Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо

Такого розгніваного я не бачив його ніколи. Добрими манерами він не відзначався взагалі, але того вечора він поводився просто брутально. Він допитувався, чи я чув що-небудь, і мені довелося признатися, що зміст розмови випадково не пройшов повз мою увагу. Тоді він почав погрожувати мені, звелівши, щоб я нікому, особливо поліції, ні слова не говорив про те, що почув. І тому, коли того самого вечора об одинадцятій годині ви допитували мене, я мовчав.

— Раджу не розказувати нам байок,— верескнув Сандер.— Ваше зізнання на вагу золота. Так що, Вейтон справді заборонив вам говорити будь-кому про цю телефонну розмову чи це тільки вимовка для виправдання, чому ви не повідомили нам цього раніше? Тільки не брешіть, бо це може вам дорого коштувати! [105]

Карлтон сидів нерухомо і з кам'яним спокоєм слухав виступ капітана — достоту маяк під час шторму.

— Мені дуже прикро, що ви не вірите мені,— сказав він, коли Сандер трохи заспокоївся.— Запевняю вас, що я мовлю правду, і я можу довести це. Пан Вейтон кричав на мене, бо я чув його розмову. Діялося це в коридорі, недалеко від дверей, що ведуть до телефонного вузла. Там саме проходив Альберг Чезлі і, коли він побачив нас, то гукнув пану Вейтону: "Тепер тв до Карлтона сікаєшся? Дай йому спокій!" або щось у цьому дусі. Отож досить спитати в пана Альберта Чезлі. А проте я був би вам дуже вдячний, якби ви цього не робили. Я хочу, щоб моє зізнання залишилося таємницею, як я вже просив. У мене й так чимало клопотів у зв'язку зі справою пана Вейтона, і якби довідалися, що я прийшов сюди, нікого про це не попереджаючи, моєму становищу ніхто б не позаздрив.

Історія з Карлтоном здавалася переконливою. Капітан Сан-дер пообіцяв не розголошувати прихід Карлтона, проте подумки вирішив побалакати з Альбертом Чезлі і дістати підтвердження слів камердинера. Але Карлтон сказав ще не все, оскільки з місця не рушав.

— Я хотів би вам сказати ще щось,— обізвався він по хвилі.— Про це ви ніколи не питали, й мене не мучать докори сумління з цього приводу. Я роблю так тому, що після смерті пана Вейтона все стало для мене значним.

— А про що йдеться? — спитав здивований Сандер.

— Йдеться про те,— почав методично Карлтон,— що пан Вейтон мав біля ванної кімнати маленький гардеробчик. У цій шафі висів одяг, який пан Вейтон скидав, щоб надіти інший. Ключі від шафи були в покоївки, але двері залишалися завжди відчинені. Десятого листопада, коли Вейтони обідали, я зазирнув у шафу і побачив, що у шафі висить синя пара пана Вейтона і його сірий плащ. Думаючи, що покоївка забула віднести пару і плащ у більший гардероб пана Вейтона на другому поверсі, я взяв ці речі і переніс їх сам. Несучи костюм, я відчув, що в кишені штанів лежить якийсь важкий предмет. Я перевірив: там лежав револьвер. По-моєму, це був той самий револьвер, який знайшли вчора вранці в автомобілі пана Вейтона, але я не зовсім цього певний.

Сандер жестом зупинив Карлтона, зв'язався зі складом, де зберігалися речові докази, і звелів принести револьвер, знайде-ний в автомобілі Вейтона. Через хвилину Карлтон міг його оглянути докладно.

— Це той самий, який я знайшов у штанях пана Вейтона,— заявив він майже одразу.— Авжеж, я не помиляюся, я пам'ятаю, що в очі впали ініціали Ф. В.

— А що далі? — спитав капітан Сандер. [106]

— Як я вже казав, я переніс костюм і плащ пана Вейтона в гардероб на другому поверсі. Це приміщення складає частину особистих покоїв пана Вейтона, і я маю ключа від нього. Увечері десятого листопада пан Вейтон захотів переодягтися і попросив у мене ключ від гардероба. Я дав його йому, а коли пізно ввечері прийшов, щоб навести лад, помітив, що в шафі бракує синього костюма і сірого плаща, які я повісив туди вранці. Пан Вейтон їх не одягав, оскільки в останні дні ходив майже завжди в халаті. Отож я пішов до маленького гардеробчика, щоб перевірити, чи не там вони, але двері були замкнуті на ключ. Я на тому так і облишив, а потім усе вилетіло мені з голови. Але тепер мені здається, що я повинен вам сказати про це.

Карлтон замовк, даючи зрозуміти, що його зізнання закінчене. Сандер і Джеллін мовчки перезиралися між собою, обдумуючи можливі наслідки розповіді камердинера Вейтонів.

— Підсумуймо ще раз коротко ваше зізнання, Карлтоне. Ви твердите, що Вейтон розмовляв по телефону з Лодері і передбачав, що йому знадобляться синя пара і сірий плащ. Саме цей одяг і був на ньому, коли його знайшли мертвого. Чи не так?

— Саме так,— визнав камердинер.

Сандер попросив Карлтона повторити ще раз своє зізнання в присутності стенотипістки, а потім відпустив його, попередивши, щоб він був готовий до виклику в поліцію.

— Якщо ви помітите щось, що могло б нас зацікавити, сподіваюся, ви знову нас одвідаєте.

Залишившись з Джелліном сам, капітан кашлянув кілька разів, ніби сподіваючись, що це йому прочистить мозок, а потім звернувся офіційним тоном до Артура:

— Я хотів би зараз з'ясувати, звідки у нас такі сумніви у самогубстві Вейтона... Вашу думку, Джеллін, я вже знаю, отож повторювати свої заперечення вам не треба. Поліція завжди намагається викрутитися самогубством. Це значно простіше і дозволяє уникнути багатьох неприємностей. Але присягаюся вам, що цього разу йдеться не про це. Треба справді мати дуже буйну уяву, щоб говорити в нашому випадку про злочин. Полковник признався, що передавав йому листи з дорученням кинути в скриньку саме Вейтон. Камердинер Карлтон свідчить, що Вейтон приготував собі одяг і револьвер, щоб піти. З другого боку, усі ті, хто міг би мати який-небудь мотив убити Вейтона, забезпечені залізним алібі. Матільда Чезлі в ніч зникнення Вейтона сиділа вдома, в чому ми могли переконатися самі, так само Це поширюється на обох шуряків актора і всю челядь. Френзен був у Грейт Тру, так само, як і Генрієта Бейм, Марта Сомерсет спала у віллі Вілкінсів, розташованій за шість кілометрів від Бостона, і ви це перевірили особисто. Макх'ю спав у себе, чому є свідки. Гертруда Веймар була тут, у попередньому, ув'язненні. [107]

Отож, якщо прийняти, що Вейтон був убитий, то убивцю треба шукати поза колом осіб, досі підозрюваних.

— О, ні! — заперечив Джеллін.— Якщо треба когось підозрювати, то тільки того, кого ми знаємо. Про інші важливі контакти Вейтона нам невідомо нічого.

— Гаразд, обміркуймо разом усе це. Вейтон зруйнований, з душевним розладнанням, прагне вчинити самогубство. Але він хоче зробити це так, щоб привернути увагу всіх, щоб довести, що він щось значить, а не нуль без палички. Через те він вигадує всю історію з анонімками, його тішить, що вся Америка клюнула на це й цікавиться його особою. Проте він знає, що цей інтерес лише хвилинний і ніщо не в стані врятувати його від моральної і матеріальної руїни. Тільки смерть. Отож він готується до неї так, щоб перетворити її в якнайбільшу сенсацію: утікає з дому о пів на третю ранку і їздить автомобілем по всьому Бостону, гнаний страхом і все ще нерішучий. Нарешті о четвертій тридцять він ухвалює більше вже не зволікати. Комедія з листами і низка випадкових обставин заважає нам пристати на цю версію, оскільки, по суті, уже шість днів ми живемо як герої якогось фільму. Цей фільм і затуманює так наші мізки! Мені вже обридли американські фільми про заплутані і таємничі злочини! Ви розумієте! Якщо до появи Карлтона в поліції в мені таїлися якісь сумніви, то тепер у мене вже ніякісіньких! — Сандер закурив.— А у вас, Джеллін?

— Після зізнання Карлтона я вже й сам не знаю, що думати,— відповів Артур, украй розгублений. Він відчував, що вибух Сандера спрямований чимось і проти нього. Даремно він морочив голову капітанові і всій поліції.— От тільки треба ще допитати Лодері і дізнатися, про що він розмовляв з Вейтоном об одинадцятій ввечері,— сказав він, бажаючи якнайхутчій завершити цю прикру розмову.— Потім я передам досьє прокуророві. Пробачте, що я баки вам забивав, їй-Богу, я не хотів.

— Забивав мені баки? Не прибіднюйтесь, Джеллін. Адже це ви підказали думку, що автор листів сам Вейтон. Нам би ще рік такого б не спало в голову. Ви ж знаєте, які ми спеціалісти: розгадка часто у нас під носом, а ми її не помічаємо.

Так Сандер підвів риску у справі Вейтона.

Коли Артур опинився надворі і подумав, що після обіду знову повернеться до свого похмурого, але спокійного архіву, йому здалося, що він воскресає до нового життя. Усе, що сталося недавно, було кошмаром, в якому він брав участь добровільно, але ніколи вже не повторить цієї помилки. Хай тепер Сандер сам займається тими дрібничками, які треба з'ясував перед тим, як переслати досьє до прокуратури. Артур своє завдання закінчив.

Того вечора він прийшов до мене, і ми провели кілька приємних [108] годин разом. Якусь хвилю ми ще обговорювали справу Вейтона, а потім розмовляли про психологію і сперті на неї поліційні методи. Ми дійшли висновку, що у випадку з Вейтоном бюрократична рутина Сандера перемогла психологічний підхід Джелліна. Зрештою він сам визнав, що після зізнання Карлтона і тієї історії з револьвером, знайденим у синьому костюмі, йому довелося змінити свій погляд на всю цю справу. Досі він підозрював, що актор пішов до ванної кімнати побалакати з кимось і той змусив його втекти. Джеллін гадав, що розмова ця торкалася одного з мешканців дому, наприклад Френсіса чи Альберта Чезлі. Зізнання камердинера підважило і цю, не вельми правдоподібну гіпотезу. Вейтон, збираючись вкоротити собі віку, наготував заздалегідь одяг і револьвер.

Проте події наступного ранку перевернули догори ногами всі дотеперішні теорії. Про справу Вейтона згодом Сандер казав, що вона йшла "як по ковдобинах", а хто розуміється на канцелярщині, знає, що це означає.

Джеллін спокійно підшивав досьє, коли подзвонив Сандер, просячи його з'явитися до нього. У кабінеті капітана сидів імпресаріо Джон Лодері, уже знайомий Джелліну.

— От яка у нас виходить історія, Джеллін. Присутній тут пан Лодері заявляє, що він ніколи не дзвонив до Вейтона, а ввечері одинадцятого листопада і поготів.

Здоровенний блондин кивнув головою.

— Саме так і заявив. Дзвонити Вейтону, та ще тоді, як зчинили стільки галасу довкола його особи, я не мав ніякого приводу. Я театральний антрепренер, а не антрепренер циркових блазнів.

Джеллін слухав спокійно.