріт.

– Скажи батькові, хай прийде по обіді до мене – мені треба з ним поговорити, – сказала пані Револю. – Я буду в кабінеті.

Ірен і Дені, тимчасом як ландо їхало далі, обмінялися поглядами. Вони йшли поряд, ведучи свої велосипеди. Швидко спадав вечір. Дрозди зграйками осідали на ніч між деревами; тут були й перелітні птахи, яких Дені розпізнавав по голосах, але називав їх не так, як було написано в книжках: "Оце "сів-сів", а це "світ-світ", – казав він.

Ірен стиха мовила:

– Цієї ночі буде дуже холодно, щоб залишатися надворі.

Дені продекламував:

Вже й не сядеш ніде: лави змокли усі,

Лави змокли усі, все галуззя в росі.

– Що ти мелеш?

Він продовжував збудженим голосом:

В ліцейськім дортуарі бухикання чувати,

Мовби всі злидні з міста зійшлись тут ночувати

Ірен жебоніла: "Ой ти ж і дурненький!" Однак вона милувалася Дені: мовляв, скільки він знає всяких речей, що видаються безглуздими і яких звичайні люди і не второпають.

А Дені тим часом думав, яка буде приголомшена сестра, коли по обіді мати зачиниться з Кавельге в кабінеті.

– Здається, справа йде на лад, – мовив він упівголоса.

Ірен спитала, де вони зустрінуться цієї ночі.

– В мене… пройдеш чорним ходом через кухню… Хоча ні. Йди сміливо через більярдну.

– Панночка помітить. Вона раз по раз вистежує,– з ненавистю заперечила Ірен.

– Ну й хай. Тим краще. Мусить із тим примиритися…

Ірен зареготала. Дені вжахнувся. А їй і на думку не спало, що в нього краялося серце через те, що так сказав про сестру.

Пані Револю прибирала в Жюльєновій кімнаті і ніби й не чула злісних докорів, що линули з алькова: яке неподобство – покинути тяжко хворого на цілісінький день самого! Адже тут навіть дзвоника нема. Скільки йому довелося витерпіти! Одного чудового дня вона застане його мертвого, так само як батька… І раптом Жюльєн помітив, що мати сіла на стілець і скидає капелюшка.

– Що з тобою? – глянувши на матір, спитав він.

Вона нічого не відповіла.

– Це ти навмисне, щоб мене налякати?

Мати мовчки встала, підійшла до вмивальника й помила руки, тоді знову перейшла в кімнату і, сказавши Жюльєнові, що йому зараз подадуть обід, зійшла східцями в їдальню, де на неї, стоячи за своїми стільцями, чекали Дені та Роза. За заведеним і ніколи не порушуваним звичаєм, вони посідали тільки по тому, коли сіла мати. Дені із жадібністю голодного пса накинувся на суп. Він став ширший у плечах, лице пашіло здоровим рум'янцем. Волосся було зачесане й змащене брильянтином.

Подаючи на стіл молочний крем, молоденька служниця доповіла господині, що в кабінеті чекає на неї Кавельге. Пані Люсьєна випила склянку води і, стомлено опираючись обома руками на стіл, поволі встала.

– Солодке їжте без мене, я скінчила.

В тиші було чути тільки, як Дені рівномірно дзенькав ложкою по тарілочці. Роза спитала, чи знає він, чого прийшов Кавельге.

– Його позвала мама, – похмуро відповів Дені.

Роза попрямувала до батькового кабінету, але, почувши під дверима притишений голос Кавельге, накинула на плечі пелерину й вийшла надвір, у вечірню вогкість.

Сьогодні вона не продала жодної книжки, саме тільки письмове приладдя. Старий Шардон утримав з її платні двадцять франків за те, що вона, не врахувавши підвищення цін, продала дешевше кілька пачок конвертів. Ноги в неї аж гули від утоми, проте вона не могла сидіти в кімнаті. Їй бракувало сили погамувати своє презирство до цієї дівки – Ірен, огиду, що її збуджував тваринячий вираз, який з'явився на братовому обличчі. Вона йшла тепер навмання під своїм тягарем, залишивши далеко позаду береги тієї землі, до якої була прибилася одного вечора в годину безмірної радості та сліз. І знову молитва стала для неї нагромадженням порожніх слів, фраз, формул. А бог? Слово, за яким невідомо що. А Робер? Молодик, якому вона спершу була люба, а потім стала осоружна. Люди тепер постали перед нею такими, якими були насправді – без прикрас, і слова мали тепер лише своє буквальне значення. Роза Револю, продавщиця з крамнички Шардона, весь свій вік животітиме у якомусь закутні цього старого гнізда, відбудованого коштами старого Кавельге, який рано чи пізно осяде тут усією сім'єю…

Алея привела її до дому. Роза побачила, як із освітленої більярдної вийшов Дені і, постоявши хвилинку в смузі світла, поманив когось рукою. І враз слідом за ним у більярдну шаснула Ірен. Свічка заколивалася й зникла.

Розу опанували сороміцькі думки, видива, які вона гнала від себе. Вона повернулася назад, вийшла на стежку, що привела її до липового круга, сіла на лаву і, спершись ліктями на бильце, обхопила руками голову й заплакала. Під густими гілками із побляклим листям було чути її ридання і придушуване схлипування. А проте свідомість її залишалась ясною й зосередженою. "Ну от бачиш, – казала вона собі,– ти зневажаєш їх, а сама така, як і вони, тієї самої породи. Ти ж не краща…"

Вона встала й квапливо пішла назад. Коли наблизилась до ґанку, з дому вийшла мати із лампою в руках, проводжаючи управителя.

– Обережно на східцях, Кавельге.

– Послухайте, мадам Револю, моєї ради, махніть у Газіне до знахарки. Вона там за п'ять франків утне хіба таку дивину: у всякі там вишіптування, звісне діло, я не вірю, а от трави можуть допомогти.

– Я подумаю, Кавельге… Отже, домовились? Із завтрашнього дня Марія доглядатиме Жюльєна.

– Можете бути спокійні, пані: хворого пеститимуть, ніби малу дитину.

Потім Роза почула, як мати гукнула навздогін управителеві:

– Чи я вам дала кошторис?

Дівчина постояла в тіні, аж поки Кавельге зник, і лише тоді кинулась до більярдної, гадаючи, що мати вже зайшла в спальню. Але ні, вона сиділа біля круглого столика, де поставила лампу.

– Гадаю, без моєї ради ти ще нічого не вирішила? – спитала Роза. – Мені здається, що в таких справах і мій голос щось важить.