Чорнильне серце - Функе Корнелія
Здавалося, жодних закономірностей узагалі не було, хіба що коли йшлося про історії, які мені подобалися особливо. Певна річ, я зберігав усе, що вичитував, крім нудотного огірка, якого мені подарувала книжка про Доброго велета. Просто той огірок надто смердів. Коли Меґі була ще зовсім маленька, іноді дещо виходило і з її книжок з картинками: то пір’їна, то крихітний черевичок… Ми з Меґі завше складали ті речі до її книжкової скриньки, але я не казав їй, звідки вони бралися. А то вона, чого доброго, ніколи вже й книжку не взяла б до рук – зі страху, що з неї виповзе величезна змія, в якої болять зуби, або з’явиться ще щось небезпечне. Але живі істоти з книжок не виходили ніколи. Чуєш, Елінор, справді ніколи! Аж до тієї ночі. – Мо придивився до своїх долонь, так наче на них можна було побачити всі ті речі, які він викликав з книжок своїм голосом. – Але чому, коли вже так мало статися, не з’явився хтось симпатичніший – скажімо, слон Бабар? Меґі була б у захваті.
"Авжеж, я справді була б у захваті!" – подумала Меґі. І згадала про крихітного черевичка й пір’їну. Вона була смарагдово зелена, як оті пір’їни полінезійського папуги доктора Дулітла.
– А я тобі кажу, що все могло би обернутися й гірше.
Це було схоже на Елінор. Так ніби сидіти під замком у розваленому будинку казна де (а довкола люди в усьому чорному, з обличчями хижих птахів і з ножами за поясом) – це ще не так і погано. Елінор, певно, могла справді уявити собі й дещо гірше.
– А що, якби довготелесий Джон Сільвер, – зашепотіла вона, – з’явився раптом у тебе в кімнаті й замахнувся своєю смертовбивчою дерев’янкою? Як на мене, то краще вже цей Каприкорн… А знаєш що? Коли повернемося додому… я маю на увазі, до мене додому, я дам тобі яку небудь милу книжку – приміром, "Вінні Пуха" чи, може, "Там, де живуть дикуни". Проти такого монстрика я, власне, нічого не мала б. Я посаджу тебе в найзручніше крісло, запарю тобі кави, й ти читатимеш уголос… Згода?
Мо тихо засміявся, і на мить його обличчя здалося вже не таким украй заклопотаним.
– Ні, Елінор, я не читатиму. Хоча картинку ти намалювала вельми привабливу. Але я заприсягнув собі ніколи вже не читати вголос. Бозна, хто зникне наступного разу, і, може, навіть у "Вінні Пусі" знайдеться ще мерзотник, якого ми не помітили досі. А що буде, коли я вичитаю з книжки самого Вінні Пуха? Що він тут робитиме без друзів, без жодного зі ста шістдесятьох моргенів свого Лісу? Та його дурненьке серце одразу розіб'ється, як воно розбилось у Вогнерукого!
– Ет, облиш! – Елінор нетерпляче махнула рукою. – Скільки тобі ще казати, що в того негідника серця немає? Ну, добре. Перейдімо до наступного питання, відповідь на яке мене дуже цікавить.
Вона стишила голос, і Меґі довелося напружити слух, щоб розчути її.
– Ким, власне, був цей Каприкорн у книжці? Запевне якимсь харцизякою. Та чи не могла б я довідатися про нього трохи більше?
Так, Меґі теж була б не проти дізнатися про Каприкорна якомога більше. Але батькові раптом перехотілося розповідати.
– Що менше про нього знатимете, то краще, – тільки й сказав він.
Якийсь час Елінор ще чіплялася до нього із запитаннями, але Мо був до них глухий. Скидалося на те, що про Каприкорна він не хотів розмовляти зовсім. Думками він був десь далеко далеко, Меґі це бачила з його обличчя. Згодом Елінор задрімала, скоцюрбившись на холодній підлозі, так наче намагалася зігрітись від власного тіла. А Мо так і сидів, прихилившись спиною до стіни.
Його обличчя не полишало Меґі й уві сні, коли вона знову заснула. Воно постало в її сновидіннях в образі темного місяця. Mo місяць роззявив рота, і звідти вискакували чоловічки – товсті, тоненькі, великі, маленькі; підскакуючи, вони довгою вервечкою відлітали кудись удалину. Та ось на носі в місяця затанцювала схожа швидше на тінь жіноча постать. І раптом місяць заусміхався…
Зраджений зрадник
Це була неповторна насолода – бачити, як вогонь пожирає речі, як вони чорніють і стають чимось зовсім іншим… А найдужче йому хотілося зробити ось що: настромити на прутик ковбаску й тримати її в полум'ї перед будинком доти, доки книжки, б'ючи, мов білі голуби, крильми сторінками, помиратимуть вогненною смертю. Доки вони злітатимуть вихором іскор, і чорний від кіптяви вітер відноситиме їх геть.
Рей Бредбері. 451° за Фаренгейтом
Незадовго до світанку лампочка, тьмяне світло якої допомогло їм перебути цю ніч, почала мигати. Мо й Елінор спали просто біля замкнених дверей, а Меґі з розплющеними очима лежала в темряві й відчувала, як із холодних стін виповзає страх. Вона прислухалася до подиху батька й Елінор і мріяла лише про свічку – а також про книжку, яка прогнала б цей страх. Здавалося, він був повсюди – лиховісна безплотна істота, яка чигала лише на ту хвилину, коли лампочка погасне, й уже підкрадалася в пітьмі до Меґі, щоб схопити її своїми крижаними лапами. Меґі сіла, набрала повні груди повітря й порачкувала до батька. Потім згорнулася калачиком у нього під боком, як колись давно, коли була ще зовсім маленька, й чекала, поки вранішнє світло просочиться під двері.
На світанку прийшло двоє Каприкорнових людей. Коли за дверима почулися їхні кроки, Мо якраз прокинувся й стомлено сів, а Елінор, лаючись, саме розтирала собі затерплу спину.
Басти серед тих двох не було. Один із чоловіків, здоровенний, мов шафа, мав такий вигляд, немовби якийсь велет великим пальцем розплющив йому обличчя. Другий, низенький і худорлявий, з цапиною борідкою на спадистому підборідді, весь час крутив у руках рушницю й поглядав на бранців так вороже, ніби йому не терпілося перестріляти всіх трьох одразу й на місці.
– Чого порозсідалися?! Виходьте! – закричав він, і вони, мружачись, вибралися на денне світло.
Меґі спробувала пригадати, чи чула в тітчиній бібліотеці й цей голос, але певності не мала. У Каприкорна людей було багато.
Ранок видався теплий, сонячний. Над Каприкорновим селом здіймалося блакитне склепіння безхмарного неба, а в здичавілому трояндовому кущі між двома старими будинками виспівували зяблики, так наче на світі, крім кількох голодних котів, не було більш ніяких небезпек. Коли бранці вийшли за поріг, Мо взяв Меґі за руку. Елінор спершу довелося ще взути черевики, і коли цапинобородий спробував був грубо витягти її надвір, бо вона, як йому здалося, взувалася надто поволі, жінка відштовхнула його руки й вилила на нього цілий потік лайки. Ті двоє лише зареготали, на що Елінор зціпила вуста й зміряла обох нищівним поглядом.
Каприкорнові люди квапилися. Назад вони повели своїх бранців тим самим шляхом, яким уночі Баста пригнав на нічліг. Пласконіс ішов попереду, цапинобородий, тримаючи напоготові рушницю, – позаду. Він кульгав, проте раз у раз підганяв бранців, так ніби хотів довести, що все одно ходить швидше, ніж вони.
Навіть удень Каприкорнове село мало вигляд навдивовижу покинутий, і справа була не лише в багатьох порожніх будинках, які при сонячному світлі справляли ще гнітючіше враження. На вуличках не траплялася жодна жива душа, якщо не брати до уваги кількох чорних курток, як Меґі охрестила для себе Каприкорнових поплічників, та худющих хлопчаків, що бігали за ними, наче цуценята. Двічі Меґі помітила, як мимо кудись поспішала одна, потім ще одна жінка. Дітей, які б гралися чи метушилися біля мам, дівчинка взагалі не бачила – тільки коти, чорні, білі, рудувато бурі, плямисті, смугасті, на теплих мармурових карнизах, на порогах і похилих дахах. У Каприкорновому селі панувала тиша, а те, що діялося, від людського ока було, здавалося, сховане. Не ховалися тільки чоловіки з рушницями. Вони тинялися знічев’я поміж будинками, перешіптувалися чи просто стовбичили, любовно погладжуючи свої рушниці. На відміну від приморських сіл, повз які проїздила Меґі, тут перед будинками квіти не росли. Зате на багатьох будівлях дахи позападали, а в порожніх віконницях цвіли кущі. Декотрі з них розливали такий дурманний запах, що в Меґі аж запаморочилося в голові.
Коли вони дійшли до майдану перед церквою, Меґі подумала, що ці двоє чоловіків ведуть їх знов до Каприкорна. Та вони обминули його будинок праворуч і попростували до великого церковного порталу. Скидалося на те, що вітри й негода вже давно підступно вгризалися в цегляні мури дзвіниці. Під гостроверхим дахом висів іржавий дзвін, а за якийсь метр знизу до нього тяглося хирляве деревце, насіння якого сюди заніс, мабуть, вітер і яке тепер чіплялося віттям за піщано жовте каміння.
На церковному порталі були намальовані очі – вузькі червоні очі, а обабіч від входу стояли потворні кам’яні чорти, заввишки з людський зріст, ошкіривши зуби, мов кусючі собаки.
– Ласкаво просимо до оселі диявола! – промовив цапинобородий, насмішкувато вклонився й відчинив важкі двері.
– Облиш, Кокерелю! – гримнув на нього Пласконіс і тричі сплюнув собі під ноги на курну бруківку. – Такі жарти до добра не приводять.
Але цапинобородий лише засміявся й поплескав одного з кам’яних чортів по гладкому пузі.
– Угамуйся, Пласконосе. Ти став уже майже такий самий нестерпний, як і Баста. Ще трохи, і ти теж почепиш собі на шию смердючу кролячу лапу.
– Просто я обережний, – пробурмотів Пласконіс. – Бо всякі чутки ходять.
– Атож. І знаєш, хто ті баєчки розповідає? Та ми ж таки, дурню!
– Декотрі з них тут розповідали й до нас.
– Хай там що буде, – прошепотів Мо до Меґі й Елінор, поки ті два сварилися між собою, – а розмовлятиму з ними я. Гострий язик тут може накликати біду, повірте мені. Басті аж аж аж як кортить схопитися за ніж і пустити його в діло.
– Тут не лише Баста ножа має, Чарівновустий! – сказав Кокерель і ввіпхнув Мо в темну церкву.
Меґі поквапилася за батьком.
У церкві було напівтемно й прохолодно. Лише крізь кілька вікон високо під стелею сюди проникало вранішнє світло, малюючи бліді плями на стінах та колонах. Колись давно вони були, мабуть, сірі, як і кам’яні плити на підлозі. Але тепер у Каприкорновій церкві панував лише один колір: стіни, колони, навіть стеля – все було червоне, кольору кіноварі, як сире м’ясо чи закипіла кров, і на мить Меґі здалося, немовби вони опинилися в утробі якогось чудовиська.
В кутку біля входу стояла статуя янгола. Одне крило в нього відпало, а на друге котрийсь із Каприкорнових людей накинув свою чорну куртку.
