Чорнильне серце - Функе Корнелія

Із застиглим обличчям спостерігав, як Каприкорнові люди заходилися вкидати книжки одну по одній у бочки. Понад два десятки примірників "Чорнильного серця" опинилися зрештою на складених дровах – сторінки розтріпані, палітурки розхристані, мов зламані крила…

– А знаєш, що в нашому колишньому світі раз у раз доводило мене до сказу? – мовив Каприкорн до Вогнерукого, беручи в Басти каністру. – Те, як тяжко доводилося добувати вогонь! Тобі, звісно, ні, ти навіть умів з ним розмовляти. Видко, тебе навчив один з отих буркотливих кобольдів. А ось для нашого брата то були сущі муки. Як не дрова мокрі, то вітер у камін залітає… Я знаю, тебе гнітить нудьга за добрими давніми часами, тобі бракує отих твоїх подружок, які пурхали й щебетали довкола тебе. Але я за всім отим і сльози не зроню. Цей світ влаштовано краще, багато краще, ніж той, яким ми мусили стільки років удовольнятися!

Вогнерукий, здавалося, не чув жодного слова з того, про що йому казав Каприкорн. Він не зводив погляду зі смердючого бензину, що виливався з каністри на книжки. Сторінки вбирали його так спрагло, немовби вітали власну загибель.

– Звідки всі ці книжки взялися? – нарешті промовив Вогнерукий, затинаючись. – Ти ж бо завше мені казав, нібито лишався тільки один примірник – той, що в Чарівновустого…

– Атож, щось таке я тобі справді казав. – Каприкорн сягнув рукою до кишені штанів. – Легковірний ти чоловік, Вогнерукий! Розказувати тобі побрехеньки – просто насолода. Твоя простодушність мене завжди вражала, хоч ти, зрештою, й сам великий мастак збрехати. Але ти надто легко віриш у те, в що хочеш вірити, ось у чім річ. А тепер можеш повірити й мені: оце… – він постукав пальцем по стосу книжок, просяклих бензином, – і справді останні примірники нашої чорнильної батьківщини. Баста й решта моїх хлопців згаяли роки, щоб відкопати їх в отих жалюгідних публічних бібліотеках та букіністичних крамницях.

Вогнерукий дивився на книжки так, як той, хто вмирає від спраги, дивиться на останню склянку води.

– Ти їх спалиш! – проказав, затинаючись, він. – Але ж ти обіцяв перенести мене назад, якщо я дістану тобі книжку Чарівновустого. За це я сказав тобі, де він переховується, за це я привіз сюди його доньку…

Каприкорн лише стенув плечима й узяв у Кокереля з рук книжку – ту саму, в блідо зеленій палітурці, книжку, яку Меґі з Елінор з такою готовністю йому віддали, через яку він наказав привезти сюди Мо й задля якої Вогнерукий усіх їх зрадив.

– Якби мені було вигідно, я пообіцяв би тобі й місяць із неба, – промовив Каприкорн і з пісною міною кинув "Чорнильне серце" на стос його побратимів. – Я люблю роздавати обіцянки, а надто такі, яких не можу дотримати.

Він дістав з кишені запальничку. Вогнерукий хотів був кинутися на нього й вибити з рук запальничку, але Каприкорн зробив знак Пласконосу.

Пласконіс був такий високий і кремезний, що Вогнерукий поруч із ним мав вигляд просто хлопчика, і саме так той здоровило його і схопив – як неслухняного хлопчака. Ґвін, настовбурчивши хутро, зіскочив з плеча Вогнерукого. Один із Каприкорнових поплічників кинувся за звірятком, коли те прошмигнуло в нього поміж ніг, але воно встигло шаснути вбік і сховалося за однією з червоних колон. Решта чорних курток стояли й реготали, спостерігаючи відчайдушні спроби Вогнерукого вирватися з залізних лап Пласконоса. А він просто таки з насолодою підвів Вогнерукого до облитих бензином книжок – так близько, що той навіть торкнувся їх пальцями.

Меґі, враженій таким жахливим лиходійством, стало недобре. Мо ступив крок уперед, немовби бажаючи допомогти Вогнерукому, але Баста перегородив йому шлях. У руці в Басти раптом мигнув ніж, і він приставив його до горла Мо. Лезо було тоненьке, блискуче й здавалося страшенно гострим.

Елінор скрикнула й вихлюпнула на голову Басти цілий потік лайки, якої Меґі навіть ніколи не чула. А сама дівчинка не могла зрушити з місця. Вона стояла й не зводила очей з ножа біля голої шиї Мо.

– Залиш одну мені, Каприкорне, тільки одну! – вигукнув Мо; і аж тепер Меґі збагнула, що батько хотів допомогти не Вогнерукому – йому йшлося про те, щоб зберегти книжку. – Обіцяю тобі не читати з неї вголос жодного речення, де трапляється твоє ім’я!

– Книжку? Тобі? – здивувався Каприкорн. – Ти що, з глузду з’їхав? Якби я кому небудь її й віддав, то тільки не тобі. А що, як одного дня ти не втримаєш на прив’язі свого язика і я знов опинюся в отій безглуздій історії? Ні вже, дякую!

– Дурниці! – вигукнув Мо. – Скільки тобі казати: я не зміг би повернути тебе в книжку, навіть якби хотів. Запитай Вогнерукого, я йому тисячу разів пояснював. Я й сам не розумію, як і коли це стається, повір же мені нарешті!

У відповідь Каприкорн лише всміхнувся.

– Мені шкода, Чарівновустий, але я нікому не вірю взагалі, і ти міг би втямити це вже давно. Коли нам вигідно, ми всі просто брешемо.

По цих словах він клацнув запальничкою й підніс її до однієї з книжок. Від бензину сторінки стали майже прозорі, мов пергамент, і тієї ж миті спалахнули. Навіть цупка, обтягнена тканиною палітурка враз загорілася й почорніла.

Коли жертвою вогню стала третя книжка, Вогнерукий так копнув ногою Пласконоса в коліно, що той скрикнув від болю й розтис руки. Спритний, як його куниця, Вогнерукий кинувся до бочок. Не вагаючись, він запустив руку у вогонь, однак книжка, яку йому пощастило вихопити, вже палахкотіла, мов смолоскип. Вогнерукий кинув її на підлогу й сягнув рукою – цього разу вже другою – в бочку ще раз. Але цієї миті Пласконіс знов ухопив його за комір і так трусонув, що бідолаха мало не задихнувся.

– Ви тільки погляньте на цього божевільного! – збиткувався Баста, поки Вогнерукий, скривившись від болю, розглядав свої пальці. – Чи мені хто небудь пояснить, за чим він так шкодує? Може, за отими потворними моховими бабцями на базарному майдані, які не тямилися від захвату, коли він підкидав свої м’ячики? Чи за брудними лігвищами, де він тулився вкупі з рештою волоцюг? Чорт забирай, та там Смерділо ще гірше, ніж у його заплічнику, де він тягає за собою оту смердючу куницю!

Каприкорнові люди реготали, а книжки тим часом поволі оберталися на попіл. У порожній церкві й досі тхнуло бензином, від його їдкого запаху Меґі аж закашлялася. Мо обійняв її за плечі, немовби захищаючи, так наче Баста погрожував не йому, а їй. Але хто міг захистити його самого?

Елінор поглядала на шию Мо так стурбовано, ніби потерпала, що Бастин ніж лишив там кривавий слід.

– Ці типи геть показилися! – прошепотіла вона. – Адже ти, певна річ, знаєш цей вислів: "Там, де спалюють книжки, невдовзі горітимуть і люди". Що, як на такій купі дров наступними виявимось ми?

Баста повернув голову в бік Елінор, так ніби почув її слова. Він зміряв жінку глузливим поглядом і поцілував лезо свого ножа. Елінор змовкла, ніби проковтнувши язика.

Каприкорн дістав з кишені штанів білосніжну носову хустинку й заходився так ретельно витирати руки, ніби хотів стерти з них навіть згадку про "Чорнильне серце".

– Гаразд, із цим ми нарешті покінчили, – промовив він, кинувши останній погляд на попіл, з якого ще вився димок. Потім із самовдоволеною міною піднявся сходами до крісла, що стояло замість вівтаря. Глибоко зітхнувши, вмостився на ясно червоні подушки. – Вогнерукий, нехай Мортола на кухні полікує тобі руки! – наказав він знудженим голосом. – Бо без рук ти справді ні до чого не здатний.

Вогнерукий довго дивився на Мо, нарешті послухався наказу. Похнюпивши голову, невпевнено рушив повз Каприкорнових людей до виходу. Його шлях здавався безкінечно довгим. Коли Вогнерукий розчахнув двері, на коротку мить блиснуло сліпучо яскраве сонячне світло. Потім двері за ним причинились, і Меґі, Мо й Елінор лишилися самі з Каприкорном та його людьми, із запахом бензину й горілого паперу.

– А тепер перейдімо до тебе, Чарівновустий! – сказав Каприкорн і випростав ноги, взуті в чорні черевики. Задоволено оглянувши лискучу шкіру, він змахнув з носака черевика обвуглений папір. – Досі я, Баста й цей сіромаха Вогнерукий були єдиним доказом того, що ти вмієш вичитувати з поміж невеличких чорних літер просто таки дивовижу. Сам ти, схоже, не дуже в захваті від свого хисту, якщо вірити твоїм словам. Але я їм, як уже й казав, не вірю. Навпаки, я гадаю, що ти – великий мастак у своєму ділі, й жду не діждуся, коли ти нарешті надаси нам нові підтвердження свого мистецтва. Кокерелю! – Голос його лунав роздратовано. – Де той читець? Хіба я не казав привести його сюди?

Кокерель нервово посмикав свою цапину бороду й пробелькотів:

– Та він саме добирав книжки. Але зараз я його приведу. – І, поквапно вклонившись, закульгав з церкви.

Каприкорн задудонів пальцями по бильцю крісла.

– Ти, звісно, вже чув, що, поки ти так спритно переховувався від мене, я мусив удаватися до послуг іншого читця, – звернувся він до Мо. – Я знайшов його п’ять років тому. Але він страшенний халтурник. Ти лишень поглянь на обличчя Пласконоса.

Пласконіс, коли всі погляди звернулися в його бік, знічено похнюпив голову.

– І те, що Кокерель накульгує, – справа теж його рук, – вів далі Каприкорн. – А побачив би ти дівчат, яких він повичитував мені зі своїх книжок! Такі й у лиховісному сні не присняться! Кінець кінцем я звелів йому читати вголос лише задля того, щоб потішитися його виродками, а людей собі я вишукую в цьому світі. Просто беру їх на службу, поки вони ще молоді. Майже в кожному селі є хлопчик сирота, який любить гратися з вогнем. – Усміхаючись, він задоволено розглядав свої нігті. – Я дав завдання читцеві підібрати для тебе кілька добрих книжок. На книжках цей бідолаха таки знається, він живе в них, мов один з отих блідих черв’яків, які живляться папером.

– Он як?! І що ж я маю вичитати тобі з його книжок? – У голосі Мо вчувалася гіркота. – Кілька чудовиськ, кілька недолюдків на додачу до оцих?.. – Він кивнув головою в бік Басти.

– Заради Бога, не підказуй йому таких ідей! – прошепотіла Елінор, кинувши стривожений погляд на Каприкорна.

Але той лише струснув зі штанів рештки попелу й усміхнувся.

– Ні, дякую, Чарівновустий, – промовив він. – Людей у мене досить. А щодо чудовиськ, то до них ми повернемося, можливо, згодом. Досі нам цілком вистачало собак, що їх видресирував Баста, а також змій, які водяться в цих місцях.