Пікнік на узбіччі - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

— Га? І так досі! То розтисне пальці, то знову складе. Як ви вважаєте, що вона цим хоче сказати?

— По-моєму, символ доволі прозорий... А чи не час нам по домівках, Валентине? — сказав Нунан, дивлячись на годинник. — Я маю ще одну важливу справу.

— Ходім, — охоче погодився Валентин, марно намагаючись втрапити обличчям в оправу окулярів. — Ф-фу, напоїли ви мене, Річарде... — Він узяв окуляри в обидві руки і старанно прилаштував їх на місце. — У вас машина?

— Так, я вас завезу.

Вони розрахувалися і рушили до виходу. Валентин тримався ще пряміше ніж зазвичай і час від часу з розмаху прикладав палець до скроні, вітаючи знайомих лаборантів, які з цікавістю і здивуванням спостерігали за світилом світової фізики. Біля самого виходу, вітаючи швейцара, що розплився в усмішці, Валентин збив із себе окуляри, і всі троє кинулися їх ловити.

— Ф-фу, Річарде... — примовляв Валентин, влізаючи в "пежо". — Ви мене без-бож-но напоїли. Не можна ж так, чорт забирай... Незручно. В мене завтра експеримент. Ви знаєте, цікава річ...

І він заходився розповідати про завтрашній експеримент, щохвилини відволікаючись на анекдоти і примовляючи: "Напоїли... це ж треба! До дідька псячого..." Нунан відвіз його у наукове містечко, рішуче поклав край несподіваному сплеску лауреатового бажання піддати ще ("...і який там до дідька експеримент? Знаєте, що я з цим вашим експериментом зроблю? Я його відкладу!..") і здав з рук на руки дружині, котра, побачивши свого чоловіка, весело обурилася.

— ...Г-гості? — галасував чоловік. — Хто? А, професор Бойд? Пречудово! Зараз ми з ним хильнемо. Але не чарками, чорт забирай, а келихами... Річарде! Де ви, Річарде!..

Це Нунан чув, уже збігаючи сходами. А вони ж також бояться, думав він, знову вмощуючись у "пежо". Бояться, бояться, високолобі... Але так і має бути. Вони повинні боятися навіть більше, ніж усі ми, звичайні міщани, разом узяті. Ми ж просто нічого не розуміємо, а вони принаймні розуміють, до якої міри нічого не розуміють. Дивляться в це бездонне провалля і знають, що неминуче їм туди спускатися, — серце заходиться, але спускатися треба, а як спускатися, що там на дні і, головне, чи можна буде потім звідти вибратися?.. А ми, грішні, дивимося, так би мовити, в інший бік. Слухай, а може, так і треба? Хай воно собі йде все своїм робом, а ми вже проживемо як-небудь. Правильно він сказав: найгероїчніший вчинок людства — це те, що воно вижило і збирається вижити надалі... А все-таки дідько б вас забрав, сказав він прибульцям. Не могли влаштувати свій пікнік в іншому місці. На Місяці, приміром. Або на Марсі. Така сама ви байдужа мерзота, як і всі, хоч і навчилися згортати простір. Пікнік, бачте, нам тут влаштували... Пікнік...

Як же мені краще вчинити з моїми пікніками, думав він, повільно ведучи "пежо" яскраво освітленими мокрими вулицями. Як би мені спритніше все це провернути? За принципом найменшої дії. Як у механіці. На біса мені тоді мій такий-сякий інженерний диплом, якщо я не можу придумати, як мені спритніше підловити цього безногого мерзотника...

Він зупинив машину перед будинком, де жив Редрік Шухарт, і трохи посидів за кермом, прикидаючи, як вести розмову. Потім він витяг "етак", виліз із машини і тільки тут зауважив, що будинок виглядає нежилим. Майже всі вікна були темні, у скверику нікого не було, і навіть ліхтарі там не горіли. Це нагадало йому, що він зараз побачить, і він мерзлякувато зіщулився. Йому навіть спало на думку, що, може, є сенс викликати Редріка по телефону і побесідувати з ним у машині чи в якій-небудь тихій пивничці, але він відігнав цю ідею. З цілого ряду причин. І крім усього іншого, сказав він собі, давай не будемо уподібнюватися до всіх цих жалюгідних сволот, які розбіглися звідси, як таргани, ошпарені окропом.

Він увійшов у під'їзд, поволі піднявся по давно не метених сходах. Навколо стояла нежила тиша, багато дверей, що виходили на сходові площадки, були прочинені чи навіть розчинені навстіж — з темних передпокоїв тхнуло спертими запахами вогкості і пилу. Він зупинився перед дверима Редрікової квартири, пригладив волосся поза вухами, глибоко зітхнув і натиснув кнопку дзвінка. Якийсь час за дверима було тихо, потім там рипнули мостини, клацнув замок, і двері тихо прочинилися. Кроків він так і не розчув.

На порозі стояла Мавпочка, донька Редріка Шухарта. З передпокою на напівтемну сходову площадку падало яскраве світло, і першої секунди Нунан побачив тільки темний силует дівчинки і подумав, як вона сильно підросла за останні кілька місяців, але потім вона відступила у глиб передпокою, і він побачив її обличчя. У горлі в нього миттєво пересохло.

— Добридень, Маріє, — сказав він, намагаючись розмовляти якомога лагідніше. — Як поживаєш, Мавпочко?

Вона не відповіла. Вона мовчала і цілком безшумно задкувала до дверей у вітальню, дивлячись на нього спідлоба. Схоже, вона не впізнавала його. Та й він, чесно кажучи, не впізнавав її. Зона, подумав він. Погань...

— Хто там? — запитала Гута, визираючи з кухні. — Господи, Дік! Де ви пропадали? Ви знаєте, Редрік повернувся!

Вона поспішила до нього, на ходу витираючи руки рушником, перекинутим через плече, — така ж гарна, енергійна, сильна, тільки от підтягло її якось: обличчя змарніло, і очі були якісь... гарячкові, чи що?

Він поцілував її у щоку, віддав їй плащ і капелюх і сказав:

— Чули, чули... Усе часу ніяк не міг знайти — забігти. Вдома він?

— Вдома, — сказала Гута. — У нього там один... Скоро піде, напевно, вони давно вже сидять. Проходьте, Діку...

Він ступив кілька кроків по коридору і зупинився у дверях вітальні. Старий сидів за столом. Сам. Нерухомий і трохи перехняблений. Рожеве світло від абажура падало на широке темне обличчя, наче вирізане зі старого дерева, запалий безгубий рот, завмерлі, без блиску, очі. І відразу Нунан відчув запах. Він знав, що це гра уяви, запах бував тільки у перші дні, а потім зникав геть-чисто, але Річард Нунан відчував його немовби пам'яттю — млосний, важкий запах розритої землі.

— Або ходімо на кухню, — поспіхом сказала Гута. — Я там вечерю готую, заразом і побалакаємо.

— Так, звичайно, — сказав Нунан бадьоро. — Стільки не бачилися!.. Ви ще не забули, що саме я люблю випити перед вечерею?

Вони пройшли на кухню, Гута відразу ж відчинила холодильник, а Нунан усівся за стіл і огледівся. Як завжди, тут усе було чисто, все блищало, над каструльками здіймалась пара. Плита була нова, напівавтомат, значить, гроші в домі велися.

— Ну як він? — запитав Нунан.

— Та все такий самий, — відповіла Гута. — Схуд у тюрмі, але тепер уже від'ївся.

— Рудий?

— Ще би!

— Злий?

— Аякже! Це в нього вже до самої смерті.

Гута поставила перед ним склянку "кривавої Мері" — прозорий шар російської горілки ніби висів над шаром томатного соку.

— Не багато? — запитала вона.

— Якраз. — Нунан набрав у груди повітря і, замружившись, влив у себе суміш. Це було добре. Він пригадав, що, по суті справи, за весь день уперше випив щось істотне. — Оце інша річ, — сказав він. — Тепер можна жити.

— У вас усе добре? — запитала Гута. — Чого ви так довго не заходили?

— Кляті справи, — сказав Нунан. — Кожного тижня збирався зайти чи бодай подзвонити, але спочатку довелося їхати у Рексополіс, потім скандал один почався, потім мені кажуть: "Редрік повернувся", — добре, думаю, навіщо їм заважати... Словом, закрутився я, Гуто. Я інколи себе питаю: якого чорта ми так крутимося? Щоби заробити гроші? Але на дідька нам гроші, якщо ми тільки те й робимо, що крутимося?..

Гута дзенькнула кришками каструльок, узяла з полички пачку сигарет і сіла за стіл навпроти Нунана. Очі її були опущені. Нунан поспіхом вихопив запальничку і дав їй прикурити, і знову, вдруге в житті, помітив, що в неї тремтять пальці, як тоді, коли Редріка щойно засудили і Нунан прийшов до неї, щоби дати їй грошей, — попервах вона зовсім пропадала без грошей, і жодна тварюка в будинку не давала їй у борг. Потім гроші в домі з'явилися, і, судячи з усього, чималі, і Нунан здогадувався — звідки, але він продовжував приходити, приносив Мавпочці ласощі й іграшки, цілими вечорами пив з Гутою каву і планував разом з нею майбутнє щасливе Редрікове життя, а потім, наслухавшись її розповідей, ішов до сусідів і намагався якось приструнчити їх, пояснював, умовляв, нарешті, коли йому вривався терпець, погрожував: "Рудий же коли повернеться, він вам усі кістки переламає..." — нічого не допомагало.

— А як поживає ваша дівчина? — запитала Гута.

— Котра?

— Ну, з якою ви заходили тоді... Білява така...

— Яка ж це моя дівчина? Це моя стенографістка. Вийшла заміж і звільнилася.

— Одружитися вам треба, Діку, — сказала Гута. — Хочете, наречену знайду?

Нунан хотів було відповісти, як завжди: "Мавпочка от підросте...", але вчасно спохопився. Зараз би це вже не прозвучало.

— Стенографістка мені потрібна, а не дружина, — пробурчав він. — Кидайте ви свого рудого диявола та йдіть до мене стенографісткою. Ви ж були чудовою стенографісткою. Старий Гарріс вас досі згадує.

— Ще би, — сказала вона. — Всю руку тоді об нього відбила.

— О, навіть так? — Нунан удав, що здивований. — Оце так Гарріс!

— Господи! — сказала Гута. — Та він мені проходу не давав! Я тільки одного боялася, аби Ред не дізнався.

Безшумно зайшла Мавпочка — з'явилася у дверях, подивилася на каструлі, на Річарда, потім підійшла до матері і притулилася до неї, відвернувши обличчя.

— Ну що, Мавпочко, — сказав бадьоро Річард Нунан. — Шоколадку хочеш?

Він поліз до жилетної кишені, витяг шоколадний автомобільчик у прозорому пакетику і простягнув дівчинці. Вона не ворухнулася. Гута взяла в нього шоколадку і поклала на стіл. У неї раптом побіліли губи.

— Отак-то, Гуто, — бадьоро сказав Нунан. — А я, знаєте, переїжджати зібрався. Набридло мені в готелі. По-перше, від Інституту все-таки далеко...

— Вона вже майже нічого не розуміє, — тихо сказала Гута, і він урвав себе, взяв в обидві руки склянку і почав безглуздо крутити нею в пальцях. — Ви от не питаєте, як ми живемо, — продовжувала вона, — і правильно робите. Тільки ж ви наш старий друг, Діку, нам від вас приховувати нема чого. Та й не приховаєш!

— У лікаря були? — запитав Нунан, не підводячи очей.

— Так. Вони нічого не можуть зробити.