Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

І навіть з дуже гарною дикцією. Ось він:

Лісова абетка

Лебідь озером пливе —

А, Бе, Ве.

Нитку павучок пряде —

Ге, Де, Е.

Шишку білочка гризе —

Є, Же, Зе.

Зерня вибирає в рот —

І, Ка, Йот.

Спить зайчатко під кущем

Ка, Ел, Ем.

У норі борсук сопе —

Ен, О, Пе.

Печеричка он росте —

Ер, Ес, Те.

Під листком у лопуха —

У, Еф, Ха.

Лис на лови вируша —

Це, Ча, Ша.

Ось абетка вам моя —

Ща, Ю, Я.

— Які чу-до-ві образи, Маргарето! — вигукнув прадідусь. — І хто б подумав!

— Я думав! — гукнув я. — Я вам уже кілька днів казав, що горішня бабуся потай віршує!

— Так, це правда, казав, — підтвердив прадідусь.

Усі гості почали невтримно сміятись.

На щастя, горішня бабуся подала мені згорточок паперу, на якому вона переписала мій абетковий вірш до дня народження прадідуся. І тоді я нарешті зміг довести, що я маю право сказати про вірші щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: "Прошу тихо", — і з запалом прочитав абеткового вірша:

Прадідусева абетка

А сьогодні в нашій хаті

Буде прадідове свято.

Він найстарший тут у нас,

Гарно з ним провести час.

Добрий капітан у домі

"Екіпажеві" свойому.

Є у нього й ще чесноти:

Жвавий дуже у роботі,

Знає оповідок силу

І складає вірші мило,

Їх записує на дошку

Й потім згадує потрошку.

Кожному він друг у скруті,

Любить всім корисним бути.

Мудру раду може дати,

Не старий, хоч бородатий.

Ой, багато в нього варті

Приповідки всякі й жарти!

Рідко губиться у мові,

Слово-бо напоготові.

Так живе Хлопчак веселий

У старій своїй оселі.

Фарб не знаю де й узяти,

Хоч приблизно змалювати:

Це Хлопчак, це прадід мій!

Чи є ще в кого такий?

Шкода — вірш кінчаю я.

Ща, Ю, Я.

Гості заплескали в долоні. Мій друг Геннінг прошепотів:

— Добре втнув, Хлопчак!

— Чудесно! Як з натури змальовано! — вигукнула пані Зінгер. І всі дуже хвалили мого вірша.

Тільки прадідусь похитав головою.

— Ти, Хлопчак, перехвалив мене, — сказав він. — Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалі вірш дуже гарний!

І знову гості хтозна й чого засміялися. Потім читання віршів скінчилося. Наші моряки зітхнули з видимою полегкістю. Бо вірші — це не на їхній смак. Вони слухали тільки з чемності, а справжнє зацікавлення виявили до єдиної "Норовливої яхти". А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом відпочили від трудів слухання й навіть поскидали куртки, бо в кімнаті стало надто тепло. Мого друга Геннінга й мене о дев'ятій годині відіслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливість та нерозуміння. Але все марно. Горішня бабуся сама простежила, щоб ми пішли.

Отож я взяв матроську торбу, в яку були запхані мої речі, надів плетену шапку, зимову куртку й покинув прадідусів дім.

Прадідусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зі мною. Я підніс праву руку до шапочки й сказав:

— Дозвольте відбути, пане капітан!

— Шкода, — сказав прадідусь. — Шкода, що ти відпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провідати мене?

— Аякже, прадідусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!

— Учись і грайся! Бо життя коротке!

Прадідусь підніс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пішов у дім.

А я зі своєю морською торбою помандрував нічними вулицями до батьківського дому.