Пікнік на узбіччі - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)
Скільки я різних молокососів дресирував, цілу школу, розумієш, для них відкрив, — не можуть, кістка не та... Ну добре, ти не віриш. Не віриш — не треба. Тобі гроші. Даси мені, скільки сам захочеш, я знаю, ти не скривдиш... А я, може, ноги собі поверну. Ноги поверну, розумієш ти? Зона ж ніг мене позбавила, то, може, Зона й віддасть?.."
— Що? — запитав Редрік, стрепенувшись.
— Я запитав, закурити можна, містере Шухарт?
— Так, — сказав Редрік. — Кури, кури... Я також закурю.
Він залпом допив рештки кави, витяг сигарету і, розминаючи її, втупився у рідіючий туман. Псих, подумав він. Божевільний. Ноги йому. Стервоті... гниді вошивій...
Від усіх цих розмов накопичувався в душі якийсь осад, незрозуміло який. І він не розчинявся з часом, цей осад, а, навпаки, назбирувався і назбирувався. І незрозуміло було, що це таке, але воно заважало, наче він чимось заразився від Стерв'ятника, але не якоюсь там гидотою, а навпаки... силою, чи що? Ні, не силою. А чим же тоді?.. Ну добре, сказав він собі. Давай так: припустімо, не дійшов я сюди. Зовсім уже зібрався, рюкзак уклав, і тут щось сталося... Схопили мене, приміром. Погано було би? Безперечно погано. Чому погано? Гроші плакали? Та ні, не в грошах справа... Що добро це гадам дістанеться, Хрипатим та Кістлявим? Щоправда, у цьому щось є. Прикро. Але ж мені що до них? Однаково зрештою все їм перепаде...
— Бр-р-р-р... — Артур пересмикнув плечима. — До кісток проймає. Містере Шухарт, може, дасте мені тепер ковтнути трішки?
Редрік мовчки взяв флягу і простягнув йому. А я ж не відразу погодився, подумав він раптом. Двадцять разів я посилав Стерв'ятника подалі, а на двадцять перший усе-таки погодився. Якось мені несила зробилося зовсім. І остання розмова у нас вийшла короткою і цілком діловою. "Здоров, Рудий. Я от карту приніс. Може, все-таки подивишся?" А я подивився йому в очі, а очі в нього як нариви — жовті з чорною цяткою, і я сказав: "Давай". І все. Пригадую, що п'яний був тоді, цілий тиждень пиячив. На душі було гидотно... А ч-чорт, чи не все одно! Пішов і пішов. Що я в цьому длубаюся, наче у лайні прутиком! Боюся я, чи що?..
Він здригнувся. Довгий, тужливий скрип долинув раптом із туману. Редрік схопився, ніби підкинутий, і відразу, ніби підкинутий, схопився Артур. Але вже знову було тихо, лише шурхотіла, струменіючи по насипу у них з-під ніг, дрібна галька.
— Це, мабуть, порода просіла, — невпевнено, важко вимовляючи слова, прошепотів Артур. — Вагонетки — з породою... стоять давно...
Редрік дивився просто перед собою і нічого не бачив. Він пригадав. Це було вночі. Він прокинувся від такого самого звуку, тужливого і довгого, мертвіючи, наче у сні. Тільки то був не сон. Це кричала Мавпочка, сидячи на своєму ліжку біля вікна, а з іншого кінця будинку відгукувався батько, дуже схоже, так само протягло і рипливо, тільки ще з якимось клекотінням. І так вони перегукувались і перегукувались у пітьмі — століття, сто літ і ще сто літ. Гута прокинулася також і взяла Редріка за руку, він відчував її вмить спітніле плече, і так вони лежали всі ці сто літ і ще сто літ і слухали, а коли Мавпочка замовкла і вляглася, він почекав ще трохи, потім піднявся, пішов на кухню і пожадливо випив півпляшки коньяку. Від цієї ночі він запив.
— ...Порода, — говорив Артур. — Вона, знаєте, просідає з часом. Від вологості, від ерозії, від усяких таких причин...
Редрік подивився на його зблідле обличчя і знову сів. Сигарета його кудись пропала з пальців, він закурив нову. Артур постояв ще трохи, боязко крутячи головою, потім також сів і сказав тихо:
— Я знаю, розповідають, що в Зоні нібито хтось живе. Якісь люди. Не прибульці, а саме люди. Нібито Візит захопив їх тут, і вони мутували... пристосувалися до нових умов. Ви чули про це, містере Шухарт?
— Так, — сказав Редрік. — Тільки це не тут. Це в горах. На північному заході. Пастухи якісь.
...Ось він чим мене заразив, думав він. Божевіллям своїм він мене заразив. От, значить, чому я сюди пішов. От що мені тут треба... Якесь дивне і дуже нове відчуття повільно заповнило його. Він усвідомлював, що відчуття це насправді зовсім не нове, що воно давно вже сиділо десь у нього в печінках, але тільки зараз він про нього здогадався, і все зайняло свої місця. І те, що раніше видавалося дурістю, божевільною маячнею збожеволілого старого, стало тепер єдиною надією, єдиним сенсом життя, бо тільки зараз він зрозумів: єдине на всьому світі, що в нього ще залишилося, єдине, задля чого він жив останні місяці, була надія на диво. Він, дурень, бовдур, відштовхував цю надію, затоптував її, знущався з неї, пропивав її, бо він так звик, бо ніколи в житті, із самого малку, він не розраховував ні на кого, крім себе, і тому що із самого малку цей розрахунок на себе виражався у нього в кількості зелененьких, які йому вдавалось вирвати, видерти, вигризти з байдужого хаосу, що оточував його. Так було завжди, і так було би і далі, якби він кінець кінцем не опинився в такій ямі, з якої його не визволять ніякі зелененькі, в якій розраховувати на себе зовсім безглуздо. А зараз ця надія — вже не надія, а впевненість у диві — заповнила його до самої маківки, і він уже дивувався, як міг раніше жити у такому безпросвітному, безмежному мороці... Він засміявся і штовхнув Артура в плече.
— Що, сталкере, — сказав він. — Закаляв підштанки? Звикай, братику, не соромся, вдома відперуть.
Артур здивовано подивився на нього, непевно усміхаючись. А Редрік зім'яв масний папір від бутербродів, зажбурив його під вагонетку і приліг на рюкзак, упершись ліктем.
— Ну добре, — сказав він. — А припустімо, наприклад, що ця сама Золота Куля дійсно... Що б ти тоді побажав?
— Значить, ви все-таки вірите? — швидко запитав Артур.
— Це несуттєво — вірю я там чи не вірю. Ти мені на запитання дай відповідь.
Йому раптом насправді стало цікаво дізнатися, що може попросити в Золотої Кулі такий от хлопець, молокосос іще, вчорашній школяр, і він з веселою цікавістю стежив, як Артур хмуриться, посмикує вусики, швидко підводить на нього і знову ховає очі.
— Ну, звичайно, ноги батькові... — промовив Артур нарешті. — Щоб удома було все добре...
— Брешеш, брешеш, — добродушно сказав Редрік. — Ти, братику, май на увазі: Золота Куля тільки потаємні бажання виконує, тільки такі, що якщо не здійсниться, то хоч у петлю!
Артур Барбридж почервонів, знову швидко підвів на Редріка і відразу ж опустив очі і зовсім зашарівся, навіть сльози виступили. Редрік усміхнувся, дивлячись на нього.
— Все зрозуміло, — сказав він майже лагідно. — Добре, то не моя справа. Тримай уже своє при собі... — І тут він раптом згадав про пістолет і подумав, що, поки є час, треба врахувати все, що можна врахувати. — Що це в тебе у задній кишені? — запитав він недбало.
— Пістолет, — буркнув Артур і прикусив губу.
— Навіщо він тобі?
— Стріляти! — сказав Артур з викликом.
— Облиш, облиш, — суворо проговорив Редрік і сів прямо. — Давай його сюди. У Зоні стріляти нема в кого. Давай.
Артур хотів щось сказати, але промовчав, сунув руку за спину, витяг армійський кольт і простягнув Редрікові, тримаючи за ствол. Редрік узяв пістолет за тепле рубчасте руків'я, підкинув його, спіймав і запитав:
— Хустка в тебе є яка-небудь? Давай я загорну...
Він узяв в Артура носовик, чистенький, пропахлий одеколоном, загорнув пістолет і поклав згорток на шпалу.
— Хай поки тут полежить, — пояснив він. — Дасть Бог, повернемося сюди — візьмемо. Може, справді від патрульних відстрілюватись доведеться... Хоча від патрульних відстрілюватися, братику...
Артур рішуче похитав головою.
— Та мені не для цього, — сказав він із досадою. — Там тільки один патрон. Щоб, якщо як з батьком...
— О-он що... — промовив спрокволу Редрік, роздивляючись його впритул. — Ну, за це можеш не хвилюватися. Якщо як з батьком, то вже до цього місця я тебе дотягну. Обіцяю... Диви, розвиднілось!
Туман щезав на очах. На насипу його вже не було зовсім, а внизу і вдалині молочна імла просідала і протавала, крізь неї проростали округлі їжакуваті верхівки пагорбів, і між пагорбами де-не-де виднілася вже ряба поверхня прокислого болота, вкрита ріденьким замореним верболозом, а на горизонті, за пагорбами, яскраво-жовто спалахнули верхівки гір, і небо над горами було чисте і голубе. Артур озирнувся через плече і захоплено скрикнув. Редрік теж озирнувся. На сході гори видавалися чорними, а над ними палахкотіла і мінилася знайома смарагдова заграва — зелена зоря Зони. Редрік підвівся і, розстібаючи ремінь, сказав:
— До вітру не хочеш? Дивися, потім не буде де і не буде коли...
Він зайшов за вагонетку, присів на насипу і, покректуючи, дивився, як швидко згасає, затоплюється рожевим зелена заграва, й оранжевий окраєць сонця виповзає з-за хребта, і відразу від пагорбів потяглися бузкуваті тіні — все стало різким, рельєфним, усе стало видно як на долоні, і прямо перед собою, метрів за двісті, Редрік побачив вертоліт. Вертоліт упав, напевно, у самісінький центр "комариної лисини", і весь фюзеляж його розплющило на бляшаний млинець, тільки хвіст залишився цілий, його ледь погнуло, і він чорним гачком стирчав над прогалиною між пагорбами, і стабілізуючий гвинт залишився цілий — відчутно порипував, погойдуючись на легкому вітерці. "Лисина", напевно, трапилася потужна, навіть до пожежі справжньої не дійшло, і на розплющеній бляшанці чітко виділялась червоно-синя емблема королівських військово-повітряних сил, яку Редрік от уже скільки років і в очі не бачив і нібито навіть забув, як вона виглядає.
Справивши нужду, Редрік повернувся до рюкзака, дістав карту і розклав її на купі спеченої руди у вагонетці. Самого кар'єру не було звідси видно — його затуляв пагорб із почорнілим, обгорілим деревом на вершині. Цей пагорб ще треба було обійти справа, по видолинку між ним та іншим пагорбом, який теж виднівся звідси, геть-чисто голий, з бурим камінним осипом по всьому схилу.
Усі орієнтири співпадали, але Редрік не відчував задоволення. Багаторічний інстинкт сталкера категорично протестував проти самої думки, безглуздої і протиприродної, — прокладати стежку між двома близькими височинами. Добре, подумав Редрік. Це ми ще побачимо. На місці буде видніше.
