Шість днів на роздуми - Щербаненко Джорджо
Якби, замість поїхати машиною дванадцятого листопада о пів на третю ранку, Вейтон зник о дев'ятій, тоді б не виникало ніяких сумнівів, що він утік, щоб покінчити з собою, і це б чудово узгоджувалося з моєю гіпотезою. Але оскільки він пропав о пів на третю, то мала бути ще якась інша причина, інакше вся моя гіпотеза хибна і Вейтон зовсім не збирався заподіяти собі смерть.
— А які у вас докази, що ці листи писав він сам? — Метчі був відверто заінтригований.
— Докази в мене лише посередні,— відповів Джеллін.— Проте в мене нема нічого, що виправдувало б такі підозри безпосередньо. Наприклад: чому, незважаючи на енергійні пошуки, викрити автора цих листів не вдалося? Відповідь проста: ми перевіряли всіх, за винятком Вейтона. Забрали їхні пера, порівнювали почерки всіх, тільки не Вейтона, бо потенційна жертва саме він. Другий посередній доказ: кому вигідно попереджати Вейтона про затіюване вбивство? Тільки йому самому, хоча я не розумію, яку вигоду в тому, щоб робити собі моторошну рекламу, може мати хтось, хто справді збирається померти. Але прямих доказів у мене ніяких. Зараз ми знову опинилися там, звідки вийшли.
Наближалася шоста. До бару з галасом увійшов гурт веселих чоловіків. Двоє піднялося на подіум для оркестру й заграли, щоб інші могли танцювати. Ця фальшиво зіграна музика в порожньому закладі, просяклому неприємними запахами всіх, хто тут бував, наповнила сумом Джелліна, все ще замисленого над справою Вейтона.
— Знаєте, що нам треба зараз робити? — спитав він несподівано.— Вирушити на розшуки Вейтона.
— Але куди? — спитав Метчі, стомлений від безсонної ночі. Зрештою капітан уже дав наказ про його розшуки.
— Куди? Я привів вас сюди, любий Метчі, не для того, щоб ви не спали цілу ніч, а для того, щоб чекати тут на Вейтона. Я подумав, що він може прийти сюди... Звичайно, до Макх'ю. Проте Макх'ю спить, у кожному разі велів нам передати, що спить. Ми це згодом перевіримо. Але є ще три місця, куди нам треба піти: до Френзена, до Генрієти Бейм і до Марти Сомерсет. [88]
Це три особи, з якими Вейтон підтримував важливі для нього стосунки. Інших можливостей у нього нема або вони нам цілком невідомі і такими для нас і залишаться.
Метчі ця пропозиція не захопила, але те, що він почув наступної хвилі, сподобалося йому ще менше.
— Тепер, Метчі, я розраховую на вашу допомогу. Річ у тім, що в ці будинки ми повинні проникнути непомітно. У вас, здається, при собі в'язка ключів, які відкривають усі двері? Нам треба ввійти без усякого попередження, не даючи часу на втечу... Зрозуміли?
Сержант Метчі кивнув, але сам не дуже знав, що саме має па увазі Джеллін. Ще раніше він переконався, що в Артура манія робити нічні, несподівані допити, але ніколи той не заходив аж так далеко.
Через десять хвилин обидва сиділи в таксі. Мчали до Меррей Ферт, де містився маєток Вілкінсів, в якому мешкала Марта Сомерсет. Попереднього разу вони теж приїздили туди вночі, але принаймні веліли попередити. Метчі непокоївся все більше.
— Але ж у маєтку Вілкінсів собаки!-обізвався він нарешті.
— Так, але вони бігають по парку,— пояснив Джеллін.— Навряд щоб їх коли-небудь можна було зустріти біля чорного ходу для челяді. А ми спробуємо пройти саме цим шляхом.
Вони опинилися біля входу для челяді в дім Вілкінсів тоді, коли вже заповідався дощовий, туманний день. Небо було ще темне, і тільки місяць на сході вістував світанок. Стояв страшенний холод. Увесь будинок сковувала глибока тиша.
Метчі своїми диво-ключами легко й непомітно відімкнув хвіртку і/двері для служби, але коли вони опинилися вже всередині, просуваючись невпевнено в сутінках, він спитав:
— А як нам тепер знайти кімнату пані Сомерсет?
Відповідь Джелліна виявилася зайвою. Несподівано відчинилися якісь двері, і їх осяяв яскравий сніп світла.
— Руки вгору! — наказав чийсь голос, і водночас у відчинених дверях показався чоловік у халаті, з револьвером у руках.
— Ми з поліції,— сказав Метчі, не піднімаючи рук,— ось наші документи.— І він сягнув до кишені піджака, щоб дістати посвідчення.
— Не руш, бо стрілятиму! — остеріг його чоловік.— Зараз ми з'ясуємо, чи ви з поліції справді.
Він оглянув кишені Метчі й Джелліна, які стояли вже з піднятими руками. Знайшов документи і розглянув їх уважно, потім здивовано глянув, усе ще не опускаючи зброї, на гостей.
— Руки можете опустити,— промовив він нарешті.— Знайшли час і спосіб входити до чийогось дому! Вламалися, як злодії. Чого, власне, вам треба? [89]
Тут уже втрутився Джеллін, спокійним тоном пояснюючи церберові в халаті причину їхнього візиту, не забувши перепросити за вторгнення. Чоловік тільки лупав очима і нарешті гукнув:
— То ви прийшли сюди арештувати пані Сомерсет?! Я не можу провести вас до неї, не попередивши Вілкінсів!
Метчі, підбадьорений тим, що чоловік одвів револьвер, знову прибрав офіційного вигляду і без усяких церемоній заявив:
— Нікого ви не попередите. Ведіть нас до пані Сомерсет, теж не сповіщаючи її про це. Ходімо!
Владний тон Метчі подіяв, і чоловік, садівник Вілкінсів, повів їх до покоїв пані Сомерсет. Він залишив їх у віталеньці, звідки двері вели просто до спальні письменниці.
— Зачекайте тут, але пам'ятайте: усе це ви робите на власну відповідальність,— сказав він.
— Заспокойтеся! — відповів Метчі суворо. Як він ненавидів цього чоловіка: погрожувати йому револьвером!
Джеллін постукав у двері спальні. У відповідь одразу ж почувся переляканий жіночий голос:
— Хто там?
— Поліція,— відповів Джеллін, проте дверей не відчиняв.— Я Джеллін. Я вже колись турбував вас за інших обставин. Сподіваюся, ви вибачите мені й тепер.
Після паузи той самий жіночий голос озвався знову:
— Поліція? Зачекайте, зараз одягнуся.
Нарешті на порозі постала Марта Сомерсет. Вираз на її обличчі був той самий, що й минулого разу, величний і неприступний, ба навіть, якщо це взагалі можливо, ще ворожіший.
— Мені здається, що ви виходите за рамки,— сказала вона.— Я не бачу ніякого виправдання цьому нічному візиту.— її великі зелені очі дивилися холодно.
— Я знаю, що здамся вам диваком і причепою, але пан Філіп Вейтон о третій ранку зник з дому і...
— І ви вирішили шукати його в мене? Хіба мало я вже натерпілася з його милості,— урвала його Марта Сомерсет.
— Ми шукаємо його по всьому Бостону,— пояснював Джеллін. — Ось чому мені довелося завітати до вас.
Марта не відповідала. Лише через якийсь час, бачачи, що Джеллін не ставить ніяких питань, зауважила: — Ну і...
— Знаю, що це неґречно, але я вважаю це за свій обов'язок, пані. Ви дозволите мені оглянути вашу спальню?
Жінка почервоніла.
— Обов'язок,— шепнула вона зневажливо, але рушила слухняно до дверей спальні й відчинила їх настіж.— Заходьте. Проте попереджаю: ще сьогодні я подам скаргу на такі екстраординарні методи. Ну, заходьте ж! [90]
Відповісти їй щось у Джелліна не стало духу. Разом з Метчї він гайнув до кімнати. Нічого незвичного він там не помітив. Підійшовши до вікна, побачив, що воно зачинене як зокола, так і зсередини. Ліжко, за останнім криком моди, було високе, на тоненьких металевих ніжках і скидалося на постіль прабаби. Він одчинив шафу, велику, майже на всю стіну, але не знайшов тям нічого, крім безлічі чепурних платтів на вішалках. Усе було в зразковому порядку.
— Даруйте мені,— сказав смиренно Джеллін, коли скінчив огляд, цій статуї враженої гідності, якою стала панна Сомерсет.— А о котрій ви лягли спати?
Показуючи всім тоном, як зловживають її терплячістю, Марта Сомерсет відповіла:
— Точно не знаю. Десь одразу після півночі. Як дограли з Вілкінсами партію в бридж.
Граючись трубкою телефону, цей маленький білий апарат правив воднораз і за підставку для нічника, Джеллін спитав:
— А Вейтон не приходив потім до вас?
— Що? До мене? Потім? У таку пору я не приймаю нікого, тим паче в домі, де я гість.
Якийсь час Джеллін ще позаглядав туди-сюди, нарешті, ніби засоромлений вийшов зі спальні і звернувся до пані Сомерсет:
— Я справді дуже шкодую. Пробачте мені. Скаржитися ваше повне право. Не будьте тільки в претензії до сержанта Метчі, бо він супроводжував мене за моїм наказом і за цей прикрий інцидент відповідальний лише я. До побачення.
Він уклонився й рушив до дверей, але Марта Сомерсет зупинила його.
— Пане Джеллін.— Вираз її обличчя зовсім змінився. Вона була ввічлива й сердечна.— Мені не хочеться роздувати, але бачте, дуже вже прикра для мене ця історія... Таке відчуття, що за мною стежать, шпигують, ніби я злочинниця!
Обличчя Артура проясніло.
— Ви дуже люб'язні,— сказав він.— Ви маєте цілковиту;, рацію. Але ця історія прикра для нас усіх. О пів на третю я зовсім розгубився. Зникнення Вейтона і загроза смерті,— яка висить над ним, це дуже велика відповідальність для поліції.
— А як же він зумів утекти? — спитала Марта Сомерсет.— Хіба він не сидів увесь час удома під наглядом поліції?
— Точно не відомо,— відповів Джеллін.— Тієї ночі хтось о пів на третю, він вийшов на хвилинку з вітальні, а потім почули, як загуркотіла машина. З того часу ми шукаємо його.
— О Боже! — зітхнула Марта.— Страшно подумати, що з ним може статися після всіх цих погроз!
Джеллін тільки руками розвів, розписуючись у цілковитій безпорадності. [91]
О сьомій ранку вони вже вернулися до Бостона. Обидва мовчали. Сержант тому, що думав, як помститися своєму кривдникові: змушувати його піднімати руки, тоді як він, Метчі, звик на роботі, щоб їх піднімали інші. А Джеллін, той мовчав з причини, відомої тільки йому.
— Їдьмо тепер до Генрієти Бейм.— Це були єдині слова, які він вимовив за цілу дорогу.
Таксі саме під'їжджало до дому пані Бейм, коли перед брамою зупинився автомобіль.
Побачивши коло брами своєї оселі двох співробітників поліції, Генрієта Бейм здивувалася. Обличчя її було змарніле, і вона нічим не нагадувала тієї веселої усміхненої жінки, яку Джеллін і Метчі бачили минулого разу.
— Ви знову тут? Заходьте, прошу... Як почуває себе пан Вейтон? — спитала вона, коли вони опинилися вже всередині.
— Він зник — відповів коротко Джеллін.— Сьогодні вночі о пів на третю. Ми шукаємо його скрізь. І тому приїхали і до вас.
Генрієта Бейм, яка саме знімала чорнобурку, спинилася і вражено глянула на прибульців.
— Зник? — прошепотіла вона.— Як же це сталося? Ох, Філіпе! — занепокоєно вигукнула вона і безсило плюхнула на канапу.— Сідайте, будь ласка...
