Чорнильне серце - Функе Корнелія
До лоба янголові хтось приставив чортові ріжки, як ото діти чіпляють їх собі на голову, йдучи на карнавал. А між ріжками все ще висів німб святого. Колись цей янгол стояв, певно, на кам’яному постаменті перед першою колоною, але згодом йому довелося поступитися місцем іншій статуї. Її бліде, як віск, худе обличчя знуджено поглядало на Меґі згори вниз. Творець цієї фігури у своєму ремеслі був мастак не великий, отож розфарбував її обличчя, мов пластикову ляльку: губи – напрочуд червоні, очі – сині, і в них не було геть нічого від того жахіття безбарвних очей, якими дивився на світ Каприкорн справжній. Зате ця статуя була щонайменше вдвічі більша від оригіналу, і кожен, хто проходив повз неї й хотів зазирнути в її бліде обличчя, мусив закидати голову далеко назад.
– Мо, хіба так можна? – тихо запитала Меґі. – Виставляти самого себе в церкві!
– О, це дуже давній звичай! – прошепотіла їй у відповідь Елінор. – Статуї, що стоять у церквах, рідко зображують святих. Адже більшість із них не могли заплатити скульпторам. А в одному соборі…
Цієї миті Кокерель так грубо штовхнув Елінор у спину, що та мало не полетіла сторчака.
– Ступай! – гримнув він. – А на другий раз, як проходите повз нього, не забудьте вклонитися. Зрозуміло?
– Уклонитися? – Елінор хотіла була спинитись, але Мо хутко потяг її далі.
– Та хіба ж можна сприймати такий балаган серйозно?! – невдоволено пробурмотіла Елінор.
– Якщо ти негайно не вгамуєшся, – прошепотів до неї Мо, – тобі покажуть, наскільки тут усе серйозно, зрозуміла?
Елінор поглянула на рубець у нього на лобі й змовкла.
У Каприкорновій церкві не було лав, як це Меґі бачила в решті церков, – лише два довгі дерев’яні столи з лавками вздовж середнього проходу. На столах стояли брудні тарілки, кухлі з кавовою гущею, порожні хлібниці; лежали дерев’яні дошки з недоїденим сиром, ковбаса, ножі. Кілька жінок саме прибирали зі столів і лише на мить підвели погляди, коли повз них проходили Кокерель і Пласконіс із трьома бранцями, а потім одразу знов узялися за роботу. Жінки нагадали Меґі птахів, які повтягували голови в плечі зі страху, що їх повідрубують.
Не було в Каприкорновій церкві не лише лав, а й вівтаря. Можна було тільки здогадуватися, де він колись стояв. Натомість угорі на сходах, що колись завершувалися вівтарем, тепер стояло крісло – громіздке, оббите червоною матерією, з розкішним різьбленням на ніжках та бильцях. До нього вели чотири пологі сходинки. Меґі й сама не знала, навіщо їх полічила. Сходинки вкривав чорний килим, а на горішній, за кілька кроків од крісла, сидів навпочіпки, заглибившись у роздуми, Вогнерукий, з розкошланим, як завжди, рудуватим чубом. По його опущеній руці вгору дерся Ґвін.
Коли Меґі, Мо й Елінор простували середнім проходом, Вогнерукий на мить підвів голову. Ґвін уже видерся йому на плече й ошкірив свої дрібненькі й гострі, мов бите скло, зуби, так ніби помітив, як зневажливо зиркнула Меґі на його господаря. Тепер вона знала все: й чому Вогнерукий вважав цей світ надто стрімким і гамірним, і чому він нічого не тямив у автомобілях, і чому нерідко мав такий вигляд, немовби був десь зовсім в іншому місці. Але співчуття до нього вона, на відміну від батька, не відчувала. Рубцювате обличчя Вогнерукого лише нагадувало їй про те, що він ошукав її й заманив у біду, як ото Щуролов у казці. Він грався з нею, мов зі своїм вогнем, мов зі своїми різнобарвними м’ячиками: "Ходімо, Меґі! Сюди, Меґі! Вір мені, Меґі…" Як же хотілося їй вискочити зараз на сходи й зацідити йому в пику, розквасити оті брехливі вуста…
Схоже, Вогнерукий здогадався, про що міркувала Меґі. Він уникав її погляду, не дивився й на Мо та Елінор. Натомість сягнув рукою до кишені штанів і дістав коробку сірників. Неуважно видобув одного з коробки, черкнув ним, замислено глянув на полум’я й майже лагідно торкнувся його, обпікши пучки.
Меґі відвела голову. Вона не хотіла його бачити, вона взагалі хотіла забути, що він є на світі. Ліворуч від нього, в самому низу сходів, стояли дві залізні бочки, бурі від іржі, а в них лежали складені світлі, щойно наколені поліна. Не встигла Меґі подумати, навіщо тут дрова, як у церкві гучно пролунали кроки: середнім нефом простував Баста з каністрою бензину в руках. Коли він дійшов до Кокереля й Пласконоса, ті похмуро відступили вбік, даючи йому дорогу.
– О, бруднорукий знову грається зі своїм найкращим товаришем! – промовив Баста, підіймаючись пологими сходами.
Вогнерукий опустив сірника й підвівся.
– На ось, – сказав Баста й поставив перед ним каністру з бензином. – Ще одна іграшка. Розпали нам вогнище. Адже ти ой як це любиш!
Вогнерукий кинув догорілого сірника, якого досі тримав у пальцях, і черкнув ще одного.
– А ти? – стиха запитав він, підносячи запаленого сірника Басті до обличчя. – Ти й досі боїшся вогню, чи не так?
Баста вибив йому з рук сірника.
– О, даремно це ти зробив! – промовив Вогнерукий. – Таке приносить біду. Хіба ти не знаєш, як легко можна образити вогонь?
Якусь мить у Меґі було таке враження, наче Баста ось ось ударить Вогнерукого, і так здавалося, вочевидьки, не лише їй. Усі погляди були звернені на тих двох. Але Вогнерукого, схоже, щось берегло. Може, і справді вогонь.
– Твоє щастя, що я недавно почистив свого ножа! – процідив крізь зуби Баста. – Але заведеш таку гру ще раз – і я виріжу на твоїй паскудній пиці кілька нових узорчиків. А з твоєї куниці замовлю собі хутряного коміра.
Ґвін тихенько, але погрозливо цявкнув і сховався на потилиці в господаря. Вогнерукий нахилився, підібрав з підлоги згорілі сірники й кинув їх назад до коробки.
– Так, це тебе, звичайно, потішило б, – промовив він, усе ще не дивлячись на Басту. – А навіщо розпалювати вогнище?
– Навіщо? А просто так. Про те, що має згоріти, ми подбаємо самі. Але вогонь щоб був великий і ненажерливий, а не такий приручений, з яким ти любиш гратися.
Вогнерукий узяв з підлоги каністру й повільно рушив сходами вниз. Він уже дійшов до іржавих бочок, коли це важкі дерев’яні двері відчинилися вдруге.
Меґі обернулася. Серед червоних колон стояв Каприкорн. Кинувши мимохідь погляд на свою статую, він швидко попростував проходом. Каприкорн був у червоному костюмі – червоному, як стіни в церкві, тільки сорочка й пір’їна в лацкані піджака були чорні. За ним поспішали, наче гайвороння за папугою, добрих півдесятка його людей. Гупання їхніх кроків відлунювало, здавалось, аж під стелею.
Меґі схопила батька за руку.
– О о, наші гості теж уже тут, – промовив Каприкорн, спинившись перед ними. – Чи добре спалося, Чарівновустий?
У нього була на диво м’яка лінія губів, майже як у жінки. Розмовляючи, він раз у раз проводив по них мізинцем, так ніби хотів їх підтягти. Губи були такі самі безбарвні, як і все його обличчя.
– Чи не люб’язно з мого боку – влаштувати тобі побачення з донечкою вже звечора? Спершу я хотів був показати її тобі сьогодні – зробити, сказати б, сюрприз. Але потім подумав: "Каприкорне, коли вже ця дівчинка сама, добровільно привезла тобі те, що ти так довго шукав, то ти, власне, – її боржник".
У руці він тримав "Чорнильне серце". Меґі помітила, як Мо прикипів поглядом до книжки. Каприкорн був високий, але Мо на кілька сантиметрів ще вищий. І Каприкорнові це було вочевидь не до вподоби. Він стояв рівний, як свічка, немовби намагаючись так надолужити ті кілька сантиметрів.
– Відпусти Елінор і мою доньку додому, – сказав Мо. – Нехай їдуть, а я прочитаю тобі все, що схочеш. Але спершу відпусти їх.
Про що це він каже? Меґі розгублено звела на батька очі й вигукнула:
– Ні, тату, нікуди я не поїду!
Але ніхто не звернув на неї уваги.
– Відпустити? – Каприкорн обернувся до своїх людей. – Чи ви таке чули? Навіщо це я маю робити таку дурницю, тепер, коли вони вже тут?
Чоловіки зареготали, а Каприкорн знову звернувся до Мо:
– Ти так само, як і я, добре розумієш: віднині ти робитимеш усе, що я скажу. Тепер, коли вона тут, ти, певна річ, уже не відмовишся продемонструвати нам своє мистецтво.
Мо так стис долоню Меґі, що в дівчинки аж пальці затерпли.
– А щодо цієї книжки… – Каприкорн подивився на "Чорнильне серце" з таким осудом, немовби воно могло вкусити за його бліді пальці. – Щодо цієї вкрай нудної, дурної й надто просторікуватої книжки, то можу тебе запевнити: ще раз вплутуватися в її історію я зарікся. Весь отой непотріб, оті створіння – феї, які тільки й знали, що пурхати та щебетати… Повсюди їх кишма кишіло. Смерділо хутром і лайном, на базарному майдані під ногами плуталися кривоногі кобольди, а на полюванні оті велети своїм незграбним тупанням лише відлякували дичину. Дерева перешіптуються, ставки перемовляються… Та там же, власне, не було нічого, що б мовчало! А потім оті безкінечні дороги до сусіднього міста, якщо його взагалі можна так назвати, – ні проїхати, ні пройти… Оті шляхетні, виряджені, як павичі, мерзотники князі у своїх замках, смердючі селяни, такі злиденні, що з них не було чого й здерти, жебраки й волоцюги, в яких із чубів сипалися воші й блохи… Навіщо мені за всім отим шкодувати?
Каприкорн зробив знак, і один з його людей приніс велику картонну коробку. З того, як він її ніс, видно було, що коробка дуже важка. Чоловік поставив її на сірі кам’яні плити перед Каприкорном і з полегкістю зітхнув. Каприкорн передав книжку, яку Мо так довго від нього переховував, Кокерелю, а сам відкрив коробку. Вона була до самого верху заповнена книжками.
– Познаходити всі примірники мені коштувало таки величезних зусиль, – сказав Каприкорн, дістаючи з коробки дві книжки. – На вигляд вони нібито й різні, але зміст у них той самий. А те, що цю історію надрукували різними мовами, ще дужче ускладнило пошуки. Стільки різних мов у цьому світі – річ геть не потрібна. У нашому світі все було простіше, чи не так, Вогнерукий?
Той нічого не відповів. Лише стояв з каністрою бензину в руці й не зводив погляду з коробки. Каприкорн неквапом підійшов до нього й кинув обидві книжки в одну з бочок.
– Що ви робите?! – Вогнерукий хотів був дістати книжки з бочки, але Баста відштовхнув його і сказав:
– Їхнє місце там.
Вогнерукий відступив назад і сховав каністру за спиною. Тоді Баста вирвав її з його рук і глузливо промовив:
– Скидається на те, що сьогодні наш вогнедув хоче дати погратися з вогнем іншим.
Вогнерукий кинув на нього погляд, сповнений ненависті.
